Гріх пустослів’я

04 вересня 2018
Чи замислювалися ви, скільки гріхів виникає через неуважне поводження зі словом? Засудження, лихослів’я, наклеп, пусті слова, за кожне з яких доведеться дати відповідь в день Суду. Сьогодні ми пропонуємо вам прочитати уривок із книги преподобного Никодима Святогорця «Прихована брань», де йдеться саме про гріх нашої балакучості.
 
Одна з найбільших потреб для нас - керувати своєю мовою і приборкувати її. Двигун мови -серце; чим наповнене серце, те й виливається через мову. І те вилите сердечне почуття зміцнюється і вкорінюється знову-таки в серці. Тому мова є одним із чинників формування нашого характеру.
Добрі почуття є мовчазними. Втілення у слово шукають почуття егоїстичні, шукають, щоб висловити те, що лестить нашій самозакоханості й що може показати нас, як нам здається, з кращого боку. Багатослівність зазвичай походить від якоїсь гордовитої зарозумілості, від чого ми уявляємо, що занадто багато знаємо і що наша думка про предмет мови найпереконливіша, відчуваємо нестримне бажання висловитися і викрити те саме в думках і в серцях інших, нав’язуючись їм у непрошені вчителі.
Сказане, втім, належить до тих випадків, коли предмет розмови більш-менш вартий уваги. Але загалом, багатослівність дорівнює пустослів’ю; і в такому випадку немає слів для повного зображення лиха, що походить від цієї згубної звички. І взагалі, багатослівність відчиняє двері душі, через які негайно виходить сердечна теплота благоговіння, тим паче це робить пустослів’я. Багатослівність відвертає увагу від себе, і в беззахисне серце починає проникати звичайне пристрасне співчуття й бажання, іноді з таким успіхом, що, коли скінчиться пуста балаканина, у серці опиниться не лише згода, а й рішення на пристрасні справи.
Пустослів’я - це двері до засудження і наклепу, розповсюджувач неправдивих звісток і думок, сіяч розбіжностей та суперечок. Воно пригнічує смак до розумової праці і майже завжди служить прикриттям відсутності ґрунтовних знань. Після багатослів’я, коли пройде чад самовдоволення, залишається якесь почуття смутку й лінощів. Чи не свідчить це про те, що душа усвідомлює тоді себе обкраденою?
Апостол Яків, бажаючи показати, як важко балакливому чоловіку втриматися від чогось некорисного, грішного й шкідливого, сказав, що стримування язика є надбанням тільки досконалих людей: Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий, спроможний приборкувати й усе тіло (Як. 3, 2). Язик, як тільки почне говорити в своє задоволення, то біжить у мові, як розгнузданий кінь, і вибовкує не тільки хороше й належне, а й недобре і злобливе. Тому апостол називає його злом безупинним, повним отрути смертельної! (Як. 3, 8). Соломон також сказав: Не бракує гріха в многомовності, а хто стримує губи свої, той розумний (Прип. 10, 19). Погоджуємось і з Екклезіастом, що нерозумний говорить багато, та не знає людина, що буде (Еккл. 10, 14).
Не говори багато з тим, хто слухає тебе з недобрим серцем, щоб, набриднувши йому, не зробити себе для нього неприємним. Остерігайся говорити суворо і звисока, бо і те, й інше вкрай неприємно й змушує підозрювати, що ти надто багато про себе думаєш. Ніколи не говори про себе самого, про свої справи або про своїх рідних, крім випадків, коли це необхідно, при цьому говори якомога менше. Коли бачиш, що інші говорять про себе занадто багато, змушуй себе не наслідувати їх, навіть якщо їхні слова здаються смиренними і самодокірливими. Що ж до свого ближнього і справ його, то говорити не відмовляйся, але завжди говори коротко навіть там, де це потрібно було б для блага його.
Розмовляючи, намагайся виконувати заповідь святого Фалассія. Він попереджає, що рішуче можна говорити лише про те, про що знаєш напевно, що воно істинне або хибне; про те, що є сумнівним, краще не говорити взагалі, якщо ж є необхідність, то говорити, як про сумнівне; про невідоме ж зовсім не говорити.
Про Бога говори з усією прихильністю, особливо про Його любов та доброту, але з острахом, думаючи, як би не згрішити і в цьому, сказавши щось про Божественне без належної поваги і збентеживши слухачів.
Мовчання - це велика сила у справі прихованої нашої брані й вірна надія на отримання перемоги. Мовчання дуже люб’язне до того, хто не сподівається на себе, а сподівається лише на Бога. Воно є охоронцем священної молитви і чудовим помічником при вправлянні в чеснотах, а разом і ознакою духовної мудрості. Святий Варсонофій ставить мовчання вище богословствування, кажучи: «Якщо ти й богословствуєш, то знай, що мовчання більш гідне подиву та слави». Тому буває, що хтось мовчить, бо не знає, що сказати (Сір. 20, 6), хтось - тому, що чекає на слушний час для свого слова, хтось із інших причин, «заради слави людської, або через ревність у цій чесноті мовчання, або тому, що серцем розмовляє з Богом, і ум його зосереджений на цій розмові»", але загалом можна сказати, що мовчазна людина показує себе розсудливою і мудрою.
Аби звикнути до мовчання, вкажу тобі на один простий засіб: берись за справу - і сама справа буде й учити тебе, як її робити, і допомагати в цьому. Для підтримки ж старанності до такої праці частіше розмірковуй про згубні наслідки нерозбірливої балакучості й про рятівні наслідки розсудливого мовчання. Коли ж дійдеш до куштування рятівних плодів мовчання, тоді вже непотрібними будуть для тебе інші настанови.