Преподобний Паїсій Величковський

27 листопада 2017
28 листопада Православна Церква вшановує пам'ять преподобного Паїсія Величковського  - українського подвижника, а також філософа-богослова, письменника та перекладача.  

Хочемо нагадати, що вперше акафіст українською мовою цьому  великому українському святому  був відслужений саме у нашому храмі.  Переклала його з церковнослов'янської наша парафіянка пані Лілія Киценко. Також вона провела глибоке дослідження життя та духовної спадщини св. Паїсія Величковького.

 
З ім’ям старця Паїсія Величковського перед нами постає величний образ українського подвижника, осяяного ореолом святості, найвищої духовної чистоти і виняткової моральної чарівності. Сучасне суспільство виховує у своєму середовищі досить мало подібних великих людей, але тому ще дорогоціннішою для нас є пам’ять про них, тим природнішим є бажання ближче познайомитися з їхніми моральними чеснотами, з подробицями життя та діяльності.
        Паїсій народився 21 грудня 1722 р. в родині українського священика Івана Величковського та його дружини Ірини. В цей день церква відзначала пам’ять святителя Петра, митрополита Київського і всієї Русі, тому хлопчика назвали Петром. У сім’ї він був одинадцятою і передостанньою дитиною. Прадід, дід, батько і брат Петра були священнослужителями Полтавського Свято-Успенського собору. Його бабуся була настоятельницею Покровського жіночого монастиря, а мати на схилі років прийняла в ньому постриг з іменем Юліанії. Отож зрозуміло, що хлопчик виховувався в сім’ї з особливою релігійністю, у променях якої грілася й розквітала його юна душа.
У чотирирічному віці Петро втратив батька. Ще з дитинства хлопчик відрізнявся від однолітків лагідним і в той же час твердим і незалежним характером. Людські кривди він сприймав як свої власні і вже тоді прагнув до особистої свободи. В сім років мати віддала його до соборної школи, але він провчився там лише два роки. Незадоволений навчанням Петро вирішує зайнятися самоосвітою, а йому ж було лише 9 років. Хлопчик ріс мовчазним, покірливим і сором’язливим. Він багато читав, окрім Святого Письма, твори Іоана Золотоустого та Єфрема Сиріна, книги про аскетичні подвиги пустельників. Саме вони найбільше відповідали його внутрішньому стану. Під впливом прочитаного вже тоді в Петра почав з’являтися потяг до чернечого життя. Коли йому виповнилося 13 років, помер брат Іван — настоятель Успенського собору. Мати вирішила йти з Петром до Києва і просити митрополита Рафаїла (Заборовського) залишити місце брата за Петром. На руках у неї був лист-прохання до владики, підписаний його хрещеним батьком полтавським полковником Василем Васильовичем Кочубеєм та іншими шанованими громадянами міста. Митрополит прийняв їх лагідно, тут же проекзаменував Петра, залишився ним задоволений і видав йому грамоту в Полтавську протопопію, але за умови закінчення Києво-Могилянської академії. Невдовзі мати повернулася додому, а син став слухачем молодшого відділення Академії. Це були ті роки, коли там навчався і майбутній видатний український філософ Григорій Сковорода.
У стінах духовної школи Петро подружився з однодумцями, і вони, збираючись де-небудь у тихому місці Братського монастиря, проводили ночі в задушевних розмовах про чернецтво,  присягаючись один одному не постригатися і не жити в багатих монастирях, де не можна уподібнюватись «нищеті Христовій». Крім того, Петро став відвідувати дуже багато київських святинь, особливо Печерську Лавру. У Братському монастирі одухотворений Петро знайшов і свого першого духовного наставника — ієросхимомонаха Пахомія, який давав йому читати святоотцівську літературу. Та, випустивши з уваги свої студентські обов’язки через захоплення чернечим життям, хлопець припустився до того, що одного разу його викликали до академічного священноначалія, яке повідомило йому про те, що за неуспішність і пропуски занять він не може продовжувати навчання. Петро повернувся додому у свою рідну Полтаву, де на колінах перед матір’ю вибачався за те, що не став богословом і просив відпустити його в монастир.
Так промислом Божим Петро дістався до Любецького монастиря. Мудрий і досвідчений ігумен Никифор прийняв його до числа братії. Саме тут уперше Петро став переписувати знамениту працю преподобного Іоана Листвичника. Але через скрутне становище монастиря і швидку зміну ігумена, Петро опинився в наступному — не менш славному — українському монастирі — Свято-Миколаївському Медведівському. Там уперше Петро сподобився постригу в чернецтво з іменем Платон. Невдовзі й цей давній козацький монастир був закритий, і монах Платон опинився в Києво-Печерській лаврі. Замість бідного пустинного перебування, якого з дитинства прагнула його душа, він поселився в найбагатшому і найгамірливішому монастирі України. Монаху Платону дали послух гравера і різчика в майстерні. Але й тут Платон довго не затримався. Зустрівши свого давнього знайомого з Академії, Платон разом із ним вирушає на пошуки одинокого, спокійного життя. Проживши деякий час у Молдововлахійському Трейстенському скиті, а потім — у скиті Керкул, 24-річний монах улітку 1746 р. прибув на Афонську гору. Він обійшов її всю, але не знайшов для себе наставника і звершував подвиг сам. Це був найтяжчий період в його чернечому житті. Платон боровся з гріховними помислами і страстями, молився зі слізьми, їв тільки раз на два дні сухий хліб і пив воду, день і ніч читав Святе Писання і твори святих отців, дістаючи їх у навколишніх болгарських і сербських афонських монастирях. На четвертий рік подвижництва до Афону приїхав молдавський старець Василій, і, на прохання Платона, постриг його в схиму з іменем Паїсій, порадив створити монастир. Так і сталося. До Паїсія стали приходити нові подвижники. Поступово вони всі разом стали відправляти служби. Братія просила Паїсія бути в неї священиком і духівником, але той категорично заперечував. Адже він прийшов на святу Афонську гору для того, щоб знайти наставника. Але до прохань братії приєдналися і сусідні монастирі, оскільки вони дізналися про подвиги Паїсія. І ось у 1758 р. після 12-літнього перебування на Афоні Паїсій був рукопокладений в ієромонахи. Кількість подвижників монастиря збільшувалася. В основному вони були виходцями з Молдавії, Волощини та України. Ієромонах Паїсій попросив в ігумена монастиря Пантократор стару церкву й келію і приступив до формування скиту. Так росло і міцніло біля старця Паїсія чернече братство, слава про яке швидко розійшлася по Святій Горі Афон.
Однак безперервне розширення обителі й різноманітні неприємності зовнішнього порядку змусили отця Паїсія подумати про те, щоб покинути Святу Гору. І ось 1763 р. отець Паїсій із братією (числом — 64 ченці) покинув Афон і знайшов пристановище в Буковині, поблизу Драгомирни, у монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від митрополита Молдавського на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом святителя Василія Великого і Федора Студита. На першому місці завжди стояло богослужіння. Братія співала на два кліроси: правий - слов’янською мовою, лівий - молдавською. Братія займалася і своїм господарством, працювала в полі. Щовечора отець Паїсій відвідував келії братії, спостерігав за тим, як вона провадить своє духовне життя. Якщо хто з братії гнівався один на одного, то старець змушував читати «Отче наш». «Сонце нехай не зайде в гніві вашому», — постійно повторював отець Паїсій слова апостола Павла. У келіях братією завжди здійснювалося  читання Святого Писання, спів псалмів. Коли наставала зима, отець Паїсій довгими вечорами збирав братію на духовні бесіди, причому і тут зберігалася двомовність: читалися повчання слов’янською і молдавською мовами.
Ще на Афоні старець Паїсій почав збирати старовинні рукописи слов’янських книг. Але помічав у них неточності й помилки, які виправляв і навчав цьому братію. Крім того, він мав чимало книг грецькою мовою, серед яких була знаменита «Філокалія» — збірник творів отців церкви — під назвою «Добротолюбіє…», яку старець переклав церковнослов’янською мовою. Цей титанічний труд завершився виданням у Москві  1793 р. слов’янського «Добротолюбія…». Сталося це за рік до смерті великого старця. Паїсія Величковського  по праву можна назвати і співцем Ісусової молитви.
Через пртчини державного характеру братія, очолювана отцем Паїсієм, змушена була перейти  із Драгомирни в Секуль. Але життя в монастирі на новому місці анітрохи не змінилося.  Старець Паїсій взявся влаштувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак, згідно з указом митрополита, отець Паїсій змушений був перейти на настоятельство в сусідній великий Нямецький монастир, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. Тут, у Нямецькому монастирі, і пройшов останній період життя старця — найтяжчий, але й найплідніший. Він тривав 15 років. Число братії в цей період збільшувалося, так що в Нямецькому її було 700, а в Секулі — 300. Тут працювала ціла школа перекладачів і переписувачів книг. Працював день і ніч і сам старець, не помічаючи тяжких хвороб.
Чутки про отця Паїсія і лавру поширилися далеко серед монастирів і православних країв. Сюди почали приходити прочани. Милосердю старця не було меж. У монастирі він влаштував лікарню-шпиталь і притулок.
Так проходили роки в труді, молитві й милосерді. Настав 1794 р. — останній у житті старця. Паїсій прийняв причастя і, не назвавши імені свого наступника (віддаючи все на волю Божу), спочив у Бозі 15 листопада (за старим стилем) 1794 р. на 72-му році життя.
Він похований в головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. У надгобному слові від братії сказано: «Ти був самому сонцю, наш отче, подібний». Про преподобного Паїсія слід говорити не просто як про відновника чернечого духу, а як про відновника тієї справжньої, істинної святості, що існувала в Україні. Цієї святості  у всій повноті досягнув старець Паїсій.
Православна церква канонізувала старця Паїсія Величковського лише в 1988 р. Його пам’ять ми вшановуємо 28 листопада (15 листопада за ст. ст.).