Світлі зірки пустелі

30 січня 2018
Безводні піски пустель не дарують відчуття дому. У пустелі ти безпритульний, у її кам’яній землі не можна пустити коріння й розростися вшир. Людина тут — лише подорожній, що знає свою мету й під палючою спекою долає відстань.
Однак завжди знаходилися ті, хто залишав облаштовані міста та приходив у пустельні місця, де царює смерть і диявол. Ці люди знали, що життя людське схоже на мандри в пустелі, мета яких — далеко за горизонтом. «Роздавши все» і слідуючи за Христом, Який переміг смерть, вони перемагали диявола. Вони постили, утримувалися, підкоряли свою волю наставникові — і їх слухалися дикі звірі пустелі.

 
Першими відлюдниками в історії християнства були єгиптяни. Країна, що тисячоріччями шукала безсмертя, подарувала світу чернецтво. Пустеля відвоювала собі дев’яносто п’ять відсотків території нинішнього Єгипту. Сонце висушило не тільки родючі савани з озерами та ріками. Під його променями протягом століть висушувалися пристрасті й розцвітали чесноти тих, хто бажав досконалості. Засяявши з надр Африки, чернече життя поширилося по всьому світу — у Палестину та Ліван, на святу гору Афон і на простори російської Півночі... Зароджувалося ж чернецтво одночасно в трьох різних осередках єгипетської пустелі.
Коптська ікона. Антоній Великий та Павло Фівейський
Коптська ікона. Прп. Антоній Великий та Павло Фівейський
 
Батьком ченців називають преподобного Антонія Великого. Він не був першим 
пустельником, не був і найстаршим. Але саме в його заповітах та настановах чернецтво набуло певних форм. Святий народився в Єгипті в 250 році в заможній єгипетській родині. Після смерті батьків він роздав маєток жебракам і зачинився у гробниці, висіченій у скелях, де вів найжорстокішу боротьбу з дияволом. Усім знайомий живописний сюжет «Спокуса святого Антонія»: побитий і поранений полчищами бісів, святий ні в чому не поступився ворогові. За його терпіння та старанність Господь пообіцяв бути з ним скрізь і завжди — і був вірний Своєму слову.
Преподобний переплив Ніл і поселився на його східному березі. Двадцять років він провів у затворі: у подвигах суворого посту та молитви юнак перетворився в просвітленого старця. Але і в затворі він не уникнув слави. Вийшовши з укриття, Антоній став наставником інших відлюдників. Пізніше, давши їм статут чернечого життя, преподобний пішов на берег Червоного моря, де оселився у відокремленій печерці на схилі гори.
У четвертому столітті гоніння язичницьких імператорів хвилями накривали Єгипет. Пустеля тоді прийняла й укрила багатьох християн. Але коли інші рятувалися втечею, Антоній з учнями відкрито пішов в Александрію, щоб зміцнити мучеників та померти за Христа. Однак Бог беріг святого — гонителі ніби не помічали його. Іншого разу він приходив у столицю в 338 році, щоб підтримати Олександрійського архієпископа Афанасія Великого в боротьбі з аріанами. За свідченням Афанасія, з’явившись у столиці, одним своїм сповіданням Православ’я преподобний Антоній навернув більшу кількість язичників, ніж в інші часи наверталася за рік. Відомо, що й сам Афанасій Великий довго жив у пустелі в преподобного, ховаючись від переслідувань і навчаючись аскезі. Він і написав житіє наставника.
Антоній Великий помер в 356 році у віці ста п’яти років. Сам Господь являвся розмовляти з преподобним, і навіть переможений ним диявол приходив скаржитися Антонію, що ніде йому немає місця — скрізь тепер християни, і навіть пустеля, його споконвічне царство, наповнилася ченцями. Учні преподобного рознесли його настанови по всіх кінцях Єгипту, і чи не кожен святий того часу починав свій шлях із благословення Антонія. Самому ж авві одного разу було одкровення, що за гірською грядою подвизається старець, що перевершив його в досконалості. Цим святим старцем був Павло Фівейський. Зустріч святих зворушливо описує житіє Антонія. Однак, як нерідко буває в цьому житті, за довгоочікуваною зустріччю слідує розлука — Господь відкрив Антонію Павла перед самою кончиною останнього. Коли Антоній оплакував покійного побратима й дивувався, як йому поховати Павла у твердій кам’янистій землі, із глибини пустелі прийшли два леви й вирили могилу своїми лапами. Із цими левами Павла, найстарішого з пустельників, зображують на іконах. Ще один супутник преподобного — ворон, що сімдесят чотири роки харчував його хлібом.

Чернечі подвиги такі ж різні, як і люди. Антоній був відлюдником, затворником, що за необхідністю виходив до людей. Таких, як він, називають іще гарним грецьким словом «анахорет». Але світу більш відома інша форма чернецтва — гуртожиток, кіновія. Історія гуртожитного чернецтва веде відлік від тавеннських монастирів Пахомія Великого (286 − 346 рр.). Народжений язичниками, Пахомій з дитинства «не вписувався» у язичеське благочестя; його присутності не зносили жерці, і батьки переживали, що їхня дитина «не бажана богам». Хрестився Пахомій після військової служби й, горячи новою вірою, пішов служити Господу у Фіваїдську пустелю.
 
Спершу він подвизався під началом старця Палемона, але за роки навколо Пахомія виросла ціла чернеча держава — 9 гуртожитних монастирів (перший з них був створений в 318 році). Важко повірити, що тут одночасно подвизалося до 15 тисяч ченців, і при цьому серед них не було духівництва. Пахомій і себе порахував не гідним священного сану. Усе в обителях було влаштовано таким чином, що кожний інок був у підпорядкуванні в іншого, але ніхто не мав повноти влади. Життям ченців тут були молитва та праця, праця й молитва. Усі монастирі підкорялися Пахомію, який був для братії і батьком, і матір’ю. Преподобний день і ніч трудився, працював більше за всіх, ніколи не дозволяв собі взяти ні єдиної речі без благословення відповідального брата; із вдячністю слухав настанови навіть від молодших. У такий спосіб братії прищеплювалися дві головні чесноти, без яких немає ченця: слухняність і некористолюбство. У боротьбі з марнославством преподобний не цурався й надзвичайних заходів. Так, вибудувавши гарну прикрашену церкву в одному з монастирів, старець відчув величезну радість. Побоюючись, чи не є ця радість плодом суєтного марнославства, Пахомій наказав зруйнувати колони та прибрати всі прикраси.
Третьою колискою чернецтва стала велика Нітрійская пустеля, розташована південніше Александрії. Засновником чернечого життя в Нітрії був преподобний Аммон, якого наставляв Антоній Великий. Під його началом спасалося безліч чернечих громад. Ченці жили окремо й лише по суботах та неділях збиралися в храм на службу — причаститися й послухати повчання старців.
Згодом ті, хто прагнув до усамітнення, заснували поселення пустелі Келлій (на захід від столиці) і стали обживати найсуворішу пустелю Скиту (південніше Нітрії). Знайоме нам слово «скит» — нечисленне чернече поселення вдалині від цивілізації — зобов’язане походженням коптському селищу Шихет, що згодом дало ім’я пустелі Скит.
До кінця IV століття кількість пустельників Скиту сягала п’яти тисяч. Вони мали загальну церкву, куди сходилися в суботу та неділю. Цікаво, що серед ченців не було священиків. У той час християни ділилися на мирян і кліриків, і спочатку чернецтво вважалося рухом мирян. Тому в храмі служило духівництво найближчого міста — Геліополіса. Ченці годувалися самостійно, їхньою працею було плетіння рогожі й кошиків.
 
Батьком скитського життя став учень і спадкоємець преподобного Антонія — Макарій Великий. Макарій творив безліч чудес, його молитвою Господь воскрешав мертвих. Обличчя його випромінювало таке світло, що в темряві сяяло. Про життя його учнів красномовно свідчить одна історія. Одного разу Макарію надіслали свіже виноградне гроно. Він послав гостинець хворому братові. Той прийняв дарунок і дуже зрадів, але відправив соковиті плоди іншому братові, зробивши вигляд, що не терпить їжу. Третій чернець зробив так само, хоча й сам дуже хотів спробувати виноград. Отже, дуже багатьом інокам потрапляв він до рук. Останній, узявши дарунок, знову послав його Макарію, бажаючи порадувати наставника. Святий упізнав гроно та подякував Богові за стриманість братії. Сам він так і не доторкнувся до винограду.
На честь святого був заснований монастир Анба Макар — на місці церкви, збудованої самим подвижником (вона збереглася дотепер). Сьогодні в цьому монастирі почивають його нетлінні мощі.
Преподобний Макарій Великий відомий нам також під іменем Макарія Єгипетського. А от преподобна Марія Єгипетська, дивовижна свята, що пройшла шлях від безодень гріха до висот святості, хоч і була родом з єгипетського міста Александрії, але подвиг свій проходила в пустелі Палестини.
Молитва за світ жевріла в єгипетській пустелі навіть у роки найжорстокіших гонінь. Із середини XIX століття в монастирях почалося відродження отецьких традицій. І хоча пустеля вже пронизана автомагістралями, а храми IV століття є сусідами сучасних житлових корпусів, дух чернецтва, дух любові відчутно живий тут і сьогодні.

Катерина Ткачова
за матеріалами журналу "Отрок"