Такі різні історії кохання

06 лютого 2018
У Вероні є бронзовий пам’ятник Джульєтті. Мені доводилося бачити його на сторінці журналу. Там же була розповідь про те, що численні туристи просять допомоги в любовних справах у цієї бронзової дівчини, і навіть листи у Верону надходять цьому пам’ятнику. Не будемо іронізувати. Потяг до спілкування з тою, яка завдяки вимислу Шекспіра стала втіленням любові, зрозумілий: хочеться не сторінок, хочеться живого спілкування з живою, допомоги хочеться, що в цьому випадку не здійснюється: бронзова лялька залишається бронзовою лялькою.

«Ромео та Джульєтта» — одна з найчарівніших історій про любов. Ми розуміємо, що не про гріх самогубства написав Шекспір, а про абсолютну відданість один одному, про таке почуття, коли увесь світ — пустеля без єдиного жаданого. У цій пустелі відмовилися жити закохані один без одного.
 
А тепер інша історія. Цього разу не літературна вигадка, а справжня історія, що відбулася в місті Санкт-Петербурзі порівняно недавно, у вісімнадцятому столітті. У будинку на Петербурзькій стороні душа в душу жило молоде подружжя — Андрій Федорович Петров, співак придворного хору імператриці і його дружина Ксенія Григорівна. З 1755 року в Петербурзі лютували епідемічні висипні хвороби. У цей час, на четвертому році щасливого шлюбу, Андрій Федорович «занедужав жаром», «горів». Після раптової його кончини дружина його Ксенія посивіла за одну ніч, проведену над покійним. Вона здавалася оточуючим божевільною: на похоронах двадцятишестирічна вдова йшла за труною в дивному вбранні: на ній був камзол, каптан, штани й кашкет її чоловіка. «Андрій Федорович не помер, Ксенія померла», — говорила вона оточуючим.
Коли вона після похорону роздала абсолютно все майно, а будинок передала знайомій вдові з умовою, що та пускатиме туди жити бідняків задарма, стривожені родичі зажадали медичного огляду, але лікарі визнали її цілком здоровою.
Чому молода вдова Ксенія вирішила жити замість чоловіка? У її житті був Бог, і любов до чоловіка вимагала не самогубства в розпачі, і навіть не просто очікування неодмінної зустрічі за гробом, а полегшення й випрямлення шляхів чоловіка в житті вічному, молитовної подвижницьої допомоги йому, адже він помер раптово без покаяння й належного християнського приготування. Маючи тверду віру в Бога, в якого всі живі, вона не втратила духовного зв’язку з чоловіком, і любов її до живого Бога й живого в Господі чоловіка пролилася так щедро в багаторічному подвизі юродства, що вона стала святою, творила чудеса за життя й продовжує творити після смерті. За заступництвом блаженної Ксенії Господь наділяє людей, які звертаються до неї, зціленнями, допомогою в скруті і тим самим сімейним щастям, що таким коротким було в самої святої.
Усі знають Василія блаженного за назвою храму на честь його, юродивого Миколку з пушкінського «Бориса Годунова», який наважився говорити правду «царю-іроду». Подвиг юродства, у якому Ксенія Петербурзька подвизалася сорок п’ять років, полягає в крайній убогості й видимості божевілля. Від усього відрікається блаженний на землі, тому що головний його скарб — Царство Небесне.
Чудесна допомога блаженної Ксенії триває і понині, і люди рікою линуть на Смоленський цвинтар у Петербурзі до її могили, моляться їй і зводять на її честь храми в інших містах.
От така різниця двох трагічних любовних історій, з яких реальна прекрасніша. Вона жива й триває донині.
Напрошується порівняння іще двох.
Трістан та Ізольда, історія яких з кельтських переказів перейшла і в англійські, й у французькі середньовічні романи, залишаються для нас втіленням нездоланності любовної прихильності, і перше, що ми згадуємо, чуючи їхні імена — кущі ліщини (троянд, жимолості в інших варіантах) із переплетеними гілками, що виросли на їхніх могилах. Ця історія розповідає нам про нескориму пристрасть, яка стала результатом трагічної помилки: Трістан віз із Ірландії Ізольду, наречену свого дядька Марка, короля Корнуолла, і помилково випив з дівчиною любовний напій, зготований її матір’ю для доньки і її майбутнього чоловіка. Після прибуття в Корнуолл Ізольда виходить заміж за короля Марка, й любов Трістана та Ізольди стає ланцюгом зрадництв, втечі, боротьби почуття й обов’язку, вигнання, убивчих ревнощів, вічного нещастя і трагічної кончини. Але пам’ятаємо ми (я, принаймні, із вражень ранньої юності) тільки закоханих на вітрильнику в суворому північному морі, тільки переплетене гілля жимолості, що виросло на різних могилах, тому що такий привабливий цей прекрасний трагічний вимисел для дівчат.
Наступна історія буде знову справжньою. У місті Муромі в храмі Різдва Богородиці почивають нетлінні мощі двох православних святих: благовірних князя Петра та княгині Февронії, чоловіка й дружини. Почивають мощі їхні в одній кам’яній труні з кам’яною перегородкою, яку вони приготували собі самі за життя й у якій заповіли себе поховати. Князь Петро й княгиня Февронія прожили разом довге життя, а у старості стали ченцями в різних монастирях Мурома. Померли вони в один день і в ту ж годину, і ось як це трапилось. Князь Петро, відчувши наближення смерті, послав сказати княгині Февронії, що помирає, а княгиня, яка вишивала церковний покров просила його зачекати, щоб разом відійти до Бога. Коли втретє надіслав до неї сказати: «Уже помираю і не можу більше чекати!», вона закінчувала вже вишивання, тільки в одного святого мантію ще не докінчила, а обличчя вже вишила; і зупинилася, і застромила голку свою в тканину, і замотала навколо неї нитку, і померла разом із чоловіком. Їх вирішили поховати нарізно й поклали до ранку в різних церквах, а зранку знайшли в одній труні. Їх перенесли в різні храми, а на ранок знову знайшли в одній труні й тоді вже разом поховали. І донині біля їхньої труни та й у всьому православному світі ті, хто моляться, отримують допомогу від святих і найчастіше просять про небесне благословення шлюбу.
Яке ж життя прожили ці люди, що їм позаздрить і той, хто не вірить у безсмертя, позаздрить уже тому, що в їхній одночасній кончині відчує особливу блаженну єдність, ту саму, оспівану поетами всіх часів і народів, любов.
У шістнадцятому столітті в Муром приїхав священик Єрмолай (у чернецтві Еразм) і збирав факти з життя святих Петра й Февронії Муромських, у чудодійній допомозі яких муромці вже неодноразово переконувалися. Люди шістнадцятого століття розповідали про події, що відбулися у дванадцятому столітті так, як це дійшло до них в уснім переказі. Ми з вами, читачу, уже чекаємо повісті про любов, але повість, не викликаючи сумнівів у тому, що вона про найсправжнісіньку й вірну любов, ні слова не говорить про палкі почуття, а дуже багато — про любов до Бога й про вірність заповідям Його та про вірність своїй совісті, яка є голосом Божим у людині.
Повість ця так не схожа на звичну нам літературу, як ікони Андрія Рубльова не схожі на картини, хоча це не канонічне житіє святих, а саме повість. І справа навіть не тільки у свіжому й чистому лаконізмі оповідання, не в іншій естетиці, а в інакшому світогляді, в інших життєвих пріоритетах. Люди ці шукали насамперед Царства Божого, і доклалася їм така любов, що всі наші романно-пісенно-поетичні пристрасті — абсолютне убозтво порівняно з нею. Якби я не побоювалася богословствувати, я б сказала, що це наочний приклад того, чим блаженство в Євангельському розумінні відрізняється від скороминущого земного щастя: це земне щастя, що проростає у вічність, або Царство Боже всередині земного життя.
Саме до блаженства закликає Господь кожного з нас, але ми так погано це розуміємо й настільки по-іншому живемо, що мені навіть випадало чути судження: «навіщо, мовляв, Февронія князеві Петру нав’язувалася». А вона й направду «нав’язувалася»: не впадаючи в гординю й образи, підштовхувала князя Петра до того, щоб він не згрішив.
Відмовився князь Петро одружитися із простою селянкою, яка зцілила його, хоч слово дав, — і занедужав знову. «І коли прийшов до будинку її, то із соромом послав до неї, прохаючи про зцілення. Вона ж, нітрохи не розгнівавшись, сказала: „Якщо стане мені чоловіком, то зцілиться“. Він же тверде слово дав, що візьме її собі за дружину. Так-от і стала Февронія княгинею».
Бояри повстали проти Февронії та сказали їй: «Ми, пані, усі хочемо, щоби князь Петро панував над нами, а дружини наші не хочуть, щоб ти панувала над ними. Бери скільки тобі потрібно багатств та й іди, куди забажаєш!» І відповіла Февронія: «Нічого іншого не прошу, тільки чоловіка мого, князя Петра!»
А далі повість розповідає: «Блаженний князь Петро не захотів порушити Божих заповідей заради царювання в житті цьому, він за Божими заповідями жив, дотримуючи їх, як богогласний Матвій у своєму Благовіствуванні провіщає. Адже сказано, якщо хто прожене дружину свою, не обвинувачену в перелюбстві, і одружиться з іншою, той сам перелюбствує. Цей же блаженний князь за Євангелієм вчинив: зневажив князювання своє, щоб заповіді Божої не порушити».
За звичними нам романно-життєвими мірками (най пробачать мене святі!) треба було б, щоб княгиня Февронія смикнула плечиком і гордо вийшла, а князь Петро — за нею, тому що без неї жити не зміг би. Але ми відчуваємо, яке це вбозтво у порівнянні з тим, що дійсно трапилось.
А далі в повісті написано: «Непорядні ж бояри ці приготували для них судно на річці — під цим містом протікає ріка, названа Окою. І от попливли вони рікою в суднах. В одному судні з Февронією плив якийсь чоловік, дружина якого була на цьому ж судні. І чоловік цей, спокушуваний лукавим бісом, подивився на святу з помислом. Вона ж, відразу вгадавши його нерозважні думки, викрила його, сказавши йому: „Зачерпни води з ріки сеї із цього боку судна сього“. Він зачерпнув. І звеліла йому випити. Він випив. Тоді вона знову: „Тепер зачерпни води з іншого боку судна сього“. Він зачерпнув. І звеліла йому знову випити. Він випив. Тоді вона запитала: „Однакова вода або одна солодша за іншу?“ Він же відповів: „Однакова, пані, вода“. Після цього вона промовила: „Так і єство жіноче однакове. Чому ж ти, свою дружину маючи, помишляєш про чужу?“ І чоловік цей, зрозумівши, що вона володіє даром прозорливості, не насмілився більше поринати в такі думки».
Я думаю, що епізод цей важливіший, ніж здається на перший погляд. У наш далекий від праведності час, у мріях про справжню любов, про щастя, люди найчастіше зайняті вибором іншої дружини, іншого чоловіка, або зовсім іншого «партнера». А обирати треба свій вчинок, свій крок на черговому роздоріжжі, а «єство жіноче однакове».
Правильний вибір вимагає рішучості, мужності, готовності до нестатків. Розрада від Господа — ймовірна, але не гарантована. «Коли настав вечір, пристали вони до берега й почали влаштовуватися на ночівлю. Блаженний князь Петро замислився: «Що тепер буде, як я з власної волі від князювання відмовився?» Предивна ж Февронія говорить йому: «Не журися, княже, милостивий Бог, творець і заступник усіх не залишить нас у біді!»
І для того, щоб укріпити й утішити князя Петра, якому його життя видається безнадійно зламаним, премудра Февронія зупинилася перед обрубками дерев, які обрубав кухар, щоб повісити на них казани, благословила їх і сказала: «Бути їм на ранок великими деревами з гілками й листям». Так і було: прокинулись вранці і знайшли замість обрубків великі дерева з гілками й листям.
Мене дуже зворушують ці дерева, які шумлять свіжим листям про те, що в тих, хто з Господом, в житті не буде нічого зсохлого, зламаного, остаточно вбитого. Зверніть увагу ще й на те, що «кухар обрубав маленькі деревця», а «ранком знайшли великі дерева».
Знамення тут-таки і підтвердилось. Ще тільки «люди зібралися вантажити з берега на судна пожитки», прийшли вельможі міста Мурома кликати князя із княгинею додому на князювання: не впоралися без них, багато хто у зваді один одного перебили.
Дехто заперечить, що історія з деревами з легенд і казок потрапила в повість про святих. Тому дозволю собі затриматись і звернутись до істини Євангелія. У бесідах про християнський шлюб митрополит Антоній (Блум) звертає увагу на момент чуда в Кані Галілейській, з яким перегукується історія з деревами і щасливою зміною в житті князя Петра й княгині Февронії. Я нагадаю Євангеліє.
Третього ж дня весілля відбувалося в Кані Галилейській, і була там мати Ісусова. Отож запрошено на те весілля й Ісуса та його учнів. Коли ж не вистачило вина, мати Ісусова й каже до нього: «Вина в них нема». Відрік їй Ісус: «Що мені, жінко, — ай тобі? Таж не прийшла година моя!» Але мати його мовила до слуг: «Що лиш скаже вам, — робіть». Було ж там шестеро кам’яних посудин на воду, щоб очищуватися по-юдейському; кожна вміщала дві або три мірки. Сказав їм Ісус: «Наповніть посудини водою». Вони й виповнили їх по вінця. А він їм далі каже: «Зачерпніть тепер та й несіть до старости весільного». Тож понесли. Коли ж покуштував староста воду, що на вино обернулась, — а не знав же, звідки воно взялося: слуги лише знали, котрі води зачерпнули були, — то закликав староста молодого і до нього мовив: «Всяк чоловік добре вино спершу подає, а гірше, — як уп’ються. Ти ж приховав добре вино аж он по цю пору». Ось такий чудес початок учинив Ісус у Кані Галилейській, і велич тим свою об’явив, — тож і учні його увірували в нього (Ін. 2, 1–11).
А тепер перекажу слова владики Антонія. Він звертає увагу на те, що під кінець подали краще вино, ніж спочатку. Так і життя в багаторічному шлюбі, що знебарвився й потьмянів, що втратив смак і став прісною водою, може стати вином кращим, ніж перша закоханість, за однієї умови: ми повинні виконати єдину заповідь, що дала нам Богородиця: «що скаже Він вам, то зробіть».
Але ми найчастіше затято не бажаємо черпати воду й нести розпорядникові бенкету, ми «розсудливі» й «розумні», ми твердо знаємо, що вода залишиться водою, і тікаємо геть у пошуках поганого вина в іншому місці. У той час як, за вірним судженням С. Нілуса, «втрачене знаходить тільки щира віра, і тільки вона й подає знамення й чудеса справжні тим шукаючим, які вміли за допомогою Божої благодаті зберегти в чистоті віру свою і які до справи віри не домісили гордовитих вигадок непостійного й обмеженого розуму людського».
 

Ірина Гончаренко