Вогненний пророк Ілля

02 серпня 2017


Говорячи про старозавітних пророків, ми звичайно маємо на увазі тих із них, хто залишив після себе цілі книги, — це Ісая, Єремія, Єзекіїль, Даниїл й інші. Але свого роду засновником цієї традиції був інший чоловік, який зовсім нічого не писав і дуже мало говорив, але діяв так, що запам’ятався людям назавжди. Його ім’я — Ілля, воно означає «мій Бог — Господь», і це ім’я дуже точно описує його місію.


Пророк сповіщає людям волю Божу. Але перш ніж говорити про високе богослов’я, пророкам належало нагадати ізраїльтянам, що їхній Бог — не одне з безлічі язичницьких божеств, як у довколишніх народів, але Єдиний Бог, творець неба та землі.
Ми вперше зустрічаємо Іллю в рік страшної посухи. Звичайно, вона розумілася як покарання від Бога за ідолопоклонство, але Ілля не поспішає виголошувати проповідь. Він просто укривається в пустелі, біля струмочка, що зберігся якимось чином, і туди, як описує Біблія, «круки приносили йому хліба та м’яса вранці, і хліба та м’яса ввечері, а з потоку він пив». Перш ніж учити інших, він сам повинен навчитися безмежно довіряти своєму Богу.
Але, нарешті, пересихає і цей потік, й Ілля вирушає до людей. Він іде не в палаци, де ще могла залишатися зайва їжа, а до бідної вдови, у якої її точно не було, — і просить у неї їжі. Вона відповідає: «не маю я калача, а тільки повну пригорщу борошна в дзбанку та трохи олії в горняті. А оце я назбираю дві полінці дров, і піду, і приготовлю це собі та синові своєму. І з’їмо ми, та й помремо...». Але Ілля владно наказує їй спочатку нагодувати його самого, а про подальше не піклуватися: «так сказав Господь, Бог Ізраїлів: Дзбанок муки не скінчиться, і не забракне в горняті олії аж до дня, як Господь дасть дощу на поверхню землі.».
Від безвихідності, або від несподіванки, або все-таки завдяки своїй вірі — вдова послухалася пророка й віддала те деяке, що мала, — і так урятувала й себе, і сина. Віра може зажадати від людини ризику повної самовіддачі — але й нагорода тоді буде повною. Відтепер борошно в діжці та масло в глечику не виснажувалися, так що сім’я була врятована від голоду.
Добре, коли свята людина входить у твій будинок! Добре — але й страшно. Незабаром після цього син вдови занедужав і вмер. І тоді вона, по суті, звинуватила пророка в його смерті: «Ти прийшов до мене нагадати гріхи мої й умертвити сина мого». Це було абсолютно несправедливо, адже хлопчика без Іллі чекала б ще більш швидка й болісна смерть від голоду! Але вдова дуже добре розуміла одну річ: коли ти живеш сам по собі, усе сіре, не видно ні гріха, ні чесноти. Але коли у твоє життя вривається чудо, пророцтво, звістка про Бога — усі твої гріхи лежать у тебе як на долоні, і нещастя, що відбуваються, залишається тільки пов’язати з цими гріхами. Напевно, вдові було б легше думати, що син помер від природніх причин, аніж мучитися свідомістю своєї винності.
Але Ілля не міг змиритися з такою арифметикою: смерть сина за гріхи жінки... «Господи, Боже мій, чи й цій удові, що я в неї мешкаю, учиниш зло, щоб убити її сина?» — звернувся він до Бога, і це звучало більше як вимога, ніж як прохання. Якщо треба рятувати інших — пророк може бути дуже відважним. Так дитина повернулася до життя. Пророк урятував цю сім’ю — і міг тепер іти до всього ізраїльського народу.
У ті роки в Ізраїлі правили цар Ахав і цариця Єзавель, за походженням фінікіянка. Поганські культи й колись практикувалися серед прадавніх ізраїльтян, але за часів правління цієї пари вони стали, по суті, новою державною релігією. І тоді Ілля прийшов до Ахава, щоб кинути виклик. Він запропонував цареві зібрати на гору Кармил чотириста п’ятдесят пророків язичеського божества Ваала, щоб там вступити з ними у змагання. Цар погодився.
У призначений день Ілля звернувся до народу з такою промовою: «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог, ідіть за Ним, а якщо Ваал ідіть за ним!». Але народ мовчав, вичікуючи, чим скінчиться двобій... Ілля запропонував приготувати два жертовники — Господу та Ваалу, — покласти на кожен з них зарізаного тельця, але не запалювати вогонь під дровами. Служителі справжнього Бога, безсумнівно, повинні звести вогонь із неба та запалити свою жертву.
Пророки Ваала цілий день танцювали перед своїм жертовником. Біблія навіть донесла до нас знущальні слова Іллі: «І сталося опівдні, і сміявся з них Ілля й говорив: Кличте голосом сильнішим, бо він бог! Може він роздумує, або відлучився, або в дорозі! Може він спить, то прокинеться!». Але нічого не виходило, і тоді Ілля приступив до своєї жертви. Він усе приготував, велів рясно полити її водою, і після його молитви блискавка з неба спалила жертву в одну мить.
Суперечка була вирішена, і доля пророків Ваала виявилася незавидною — усі вони були вбиті, цілком у дусі того часу, коли за істину не годилося щадити ні своє, ні чуже життя. Зате на обрії з’явилася довгоочікувана хмарина, яка скоро перетворилася у величезну хмару, що несла дощ змученій землі...
Незважаючи на всі ці чудеса, Іллі непросто було жити серед своїх одноплемінників — точніше кажучи, більшу частину часу йому доводилося ховатися від них або йти на відкрите протиборство. Адже це він викрив Ахава, коли той відібрав виноградник у простої людини на ім’я Навуфей — для цього його довелося неправильно обвинуватити й стратити. Ілля передбачив його смерть. Він постійно викривав Ахава і його дружину Єзавель, так що не раз йому загрожувала загибель від царського подружжя, і йому доводилося бігти від них у пустелі й гори.
Одного разу цар послав за ним загін у п’ятдесят воїнів — заарештувати пророка міг тільки взвод спецназу, з його точки зору. Але якщо вже мова зайшла про демонстрацію сили, треба було показати, на чиїй стороні теперішня Сила. Командир загону звернувся до пророка з такими словами: «Чоловіче Божий, отак сказав цар: Зійди ж скоро!». Відповідь пророка була проста: «А якщо я Божий чоловік, нехай зійде з неба огонь, і нехай пожере тебе та п’ятдесятку твою!». Так воно й сталося. Потім історія повторилася з іншим загоном. І тільки на третій раз посланий царем командир знайшов правильні слова: «Чоловіче Божий, нехай же буде дорога душа моя та душа твоїх рабів, тих п’ятидесяти, в очах твоїх!». І тоді Ангел звелів Іллі піти з ним до царя — тільки для того, щоб сповістити і йому про прийдешню смерть: «За те, що ти посилав послів питатися Ваал-Зевува, божества екронського, начебто в Ізраїлеві немає Бога, — із ліжка, на яке ти ліг, не встанеш із нього, але помреш».
Утім, царям Ілля не тільки загрожував — ми вже бачили, як він вимолював у Господа дощ у посуху, а іншим разом він передвіщав царям перемогу над іноплемінниками. Адже він боровся зовсім не з царською владою й не з окремими особистостями, а з пороками й гріхами богообраного народу, з його постійними відхиленнями в язичництво, починаючи саме з царя. Для Іллі все вирішувалося тут і зараз, і другої спроби зробити правильний вибір він нікому не пропонував.
Одного разу він проходив мимо чоловіка, що орав на своїй ділянці поля. Ілля, не говорячи ні слова, кинув на нього свій плащ — і це означало, що він бере його в учні. Пророцтво ввірвалося прямо в повсякденність, і орач заколов своїх волів і приніс їх у жертву — а сам пішов за Іллею. Його звали Єлисей, і йому належало стати учнем і спадкоємцем Іллі.
Як проходило це навчання, ми точно не знаємо. Біблія неодноразово згадує «синів пророчих» — свого роду підмайстрів при майстрах-пророках. Пізніше, говорячи про учнів Єлисея, оповідач розповість нам про цілу пророчу школу, настільки багатолюдну, що в якийсь момент її учням стало тісно в їхньому старому «гуртожитку», і довелося їм зайнятися будуванням нових приміщень. Але в самого Єлисея, вочевидь, усе було куди менш формально: він просто мандрував зі своїм учителем, переймаючи його досвід і, головне, його полум’яну віру та безмежну довіру Господу — адже саме цьому пророк і повинен був навчити всіх ізраїльтян.
Єлисей став учнем і продовжувачем справи Іллі. Це був, по суті, перший приклад такого наступництва серед пророків: дотепер кожен із них був сам по собі. Але ж пророче служіння, як і обранство патріархів, теж розкривалося в історії: кожне нове покоління, кожна нова особистість розкривали якісь нові грані Божественного одкровення, продовжуючи історію того ж самого Завіту.
Час ішов, і тепер уже й сам Ілля, і його оточення (насамперед, його учень і продовжувач Єлисей) усвідомлювали, що його земне життя добігає кінця. Але сам цей кінець був дуже не схожий на смерть інших людей. От як описує його Біблія: «І сталося, як вони перейшли, то Ілля сказав до Єлисея: Проси, що маю зробити тобі, поки я буду взятий від тебе! І сказав Єлисей: „Дух, який у тобі, нехай буде на мені подвійно“. А той відказав: Тяжкого зажадав ти! Якщо ти побачиш мене, що буду взятий від тебе, буде тобі так, а якщо ні, не буде». І сталося, як вони все йшли та говорили, аж ось з’явився огняний віз та огняні коні, і розлучили їх одного від одного. І вознісся Ілля в вихрі на небо... А Єлисей це бачив, і він закричав: Батьку мій, батьку мій, возе Ізраїлів та верхівці його! Та вже не побачив його..."
Саме ця історія давала нашим предкам привід думати, що пророк Ілля роз’їжджає під час грози на вогняній колісниці по небу, вергаючи громи та блискавки. Але насправді все куди цікавіше. Остання з книг малих пророків, книга Малахії, закінчується загадковою Божою обіцянкою: «Ось Я пошлю вам пророка Іллю, перше ніж день Господній настане, великий і страшний! І приверне він серце батьків до синів, і серце синівське до їхніх батьків, щоб Я не прийшов, і не вразив цей Край прокляттям!».
Коли пізніше в Палестині вийшов на проповідь Іоанн Хреститель, люди так і зрозуміли: до них прийшов чоловік «у дусі та силі Іллі». Чи значить це, що більше він уже не прийде? Або, навпаки, перед кінцем світу слід чекати пришестя цього пророка, котрий не вмирав? Ніхто не знає точно. Його таємнича фігура так і залишається на межі Старого та Нового Завітів, адже недаремно в цьому пророцтві говориться, що він з’єднає серця батьків і дітей.
Напевно, у всій історії Ізраїлю не було настільки грізного, вогненного й блискавичного (у буквальному значенні слова) пророка, як Ілля. Але оповідання про нього містить один дивний епізод, який ясно показує нам: сила та міць отут — не головне.
Одного разу, ховаючись від Ахава, Ілля звернувся до Бога з проханням — він захотів побачити Його. Дуже сміливе прохання для людини того часу, коли люди твердо знали: неможливо людині побачити Бога й залишитися в живих. Але в той момент, коли майже весь Ізраїль спокусився в ідолопоклонство, коли цар шукав смерті пророка — Іллі так потрібно було переконатися в реальності Бога, через Якого йому доводилося стільки зазнати! І Господь відповів йому: «Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не у вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос».
Так і християни після грізних та страшних сторінок Старого Завіту звертаються до тихої і непримітної історії про Дитину, що лежить у віфлеємському хліву, і вірять, що не у вогні й бурі, а саме там, «у віянні тихого вітру», зійшов на нашу землю Господь. Але, можливо, щоб Його почути й відчути, людям справді потрібно було спочатку пережити громи й блискавки, які зводив з неба Ілля?

Андрій Десницький