Козельщанська ікона Божої Матері

24 жовтня 2019
Самого початку цієї ікони ніхто не пам’ятає. А може, ніхто й не поцікавився у молодої італійки, що за образ вона привезла з батьківщини. Можливо, спочатку він був дорогим тільки для цієї фрейліни, яка приїхала служити російській імператриці Єлизаветі Петрівні. Адже ікону писав художник італійської школи, а в Росії звикли до образів грецької традиції. Втім, цей образ дивовижної краси не може залишити байдужим чуле серце. Божа Матінка та Дитятко Ісус якось дуже ніжно й утішно дивляться з нього. Маленький Ісусик тримає в руці хрестик, а Богородиця торкається хреста знизу. Це не випадково. Ікона розповідає про майбутні події: про розп’яття нашого Спасителя і про страждання Його Матері під Хрестом. А зліва на іконі зображено краєчок столу, на якому стоїть чаша з ложечкою при ній. Вона символізує святе Таїнство Причастя, а ще нагадує про чашу страждань, яку довелося випити Самому Спасителю та Його Матері.
Тож, не дивно, що італійська фрейліна так любила цю ікону. Вона ніколи не розлучалася з милим її серцю образом і взяла його із собою в Україну, коли вийшла заміж за писаря Війська Запорізького Сіромаху. І сам образ, і любов до нього, а може, й звичай чистити ризу ікони під час особливо палкої молитви італійка передала своїм українським нащадкам. Ось від цієї родинної святині й сталося чудо, свідками якого було багато людей.
На той час іконою володіла родина графа Володимира Івановича Капніста, зберігаючи її у своєму козельщанському маєтку, на Полтавщині. Якось, 1880 року, на Масляну граф отримав із Полтави, де вчилася його донька Марія, тривожну звістку. Він покинув усі справи й помчався до міста. Свою дівчинку пан Володимир побачив прикутою хворобою до ліжка: вона вивихнула ногу й почувалася недобре. Місцевий лікар запевняв, що травма дріб’язкова і достатньо буде просто покласти ногу в гіпс. Проте нога в Марії дуже боліла, тому стривожений батько повіз її до Харкова, до славетного хірурга Груббе. Шанований лікар ретельно оглянув дівчину і теж нічого серйозного не помітив. Він поклав на хвору ногу спеціальну гіпсову пов’язку та призначив лікування. Всі були впевнені, що Марія скоро одужає.
Однак, дівчина страждала весь Великий піст — із кожним днем все більше, а на Великдень в неї вивихнулася друга нога. Довелося й на цю ногу покласти таку саму пов’язку. Професор Груббе порадив терміново везти хвору на Кавказ і лікувати мінеральними водами та гірським повітрям. Марія слухняно виконувала всі поради лікарів, але нічого не допомагало. Навпаки, на Кавказі їй стало зовсім погано: вивихнулися ще кілька суглобів, нестерпно болів хребет — від найлегшого доторку і навіть від будь-якого гучного звуку. Натомість руки й ноги нещасна дівчина взагалі перестала відчувати.
Батьки були у відчаї, не знали, як урятувати любу дитину. Вони повезли доньку до Москви, показали її усім найвідомішим російським професорам. Марію оглянули невропатологи Кожевников і Корсаков, хірург Скліфасовський, терапевти Павлинов, Митропольський і Каспарі. Й усі вони визнали, що нічим не можуть допомогти хворій. Була ще надія на славетного французького професора Шарко, який невдовзі мав приїхати в Росію. Проте змучена дівчина більше не мала сили залишатися в чужому місті. Вона ублагала батьків відвезти її до рідної Козельщини, і родина повернулася в Україну. У Москві залишився тільки пан Володимир, аби чатувати на приїзд лікаря. Він узяв із дружини обіцянку, що вона відразу привезе сюди Марію, щойно месьє Шарко приїде.
Вдома нещасна дівчина трохи втішилася. Тут були вірні друзі, віддані слуги. Всі намагалися полегшити її страждання, якось розрадити. У маєтку Капністів стали часто збиратися гості, щоб розважити хвору цікавими розмовами, музикою та співами.
21 лютого 1881 року, в день, коли сталося чудо, в будинку теж було людно. Марія саме захопилася бесідою й трохи призабула про хворобу, аж раптом надійшла звістка від батька. Він писав, що месьє Шарко вже скоро буде в Москві, тож час їй негайно вирушати в дорогу. Дівчина замість того, щоб зрадіти, гірко заплакала: знову чуже місто, безконечні огляди лікарів, противні ліки, невтішні висновки. Мати намагалася втішити дорогу дитину, вселити в неї надію. Вона прикликала її до себе й мовила: «Доню, завтра ми виїжджаємо. Візьми, моя люба, образ Пресвятої Богородиці, почисти ризу і якомога сильніше попроси нашу Заступницю, щоб напоумила лікарів, як тобі допомогти». Слухняна дочка відразу взяла ікону, хоч та була занадто важка для її слабких, покручених рук.
Стала Марія чистити ризу й гаряче молитися до Божої Матінки про зцілення, поливаючи образ сльозами. Раптом страдниця помітила, що з нею діється щось дивне: життя поверталося до її кінцівок. «Мамо, мамо, — закричала в нестямі дівчина, — я відчуваю руки! Я відчуваю ноги!» Графиня й гості прибігли на крик. Вони побачили, що Марія зриває з себе важкі пов’язки й підпорки. Спочатку всі подумали, що нещасна втратила розум від мук. Але зараз же переконалися, що сталося чудо й молода графиня зцілилася від ікони. Радість і побожна шанобливість охопили всіх присутніх, одразу покликали священика й у великому піднесенні відслужили перед іконою подячний молебень.
Попри те, що Марія чудесним чином зцілилася й потреби в лікарях уже не було, графиня не хотіла порушити обіцянки, даної чоловікові, й вони виїхали з донькою до Москви, взявши із собою й чудотворну ікону. Звістка про чудо випередила їх. Щасливий граф зустрів родину на вокзалі, він хотів на власні очі переконатися, що його донечка одужала. Пан Володимир оглядав дівчину з усіх боків, без кінця просив проходжатися перед ним, а коли натішився, повіз до лікарів. Ніхто з них не міг дати наукового пояснення одужанню невиліковної хворої. А французький лікар месьє Шарко сказав, що, якби не свідчення шанованих московських професорів про невиліковність хвороби, він нізащо не повірив би цій історії.
Проте насправді історія тільки починалася. Чутки про чудо миттю поширилися містом, і біля будинку, де жили Капністи, стали збиратися юрми хворих і просто тих, хто хотів поклонитися чудотворній іконі. Граф вирішив віддати святиню до храму на той час, поки його родина залишатиметься в Москві. Тож, люди змогли помолитися перед дорогоцінним образом у церкві. Там сталося ще кілька зцілень. А коли Капністи повернулися з іконою до Козельщини, переконалися, що й тут про чудо вже знає весь край.
Першою прийшла сліпа. Вона розповіла, що бачила сон, в якому Цариця Небесна наказала їй іти до цієї ікони. Графиня винесла образ, і хвора довго молилася перед ним. А через кілька днів прийшла знову, вже зрячою.
Люди приходили й приходили, тож граф уже не міг тримати образ у будинку. Він із благословення полтавського владики Івана збудував у своєму саду капличку, куди й перенесли чудотворну ікону. Але й капличка не могла вмістити всіх паломників. І вже наступного, 1882 року на її місці збудували храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці та внесли туди з великою пошаною безцінний образ. Бувало, що за день приходило поклонитися святині від п’яти до семи тисяч прочан. Ікона й далі чудотворила. Двадцять один випадок зцілення підтвердила спеціальна комісія, а один сліпий хлопчик одужав просто у неї на очах. Тим часом граф уже клопотався про створення жіночої обителі, обіцяючи виділити під монастир землю. Через три роки клопотань він одержав дозвіл від Священного Синоду, і 1886 року до Козельщини приїхали перші черниці. З цього приводу відбувся хресний хід зі святинею, яку несла молода графиня Марія. За п’ять років маленька община перетворилася на монастир.
Щасливо проходило життя черниць біля святині. Але недовго довелося їм тішитися спокоєм. Прийшла безбожна комуністична влада, стала руйнувати монастирі. Перед закриттям Козельщанської обителі чудотворна ікона заплакала кривавими сльозами. Влада заборонила розповідати про нове чудо. А черниць, які не послухалися наказу, схопили й замучили у в’язниці. Всіх інших сестер переселили до Лебединського монастиря на Черкащині. Туди вони забрали із собою безцінний образ. Втім, через два десятиліття закрили й цю обитель. Черниці мусили довгі роки переховувати чудотворну ікону у звичайній київській квартирі, неподалік Ленінградської площі. Тільки в 1993 році вони змогли перенести святиню назад до Козельщанського монастиря, який став відроджуватись.

Галина Манів