Поминальна субота

09 березня 2018
Чи є в Біблії згадка про те, що молитви за покійних мають якийсь сенс? І чи можуть молитви впливати на замогильну долю наших близьких? Питання цікаві і важливі набувають особливої актуальності в дні особливого поминання померлих.

Днями відспівував літню жінку. Після відспівування звернувся до родичів з напутливим словом. Говорив, як завжди в таких випадках, про те, що у Бога всі живі, щонаша мета – це досягнення благословенної єдності з Ним і єдине, що заважає нам в досягненні цієї мети, – це наші гріхи.
І що не завжди, на жаль, людина встигає принести гідні плоди покаяння, так що нам потрібно міцно молитися про прощення гріхів наших покійних родичів. А щоб ми могли благотворно впливати на їх замогильну долю, щоб молитви наші були почуті, потрібно прагнути жити по правді Божій, тому що між нашим духовним, етичним станом і дієвістю нашої молитви існує прямий зв’язок.
Ось я все це сказав, попрощався з родичами, йду до машини, і тут до мене підходить жінка і говорить: «Батюшка! Ви ось зараз там розповідали. Але ж ми не можемо впливати на замогильну долю людини. Як в Біблії говориться, пам’ятаєте: “Брат брата не вимолить”?» Я таких слів не пам’ятаю і чесно в цьому признався, але притому нагадав ще, що Біблія – це цілісна книга і неправильно вихоплювати з неї якісь шматки поза контекстом, поза розумінням, з якогось приводу, коли, ким і кому це було сказано.
Втім, жінка продовжувала говорити про своє. Про те, що людина отримує після смерті тільки те, на що вона заслужила, і ніякі молитви близьких ні допомогти, ні полегшити її долю вже не можуть. І вона наполягала саме на тому, що в Біблії про таке ставлення до померлих нічого не говориться – тобто про те, що є сенс за них молитися, що їм можна якось допомогти.
Я люблю такі несподівані зустрічі, але, на жаль, мене вже чекали інші люди, і не було можливості нам поговорити докладніше. Я тільки запросив жінку на бесіду в храм. Є, правда, сумнів, чи прийде вона, хоча… і надія, звичайно, є. Чого не буває в житті! Насторожило мене тільки те, що щось вперте було в її словах; шкода, я не встиг у неї запитати, чи не належить вона до іншої конфесії. Ну та гаразд.
Отже, чи є в Біблії згадка про те, що молитви за покійних мають якийсь сенс? І чи можуть молитви впливати на замогильну долю наших близьких? Питання цікаві і важливі. І мені захотілося поговорити про це докладніше. Можливо, добра жінка, яку я зустрів, прочитає мою писанину, і наша бесіда, таким чином, продовжиться, а може бути, вона і прийде коли-небудь в храм, якщо не в мій, то в інший. В усякому разі, я б цього дуже хотів.
Почнемо ось з чого. Що мене змусило подумати про інославе походження міркувань цієї жінки? Це слова: «У Біблії цього немає». Це типово протестантська постановка питання. Але справа ось в чому. Не дивлячись на всю виняткову важливість Біблії, цією святою книгою не вичерпується вся повнота життя, вся її різноманітність, у тому числі і життя духовного всього людства, різних народів і кожної людини окремо.
Можна сказати, що Біблія – це вираз, істотне втілення цього життя. Але також Біблія і частина цього життя. А все, що залишається неописаним, все, що залишається за межами накреслених слів, – це що, вже не життя, не заповіт, не продовження безпосередніх і живих стосунків Бога і людини?
Важливо ще пам’ятати ось про що. Господь створив Церкву, в якій незбагненними шляхами відбувається наше спасіння, і саме Церква є, по слову апостола Павла, «стовп і утвердження істини» (1 Тим. 3: 15). Церква – це тіло Христове. Тобто це і є Сам Христос, що живе тут і зараз, говорить з нами, відкриває нам Свою волю, милує і спасає… Ось це дуже важливо зрозуміти. Церква і є те саме життя, до якої ми можемо і повинні залучитися, до голосу якої повинні прислухатися, тому що голос її і є голос Бога, що вічно народжується і вічно звернений до нас.
Виривати Біблію з контексту Церкви і намагатися щось в ній зрозуміти – це заняття, як не жорстко це звучить, абсолютно безперспективне. Єдиний позитивний результат такого читання або вивчення Біблії може полягати в тому, що людина прийде в Церкву і стане дійсним учасником життя Христа. Тоді все стане на свої місця, тоді слова Писання знайдуть для людини велику перетворюючу силу, стануть тим самим «мечем двосічним», який проникає навіть до розділення душі і духу (Євр. 4: 12).
Окрім Священного Писання в Православній Церкві є ще поняття Священного Передання, тобто поняття про істину, яка продовжує нас освічувати, повчати не тільки із сторінок Біблії, але і прикладом життя святих людей, їх «словом, житієм, любов’ю, духом, вірою, чистотою» (1 Тим. 4: 12). Повчає нас за допомогою святих той самий Дух Святий, Яким створена і Яким живе Церква у всій своїй соборній повноті.
«Хто слухає вас Мене слухає, хто ж погорджує вами погорджує Мною» (Лк. 10: 16), – говорить Господь Своїм учням, і те, що говорили апостоли, чому вони учили, не все, звичайно, було записано. Багато що з винятковим благоговінням і трепетом зберігалося і зберігається до цих пір як Церковне Передання. З часом, до речі, це Передання, передаванне з вуст у вуста, було записане і в інших книгах, окрім новозавітних. Це і послання найближчих учнів апостолів, а потім учнів їх учнів і так далі. Але не слід думати, що істина, передавана з вуст у вуста, неминуче спотворювалася, як в «зіпсованому телефоні».
Таке спотворення (неминуче в справах життєвих) немислиме в справах церковних, і саме в тій частині, яка належить до нашого спасіння, тому що Церква – це і є істина, Церква і є Сам Христос, Його Духом Церква утримується і управляється. Це важливо зрозуміти: наші людські, гріховні оцінки і критерії непридатні до Церкви. Усі ті беззаконня і помилки, які ми бачимо, і навіть часто, в церковній огорожі, до Церкви, до її сутнісного змісту не мають ніякого відношення. І тому важливо розуміти, що в Церкві належить її єству, єству Божественної і незаперечної істини, а що відноситься до людської, гріховної немочі і відноситься, якщо можна так сказати, до прикордонної, «біляцерковної» території. Але, щоб у всьому цьому розібратися, потрібно, поза всяким сумнівом, самому бути усередині Церкви, бути причасником того Духу Христового, Яким Церква і живе, і рухається, і існує.
Завжди Церква жила вірою в те, що замогильна доля людей до Страшного суду не вирішена остаточно і що ті, що живуть тут, на землі, можуть своїми молитвами благотворно впливати на замогильну долю своїх рідних і близьких. Повторю: це учіння існувало завжди, але дієву силу воно придбало з пришестям в світ Спасителя, завдяки Його спокутній жертві за наші гріхи. І ми спробуємо, нехай дуже коротко, прослідкувати історію ставлення до молитви за покійних в Старозавітній і Новозавітній Церкві.
Хоч ми і знаємо, що до приходу в світ Спасителя замогильна доля всіх людей була нехай різною мірою, але все-таки сумна і безрадісна через повне панування над людиною гріха, але і в Старому Завіті ми знаходимо приклади молитов людей, що живуть на землі, за померлих.
Найяскравіший такий приклад – це молитва іудеїв за своїх побратимів, загиблих на полі бою.
Після битви з ідумеями під хітонами загиблих в битві іудейських воїнів були виявлені присвячені іамнійським ідолам речі, захоплені як трофеї. Оскільки подібне придбання було явно гріховним, то «всім стало зрозуміло, з якої причини вони (воїни) були загиблими». І тоді всі іудеї звернулися з молитвою до Бога, «просячи, щоб був абсолютно прощений скоєний гріх». Більше того, зробивши збір зі всіх присутніх, Іуда Маккавей послав приношення до Єрусалиму, щоб в храмі «принесли жертву за гріх» загиблих, і, по слову Писання, він «вчинив досить добре і благочестно, думаючи про воскресіння…» – тобто піклуючись про прощення своїх побратимів в день Страшного суду. «Тому приніс за померлих умилостивлюючу жертву, щоб звільнилися від гріха» (2 Мак. 12: 39–45). Уривок абсолютно вичерпний для того, щоб зрозуміти, що і в старозавітні часи існувала традиція молитви і принесення жертв за померлих.
Можна сказати, що ця традиція носила пророчий характер, тому що реальне духовне положення людей того часу не залишало їм надії на позбавлення від оков гріха. Ця надія тягнулася в майбутнє, пов’язана була з месіанськими очікуваннями і передчуттями.
Тепер щодо «брат брата не вимолить». Відразу скажу, що таких слів в Біблії немає, але можна припустити, що жінка мала на увазі наступні слова з Псалтиря: «Людина ніяк не викупить брата свого і не дасть Богові викупу за нього» (Пс. 48, 8 ). Припустимо, що це і є ті самі слова, тоді спробуємо зрозуміти, який же їх сенс.
У цьому псалмі звучать слова попередження, звернені до тих, що живуть тут, на землі, щоб вони пам’ятали про страшний день суда Божого і не сподівалися на своє багатство, силу і владу, а прагнули проводити час земного життя в покаянні і чистоті. Головний зміст вірша – це викриття нерозкаяних. Бо в день Страшного суду ніхто не позбавить нас від праведного суду Божого – не тільки стороння людина, але навіть і найближчий, як, наприклад, люблячий брат.
Але відмітимо, що тут йде мова саме про Страшний суд, про останнє, вирішальне слово, тоді як до цього моменту, по учінню святих отців, є ще час для покаяння тих, що живуть тут, на землі, і є ще час для умилостивлення Господа і принесення Йому за покійних жертви духовні і речові.
Святитель Василій Великий тлумачить цей уривок в тому сенсі, що всі старозавітні люди і навіть пророки були зв’язані гріхом і як зв’язані не мали влади звільняти кого б то не було від оков смертних, але коли з’явився Господь Іісус Христос – досконала Людина і досконалий Бог, – Він Своєю владою викупив нас від вічної смерті і в Його образі ми маємо надію на спасіння.
Тобто ставлення до замогильної долі покійних в часи старозавітні і ставлення до їх долі після пришестя в світ Спасителя різняться саме тим, що Господь Своєю спокутною жертвою придбав владу і в замогильному житті перемінювати долю людей з гіршої на кращу. Це ми знаємо і з події зішестя Христа в пекло, де Він звільнив від болісних оков не тільки праведників, але і грішників, що каялися.
Поза сумнівом, що тільки Господь може визначити замогильну долю людини, і поза сумнівом, що доля ця безпосередньо залежить від образу віри і життя людини тут, на землі. Але поза сумнівом також і те, що можливо і навіть необхідно молитися за наших рідних і близьких, просячи Господа про прощення їх гріхів, і молитви ці не бувають марні, якщо ми тільки стараємося самі слухати Христа і жити за Його заповідями.
Підбиваючи підсумок, можна сказати так. Молитва за покійних, тим більше щира, гаряча молитва, сповнена любові і самовідречення, приємна Богові і, якщо можна так сказати, схиляє Його на милість по відношенню до того, хто молиться, і до виконання Його прохання. Безліч підтверджень тому ми знаходимо в Новому Завіті. Так, Сам Господь говорить: «Все, чого попросите в молитві з вірою, отримаєте» (Мф. 21: 22). Апостол Яків заповідає «молитися один за одного», ніде не уточнюючи, що це стосується тільки тих, що живуть тут, на землі. Апостол Петро закликає «постійно любити один одного від чистого серця» (1 Пет. 1: 22),також не обмежуючи цю любов тільки стосунками земного життя. Більше того, саме «від надлишку серця говорять вуста», і першим виявленням цієї повноти для віруючої людини є молитва, у тому числі і молитва за близьких.
Головне тут в тому, що співчуття, милосердя і любов, що проявляються людиною в молитві за покійних, угодні Богові, привертають Його благодать, тому що ці якості – любов, милосердя і співчуття – і є якостями Самого Бога.

Священик Димитрій Шишкин
переклад українською - ієромонах Онуфрій (Ляда)