Притча про сіяча: проповідь

28 жовтня 2017
В сьогоднішньому євангельському читанні ви чули притчу про сіяча. Невеселу притчу, яка показує, як зусилля Божі розбиваються об людську негідність, непідготовленість. Божественний Сіяч сіє в наших серцях Своє Слово, а людина часто буває не готова, не здатна прийняти і зростити в собі це Божественне Зерно.
      Скільки зерен впало даремно! Скільки було придушено бур'яном, скільки зерен виявилося без коріння! І тільки одне виросло на доброму ґрунті і дало плід. Що це значить? Це значить, що Слово Боже, Дух Божий, сила Таїнств, які дає нам Церква, — все це може виявитися марним і безплідним. Тому що доля Божого зерна залежить також від того, на який ґрунт воно впало. Якою би великою не була сила Слова Божого, Його спасаючої благодаті, якщо ми з вами, наше серце, наша душа, ціле наше життя не будуть готові прийняти цей Божественний дар — все виявиться марним.
І на превеликий жаль, так часто буває. І кожен з нас на власному досвіді бачив, що багато разів ми виявлялися кам'янистим ґрунтом. Приходить диявол і викрадає посіяне в серце. Що це означає? Диявол входить, користуючись нашими власними гріхами, самолюбством, гординею. Якщо людина йде в храм, але тільки для того, щоб було спокійно на душі, без глибокої сердечної любові, якщо в серці її не палає вогонь, то дуже легко диявол викрадає у неї дар благодаті. Якщо людина належить до Церкви формально, вважає, що, прочитавши вдома молитву, або приходячи зрідка в храм вона вже виконала обов'язок, а серце її залишається сухим, закаменілим, як та витоптана ногами дорога, на яку впало зерно, де його дуже швидко підібрали птахи, тоді «приходить лукавий і викрадає те, що посіяне в серці». 
    Є один спосіб перевірити себе, як ти готуєшся до прийняття Святих Тайн, як ти йдеш в храм, як ти відкриваєш Слово Боже, як ти прагнеш жити за Євангелією. Перевірити це можна так. Спитай себе, чого ти шукаєш, для чого ти це робиш. І часто виявляється — для себе. Ми шукаємо передо всім для себе спокою, задоволення, ми шукаємо свого, а не Божого. Зауважте, що молитва, яку нам дав Христос — «Отче наш» — починається не з прохань, а з нашого бажання прийняти Його волю: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя» — ось що людина повинна шукати. Божого, бо Боже — найвище. Якщо ж вона шукає свого, вона задовільняє свою гординю, своє звеличування, бажання виділити себе.
    Строго треба дивитися в своє серце. Ми можемо обдурити себе, але не Бога. Все виявиться пустим, тому що диявол викраде дуже швидко. Як злітаються чорні мухи на гниле, так приходить диявол на сморід нашого гріха, нашого самолюбства і нашої суєтності. Якщо ми не будемо розпушувати ґрунт свого серця, якщо ми не будемо готуватися внутрішньо так, щоб хоч малою мірою виконати слово Христове: «Зречися себе», то найдивніші чуда — а що може бути більш чудесного, ніж Святі Тайни, коли Сам Господь дає нам Себе — можуть виявитися безсилими і безплідними.
Пам'ятайте, коли Господь прийшов в місто Назарет, і Йому там не повірили. Він не вчинив багатьох чуд. Не міг вчинити, тому що Його зцілювальна сила натрапила на стіну людської негідності і невірства. 
    І так само зерно, яке потрапило на кам'янистий ґрунт: швидко воно зійшло, але коріння не могло пустити і засохло. Буває, що людина з радістю приймає Слово Боже. Ми говоримо: «Так, Господи, ми хочемо йти за Тобою, готові служити Тобі і Твоїй святій Церкві», — говоримо щиро, але не просочуємо ціле своє життя Христовими заповідями. А значить — коріння нема, і будь-яка спокуса, будь-яке випробування, тривога, страх — і людина про все забуває.
    А як легко насіннячко, яке зійшло, буває придушене бур'яном, дикими травами. Точно так само наша віра захоплюється суєтою, наші думки і почуття з ранку до вечора зайняті всілякими дріб'язками, нам ніколи оглянутися, ми поспішаємо, квапимося, біжимо по життю, і нам ніколи зупинитися, подумати, задати собі питання, перевірити своє сумління, по-справжньому звернутися до Бога з молитвою. Як у сні минають дні, місяці і роки. І в решті решт земна суєта заглушає голос Божий, який промовляє в нашому серці. Але ж, це тимчасове, завтра все може завалитися. Тільки маючи перед собою вічне, ми можемо сподіватися ніколи не втратити його.
І наша молитва — про те, щоб серце наше було готове, як добрий, родючий, зораний ґрунт, куди мале зерно попадає і дасть багатий плід. Амінь.

о. Олександр Мень