Знайти свій шлях

"Лише Творцю відомо, якою буде наша духовна стежина. Часто прагнемо хоча б дійти до Храму, просто зайти в надії на швидкі добрі зміни -- у собі, довкола себе. А далі -- як Бог дасть! Хтось одразу зупиниться біля одвірка, не маючи потреби духовного поступу, а комусь цікаво йти вперед, відкрити силу молитов і дива таїнств. Одиниці зважаться зазирнути й до вівтаря -- і там хтось із них відчує серцем своє покликання. І тоді ступить нога його на нову стежину, над якою світитиме Вифлеємська зірка. Долатиме випробування у її сяйві, оновлюючи багаж свій духовний, поки одного дня отримає через покладання рук, як учні Христові, благословення нести у цей світ Слово Істини. І це буде вже нова дорога духовна…
Немає двох однакових людей, і так само - доріг… Коли ж роззирнешся довкола, - як багато з нас у такі непрості для країни й водночас передсвяткові дні продовжує її пошуки! Чи не кожен потребує духовного спілкування, зміцнення у вірі, надії, любові, доброго прикладу і натхнення. Про одвічні пошуки Бога і якісні зміни в людині, яка обирає цей шлях, про «друге дихання» на стежках духовних і допомогу спраглим Слова Істини, про власний шлях до Храму і те, наскільки змінює віра людину, напередодні Світлого Воскресіння Христового ведемо розмову із протоієреєм харківського храму УПЦ КП св. Іоанна Богослова, у недавньому минулому капеланом АТО о. Геннадієм Рохманійком.
- У кожного це відбувається по-своєму. Мені завжди був цікавий духовний, містичний світ. У дитинстві дуже любив казки; перечитав, мабуть, усе, що знайшлося у дитячій бібліотеці міста Лубни на Полтавщині, звідки родом. Уподобав і наукову фантастику; вона теж відкривала небосхили незвідані, -- а людська душа ж угору рветься, думка хоче зазирнути за обрій…
Питання церкви і Бога ще в юнацькі роки постали переді мною. З юності було враження: Бог супроводжує мене по життю, посилаючи добрих людей. Ще під час строкової служби на Далекому Сході відчув їхню підтримку, хоча ми часто не помічаємо тих, хто поряд із нами. Мабуть, у юнацькі роки і прийшло розуміння: життя -- це шлях, який відкривається перед тобою. Інтуїтивно шукав орієнтирів на ньому, -- ними й стали ті добрі, справедливі, безкорисливі люди, які щиросердо допомогли мені тоді.
Не знаю, як склалося б моє подальше життя у тодішньому атеїстичному середовищі, та моя юність припала на злам епох -- кінець СРСР і початок незалежної України. Адже «залізна завіса», яка тоді впала, до того часу відокремлювала нас не лише від Заходу, а й від Церкви і Бога. Люди почали шукати містичної зустрічі; я теж відвідував і протестантські зібрання, й греко-католицькі храми. А що мав голод на українську мову, приїхавши навчатися до Харкова, то питання мови богослужінь було істотним. Тож коли ще студентом-архітектором почув про існування у місті українського храму, -- духовні юнацькі пошуки збіглися із самоідентифікацією українця.
Мені пощастило прийти до Іоанно-Богословського храму, Господь звів із настоятелем о. Віктором Маринчаком. Коли вперше зайшов туди, до старої половини храму, йшов 1991 рік. Церковні служби тільки почалися, всередині стояли дошки, якісь ящики… Перегородка з тканини відокремлювала вівтар, і голуби залітали через зруйнований купол… Але я відчув там присутність Духа Святого, Самого Бога! Це було так явно, коли раптом заіскрився сонячний промінь, упав на мідні підсвічники -- й вони засяяли, мов золоті… Й оті голуби, які тихо пурхали під стелею…
А до вівтаря вперше зайшов, коли вже був парафіянином. Треба було там допомагати, а не було кому, тож попросили мене. Хоча… благоговіння від перебування у вівтарі -- воно природне, мені здається…
Як молода людина, любив учитися, мені цікаво було щось нове опановувати, тим більше коли йшлося про незвіданий світ духовний. Певно, в цьому заслуга й отця настоятеля, справжнього пастиря, який дав мені зрозуміти: тут є джерело життя і духовна пожива, котрої не знайти поза межами храму. Це спонукало приходити сюди спершу раз на місяць, потім щотижня. Зрештою почав прислуговувати у вівтарі.
Зацікавлений церковним життям, молодий чоловік усотував теологічні знання, набував нових навичок. За 13 років устиг побувати, залежно від ситуації, й паламарем, і свічконосом, і читцем, подавав кадило. Очима й серцем долучався до таїни, яка кожного разу відбувалася у вівтарі. А споглядаючи священнодійство, був вражений його глибиною, символікою…
- І це справді було Тіло Христове, Кров Христова!.. Хоча стати священиком тоді не мав на меті. Як християни, ми всі покликані до священства, до пророцтва, до Царства Божого. І хоч би де було наше місце, у притворі чи вівтарі, -- знаємо, що ми сини чи доньки Божі, і що у храмі Отця свого перебуваємо…
Потім навчався у Колегіумі патріарха Мстислава на богословському факультеті. Дуже вдячний за ту науку; на той час це був чудовий навчальний заклад високого рівня. Згодом переїхав із родиною до Києва, працював там. Але коли зателефонував отець настоятель, сказав, що у нашому храмі потрібен священик і він хоче бачити тільки мене перед собою, -- сприйняв це як покликання самої Церкви. І тому на заклик Матері-Церкви у мене була тільки одна відповідь…
Пригадуєте заклик Христа, коли Він говорить, що жниво дозріло, а женців мало? Моє перебування у храмі переконало: треба женців! І Господь кличе! Тож заклик Бога-Отця і Матері-Церкви тоді поєдналися воєдино.
Коли вже після висвячення у Володимирському соборі мені дали хрест -- так традиційно роблять, і новоспечений священик уперше виходить благословляти, а люди підходять, цілують розп’яття -- то була дуже зворушлива мить. І не лише відчуття переміни, а й вантажу відповідальності. Бо ти розумієш: старий етап завершився, попереду нове життя. Такі тоді були враження -- і не лише зовнішні, відчував, що змінилася й самоідентифікація.
А щодо відчуття причетності до таїни, -- ці знання відкриті, можна розгорнути книгу… Але не кожен хоче, -- і в міру обставин, і швидкоплинності нашого життя. Згадаймо, -- Христос обрав простих рибалок…
Як на мене, головна таємниця християнської віри -- відчути любов і втілити її у собі. Ось чого нам треба прагнути. А не просто зайти у вівтар і подивитися з протилежного боку…
Не раз бачила, як о. Геннадій сповідує людей. Вислуховує, підтримуючи навіть фізично, делікатно торкнувшись руки чи плеча. Спостерігала і як відходять після відпущення гріхів зовсім різні люди -- ті, які годяться йому в діти а чи в батьки або й ровесники. Із виразом довіри, вдячності, розкаяння. А нерідко -- усміхнені крізь сльози. Цьому священик також має навчитися. Бо вірячи насамперед прагнуть саме цього -- відчути довіру, перш ніж відкрити душу…
- Знаєте, Церква ж просто так не кличе. І є благодать священства, яка відкривається свого часу і дає сили…
Сповідям ми всі вчимося; вчуся й собі. Інколи дивуюся тим, які приходять з розкаянням: бачу гігантів духу! Бо щоб скинути тягар гріха, -- це ж яким треба бути сильним! І коли бачу, як люди скидають його, часом хочеться тихенько доторкнутися до них, щоб зрости у силі… Тож і сам у таких учусь…
А взагалі, ми всі знаємо, чого для себе хочемо, але дуже рідко готові зробити це щодо інших людей. Хочемо, щоб нас вислухали, щоб із нами поплакали… Людина може зневіритися, дійти думки, що правди немає, справедливості немає, -- і де їх шукати?!
А потім вона приходить -- і бачить цю модель життя, якої їй так бракувало, у церкві. Бо можна прийти -- й побути хоч якісь 1,5 години ввічливим, усміхненим, побожним, перебувати у покаянні, перепрошувати один одного біля свічної лавки, комусь запропонувати сісти, комусь -- усміхнутися. А у відповідь тобі теж усміхаються… У всякому разі, в нашому храмі є таке. І коли ми привчаємося жити за такою моделлю, потім пробуємо втілити її у своїй родині, своєму середовищі, таким чином поступово поширюючи її, -- натхненно оповідає о. Геннадій, і розумієш: говорити про поширення добра йому дуже приємно.
Усмішка на його обличчі така звична, як і постійний пошук божественного в усьому: від дивовижних променів у храмі та хмарин над ним на його чудових світлинах до чуйної цікавості у ставленні до людей і вміння вселити надію. Ці дари проявилися і примножилися й під час служіння капеланом 93 ОМБР в АТО. Тепер, коли поранені колишні соратники проїздять через Харків, отець неодмінно влаштовує для них, навіть уночі, коротку екскурсію містом, провідує у шпиталі, відновлюючи у вірі, надії, любові. А віднедавна має й нових духовних чад -- українських прикордонників. І тим, хто потрапить у цю орбіту добра, певно, пощастить знайти свій шлях до Храму."

Автор: Ольга Гойденко.
за матеріалами газети "Порадниця" №15 від 13.04.2017