19 січня Святе Богоявлення. Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа.

В пам"ять Вифлеємських немовлят

11 січня 2019
11 січня Православна церква (у Католицькій церкві день пам’яті перепадає на 28 грудня) шанує пам’ять “14000 Вифлеємських немовлят-мучеників”. Чому цих немовлят так багато? Адже їх навіть не можна вважати мучениками за Христа – вони нічого про Христа не знали. І все-таки цей день пам’яті наповнений глибоким сенсом, що став у наші часи ще більш актуальним.

Побиття немовлят у Вифлеємі, Юліус фон Каролсфельд
 
Про цих немовлят оповідає єдине Євангеліє від Матфея. Воно розповідає, насправді, не стільки про них, скільки про східних волхвів: по зірці, що з’явилася на небі, вони зрозуміли, що в Іудеї народився новий Цар, і відправилися в Єрусалим, до місцевого царя Ірода, щоб він вказав їм на цього Царя. Можливо, вони вирішили, що ця дивовижна дитина була сином і спадкоємцем самого Ірода, так що Ірод буде тільки радий їхньому приходу.
Але Ірод, зрозуміло, не радів народженню Того, у Кому він заздалегідь бачив конкурента. Адже він і сам зійшов на престол незаконно: римляни, які захопили Палестину, призначили його, по суті, своїм керівником, а потім він проголосив себе царем. Але Ірод навіть не був чистокровним юдеєм, не кажучи вже про те, щоб бути одним із прямих нащадків царя Давида, які тільки і могли бути законними царями Ізраїлю. Звичайно ж, такий правитель повинен був постійно побоюватися, що його місце буде зайнято кимсь іншим.
Він міг вигнати волхвів геть або навіть стратити їх, але таке просте рішення було абсолютно не в дусі хитрого і жорстокого правителя. Він вирішив вчинити обачніше: конкурента належало усунути за всяку ціну, але для цього його спочатку треба було знайти! А як знайдеш серед безлічі новонароджених немовлят Того, хто з часом займе престол?
Цар Ірод закликає на раду книжників і первосвящеників і запитує їх, в якому місці личить народитися Цареві. Вони, спираючись на стародавнє пророцтво, називають йому невелике містечко Вифлеєм, і справді, адже саме звідти був родом великий цар Давид. Ну, а далі залишалося понадіятися на волхвів. “Підіть, старанно розвідайте про Немовля і, коли знайдете, сповіс­тіть мене, щоб і мені піти покло­нитися Йому” (Мф 2:8) – наказав їм Ірод.
Але волхви, “одержавши уві сні одкровення не повертатися до Ірода, іншою дорогою відійшли до країни своєї… Тоді Ірод, побачивши себе осміяним волхвами, дуже розгні­вався і послав повбивати усіх не­мовлят у Вифлеємі і в усіх околи­цях його, – від двох років і менше – за часом, про який вивідав у волхвів. Тоді збулося сказане через пророка  Єремію,   який   говорить:  голос  в  Рамі  чути, плач і ридання та голосіння велике; Рахиль плаче за дітьми своїми і не хоче втішитися, бо нема їх” (Мф 2:12,16-18).


Втеча в Єгипет, Юліус фон Каролсфельд
Тільки Немовляти Ісуса у Вифлеємі до того моменту вже не було: Марія з Йосифом ще раніше втекли в Єгипет за велінням ангела.
Ця проста історія примушує нас замислитися відразу про багато речей. По-перше, чи відбувалася вона насправді? У багатьох істориків євангельське оповідання викликає сумніви, бо воно не підтверджене жодними іншими джерелами. І вже абсолютно неймовірним виглядає число 14000: якщо стільки було у Вифлеємі немовлят у віці до двох років, то загальне населення міста налічувало кілька сотень тисяч людей, чого, звичайно ж, у реальності не було.
Але в Євангеліях і не міститься жодної цифри, вона з’явилася вже в церковній традиції, і до сенсу цієї цифри ми ще повернемося.
А в іншому – жодних зовнішніх підтверджень немає, але немає в євангельському оповіданні і нічого неймовірного. З інших джерел, що оповідають про Ірода, можна зробити висновок, що таке вирішення проблеми було повністю в його дусі. Тортури і страти з найнікчемніших приводів стали за Ірода нормою життя; він винищив усіх нащадків попередньої юдейської династії, Хасмонеїв. Він засудив у різний час до страти за одними лише підозрами власну улюблену дружину і двох синів.
Важко хворий, за кілька днів до смерті, він велів зібрати в цирку взагалі всю юдейську знать і поголовно її перебити – правда, цей його заповіт так і не був виконаний. На тлі таких гучних злодіянь тихе вбивство нікому не відомих немовлят у невеликому містечку могло вже просто не хвилювати істориків того часу, адже в «послужному» списку Ірода були куди яскравіші злочини.
Взагалі, тотальне винищення жителів того чи іншого селища в стародавньому світі було якщо не нормою, то, принаймні, цілком можливою мірою покарання і залякування.
Але чому ж ця подія отримала таке величезне значення в християнській Церкві? Адже шанування Вифлеємських немовлят існувало вже в III ст., як ми можемо судити за свідченнями Іринія Ліонського і Кіпріана Карфагенського. І це в ті часи, коли існувала безліч свідомих мучеників за Христа, страчених за відмову відректися від віри в Нього! А тут – нічого нетямущі діти, яких пришли і вбили, ні про що не запитуючи. Який же тут подвиг, яка святість?
Звичайно, завжди і скрізь людей вражала сама ця безглузда жорстокість. Але хіба мало було в історії жорсткостей.
Але ще в цьому оповіданні міститься важливий урок, і не один. По-перше, примітний сам цар Ірод, який отримав прозвисько Великого. І за заслугами: Іудея при ньому добилася процвітання, розширила свої межі, опочивала в мирі під протекторатом Риму. Сам Ірод затіяв широку будівельну програму в Єрусалимі та інших містах: навіть той прекрасний Храм, в який пізніше приходитиме Спаситель, був зведений Іродом на місці зовсім маленького Храму, що стояв раніше на його місці.
І культурна програма Ірода була велика: він будував палаци і театри (що, втім, ображало крайніх ревнителів юдейської релігії). Словом, були всі підстави назвати його “ефективним менеджером”, як сьогодні іноді називають Й. В. Сталіна. У них взагалі чимало спільного, у цих двох правителів, як і взагалі у всіх правителів, які будували благополуччя своєї держави на безневинній крові.
І однозначна оцінка, яку дає таким вчинкам Євангеліє, раз і назавжди закриває питання про прийнятність таких методів для християн, хоча, на жаль, на практиці багато хто намагався поєднувати християнську віру з іродовою політикою.
Адже Ірод, насправді, прекрасно все розумів. Він відразу повірив, що це саме той Цар, про якого свідчили пророцтва, і що Він дійсно повинен буде з часом зійти на престол. Але якщо пророцтво заважає його планам, тим гірше для пророцтва! “Нехай буде воля моя”, – каже Богові Ірод. І нам можна замислитися, чи не відбувається щось подібне іноді і з нами, нехай на набагато дрібнішому рівні.
Але справа, звичайно, далеко не лише в особі вбивці. Це ще і суд над народом, в якому подібне стало можливим. Так, наказ віддав цар, але воїни не відмовилися йому підкорятися, населення міста не повстало проти такого набігу. Звичайно, усі вони розуміли, що подібна непокора неминуче приведе їх самих до тортур і страти, і тому вважали за краще погодитися з рішенням царя. Тобто своя частка відповідальності належить і виконавцям, і на мовчазним свідкам.
Божий народ, Ізраїль, а з ним і всі ми можемо оплакати тут і нашу власну неготовність до приходу Спасителя. Він ще не вийшов на проповідь, Він взагалі нічим ще не відрізняється від тисяч інших немовлят, але цей світ вже відторгає Його. Зайняті своїми політичними розрахунками люди вже вважають, що Його смерть покращить їх становище. Неминучість Голгофи стає видна вже при Вифлеємських яслах …
Але чому ми говоримо, що ці немовлята стали жертвами за Христа, якщо вони нічого не знали про Нього? Їх дійсно вбили замість Нього. Нічого особистого. Просто так сталося, що цар вирішив знищити одне Немовля – тобто для вірності довелося убити їх усіх. Якщо людство відкидає Христа – воно, кінець кінцем, відкидає саме себе, починає себе знищувати.
У двадцятому столітті ми бачили таке в жахливих, запаморочливих масштабах. В Освенцімі і на Колимі вбивали теж не окремих людей – там знищували цілі національності чи цілі соціальні класи. Справа не в тому, що окремий ув’язнений чимось особисто провинився перед владою, а в тому, що подібні до нього люди з погляду влади взагалі не повинні були існувати. Влада почувала себе незатишно на одній планеті з ними, і це об’єднує їх з Вифлеємськими немовлятами.
Вбиваючи людство, Іроди двадцятого століття знову прагнули вбити Христа – їм треба було створити світ, в якому Євангеліє не означає абсолютно нічого. І знову, як і дві тисячі років тому, їм це не вдалося. Ми шануємо сьогодні новомучеників комуністичного режиму – але ми прекрасно розуміємо, що нам відоме лише дуже небагато імен. Насправді ми нічого не знаємо про переважну більшість із “мільйонів убитих задешево”, як написав Осип Мандельштам, який сам виявився серед них.
Хто в таборах залишився вірний Богові до кінця, хто навернувся перед смертю, хто хоч би постарався залишитися в нелюдських умовах людиною? Це приховано від нас. Але в Церкві, виявляється, є традиція шанування всіх безневинних жертв – день пам’яті Вифлеємських немовлят.
Мабуть, можна сказати, що це величезне число, 14000, включає не лише тих, хто був убитий саме там і тоді. Дуже важко відокремити їх від дітей Бабиного Яру і блокадного Ленінграду, від дітей висланих “кулаків” і неугодних народів, від дітей спалених напалмом сіл і підірваних терористами будинків. Це сталося у Вифлеємі, це так само відбувається у всьому світі, так що рахунок у чотирнадцять тисяч може здатися нам невиправдано малим.
А ще це число означає певну повноту: двічі по сім тисяч. Адже числа в біблійній традиції часто мають символічне значення.
Церква відзначає їх пам’ять, шанує їх невинність і чистоту. У середньовічній Європі цей день, що доводився на саму середину Святок, вважався нещасливим, що не підходив для світських справ – і справді, краще зупинитися, відкинувши світську метушню, і замислитися про цю історію.
А в Парижі одна з центральних площ і сьогодні називається Place des Innocents, “Площа Безневинних”. Раніше там стояла церква в пам’ять Безневинних (тобто Вифлеємських) немовлят, але її давно вже немає. З XVI століття на площі стоїть величний кам’яний фонтан, з амурчиками в ренесансному стилі.


А навколо гуляє різномовний туристичний натовп, навколишні вулички переповнені кафе, пунктами обміну валюти і сексшопами – дуже мало невинності залишилося в цьому куточку Парижу, та й взагалі у всьому нашому світі.
І занадто часто невинність приноситься в жертву чиїмсь розрахункам, і просто зручностям. Але в нашому світі жива пам’ять про Вифлеєм, і відповідно, що в нього ще є надія.