Зцілення гадаринських біснуватих

20 липня 2019
У п'яту неділю після П’ятидесятниці Православна Церква згадує зцілення Христом двох гадаринських біснуватих. Це диво їх потрясло і злякало. Ми прямо не кажемо: «Залиш нас», але часто поступаємо саме так, ніби нам хочеться позбутися волі Господньої, що немов давить на нас.

У Євангелії ми часто читаємо про те, як до Господа Ісуса зверталися різні люди: з проханням, питанням, вимогою або навіть з докором. От нещасний батько хворого юнака каже із сльозами в голосі, з надією і в той же час із сумнівом: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству». А от римський сотник, який просить Господа, щоб Він зцілив його слугу, – у офіцера немає жодних сумнівів. Він каже: «Як я наказую своїм солдатам, так і Ти маєш владу наказати, і хвороба залишить мого улюбленого слугу». А другий підходить і запитує: «Що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» Третій приходить дякувати за здійснене Господом зцілення. І кожен з нас, читаючи Святе Євангеліє, легко може упізнати себе в одному з цих людей, бо ми так само нині продовжуємо звертатися до Господа.
Недаремно ми сьогодні чули слова апостола: «Ісус Христос учора й сьогодні і навіки Той же» (Євр. 13:8). Той же. Ніби Він тут з нами, ніби Він тут стоїть, а ми до Нього звертаємося, кожен зі своєю нуждою, зі своєю думкою, зі своїми сердечним стражданням, радістю чи вдячністю. Кожен такий рух нашої душі це є вид молитви, зверненої до Господа.
Але в сьогоднішньому євангельському читанні ми чуємо дивне, здавалося б незрозуміле звернення: благають Його жителі гадаринські, щоб Він пішов від них, покинув, відійшов від їхнього краю. Чому ж вони просили, щоб Він пішов? Згадаємо, як це було. Бурхливий вітер розігрався над озером, і човен, на якому плив Господь з учнями, був віднесений до західного пустинного берега, де жили язичники гадаринські. І коли Господь вступив на цей берег, назустріч Йому вибігли дві напівголих людини, обірваних, страшних, диких, яких усі боялися в околицях. Вони жили в пустинних печерах, куди клали небіжчиків, люди сторонилися цих місць, побоювалися цих одержимих. Їх намагалися зв’язувати, але вони рвали всі мотузки і ланцюги.
І от ці два біснуватих, одержимих, кинулися назустріч Христу, несамовито кричачи: «Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас». Передчасно о… Здавалося, темні сили язичництва знали, що вони будуть повержені, вони як би вселилися в цих людей і говорили з Господом: «Передчасно прийшов мучити нас, нищити нас».
Господь зцілив цих двох одержимих. А пастухи, які пасли свиней, там, на березі озера, бачили все, вони побігли в місто і розповіли народу, і, як каже євангеліст, усе місто вийшло подивитися на таке диво. Що ж вони побачили? Вони побачили хворих, безумних, одержимих, які спокійно сидять біля ніг Учителя. І що ж вони зробили? Замість того, щоб прославити Бога, подякувати чудотворцю-цілителю, вони просять Його покинути їх місцевість. Вони злякалися, не захотіли слухати Його слів, це диво їх потрясло і злякало.
От так і в нас: на душі, які не мають віри, диво діє не зміцнюючи, а навпаки, страхітливо і руйнуючи. Все одно людина не хоче знати, все одно людина відвертається: «Відійди від нас, не турбуй нас, нашу душу, наш сон». Але так думають і так відчувають не лише древні язичники гадаринські, а і багато з нас. Бо коли Господь стукається в наше серце, нам не хочеться відгукнутися, ми відмахуємося, ми кажемо: «Залиш нас».
Блаженний Августин до свого навернення до Бога, як він сам розповідає, молився так: «Господи, спаси мене, позбав мене від гріха, але тільки не зараз. Зараз дай мені побути так»… Багато хто з нас так і міркує. Ми не хочемо, щоб нас тривожив Господь. І навіть коли ми приходимо в Церкву, і робимо все потрібне, ми не хочемо поворухнути і пальцем, щоб жити дійсно християнським життям, здійснюючи вчинки, які відповідають волі Христовій. Нам краще від себе це відсунути, відмахнутися, відвернутися. Ми прямо не кажемо: «Залиш нас», але поступаємо саме так, ніби нам хочеться позбутися цієї влади, волі Господньої, що немов давить на нас. Але Господь ні на кого не давить і ні на кого не накладає тяжкого тягаря, Він тільки каже: «От шлях життя, йди цим шляхом, і набудеш щастя таке, більше за яке немає на землі». А ми по відсталості, холодності, недбайливості і лінощам своєї душі часто буваємо нездатні почути цей голос, скористатися вказівкою шляху в Царство Небесне.
Отже, ви бачите, що слова людей, які зверталися до Господа, можуть нас багато чому навчити: одні в нас підтримають віру – «Господи! Допоможи моєму невірству», другі навчать дякувати, треті навчать запитувати Господа про таємниці життя і шляху, а четверті, як слова гадаринців, застережуть нас, щоб ми не упустили свого моменту, свого часу і, коли Господь посилає нам Свій дар, щоб ми прийняли його всім серцем і відгукнулися на нього всім своїм життям. Амінь.
                                                                                                         О.Олександр Мень