Зцілення гадаринських біснуватих

11 липня 2020
У п'яту неділю після П’ятидесятниці Православна Церква згадує зцілення Христом двох гадаринських біснуватих. Це диво їх потрясло і злякало. Ми прямо не кажемо: «Залиш нас», але часто поступаємо саме так, ніби нам хочеться позбутися волі Господньої, що немов давить на нас.

У Євангелії ми часто читаємо про те, як до Господа Ісуса зверталися різні люди: з проханням, питанням, вимогою або навіть з докором. От нещасний батько хворого юнака каже із сльозами в голосі, з надією і в той же час із сумнівом: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству». А от римський сотник, який просить Господа, щоб Він зцілив його слугу, – у офіцера немає жодних сумнівів. Він каже: «Як я наказую своїм солдатам, так і Ти маєш владу наказати, і хвороба залишить мого улюбленого слугу». А другий підходить і запитує: «Що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» Третій приходить дякувати за здійснене Господом зцілення. І кожен з нас, читаючи Святе Євангеліє, легко може упізнати себе в одному з цих людей, бо ми так само нині продовжуємо звертатися до Господа.
Недаремно ми сьогодні чули слова апостола: «Ісус Христос учора й сьогодні і навіки Той же» (Євр. 13:8). Той же. Ніби Він тут з нами, ніби Він тут стоїть, а ми до Нього звертаємося, кожен зі своєю нуждою, зі своєю думкою, зі своїми сердечним стражданням, радістю чи вдячністю. Кожен такий рух нашої душі це є вид молитви, зверненої до Господа.
Але в сьогоднішньому євангельському читанні ми чуємо дивне, здавалося б незрозуміле звернення: благають Його жителі гадаринські, щоб Він пішов від них, покинув, відійшов від їхнього краю. Чому ж вони просили, щоб Він пішов? Згадаємо, як це було. Бурхливий вітер розігрався над озером, і човен, на якому плив Господь з учнями, був віднесений до західного пустинного берега, де жили язичники гадаринські. І коли Господь вступив на цей берег, назустріч Йому вибігли дві напівголих людини, обірваних, страшних, диких, яких усі боялися в околицях. Вони жили в пустинних печерах, куди клали небіжчиків, люди сторонилися цих місць, побоювалися цих одержимих. Їх намагалися зв’язувати, але вони рвали всі мотузки і ланцюги.
І от ці два біснуватих, одержимих, кинулися назустріч Христу, несамовито кричачи: «Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас». Передчасно о… Здавалося, темні сили язичництва знали, що вони будуть повержені, вони як би вселилися в цих людей і говорили з Господом: «Передчасно прийшов мучити нас, нищити нас».
Господь зцілив цих двох одержимих. А пастухи, які пасли свиней, там, на березі озера, бачили все, вони побігли в місто і розповіли народу, і, як каже євангеліст, усе місто вийшло подивитися на таке диво. Що ж вони побачили? Вони побачили хворих, безумних, одержимих, які спокійно сидять біля ніг Учителя. І що ж вони зробили? Замість того, щоб прославити Бога, подякувати чудотворцю-цілителю, вони просять Його покинути їх місцевість. Вони злякалися, не захотіли слухати Його слів, це диво їх потрясло і злякало.
От так і в нас: на душі, які не мають віри, диво діє не зміцнюючи, а навпаки, страхітливо і руйнуючи. Все одно людина не хоче знати, все одно людина відвертається: «Відійди від нас, не турбуй нас, нашу душу, наш сон». Але так думають і так відчувають не лише древні язичники гадаринські, а і багато з нас. Бо коли Господь стукається в наше серце, нам не хочеться відгукнутися, ми відмахуємося, ми кажемо: «Залиш нас».
Блаженний Августин до свого навернення до Бога, як він сам розповідає, молився так: «Господи, спаси мене, позбав мене від гріха, але тільки не зараз. Зараз дай мені побути так»… Багато хто з нас так і міркує. Ми не хочемо, щоб нас тривожив Господь. І навіть коли ми приходимо в Церкву, і робимо все потрібне, ми не хочемо поворухнути і пальцем, щоб жити дійсно християнським життям, здійснюючи вчинки, які відповідають волі Христовій. Нам краще від себе це відсунути, відмахнутися, відвернутися. Ми прямо не кажемо: «Залиш нас», але поступаємо саме так, ніби нам хочеться позбутися цієї влади, волі Господньої, що немов давить на нас. Але Господь ні на кого не давить і ні на кого не накладає тяжкого тягаря, Він тільки каже: «От шлях життя, йди цим шляхом, і набудеш щастя таке, більше за яке немає на землі». А ми по відсталості, холодності, недбайливості і лінощам своєї душі часто буваємо нездатні почути цей голос, скористатися вказівкою шляху в Царство Небесне.
Отже, ви бачите, що слова людей, які зверталися до Господа, можуть нас багато чому навчити: одні в нас підтримають віру – «Господи! Допоможи моєму невірству», другі навчать дякувати, треті навчать запитувати Господа про таємниці життя і шляху, а четверті, як слова гадаринців, застережуть нас, щоб ми не упустили свого моменту, свого часу і, коли Господь посилає нам Свій дар, щоб ми прийняли його всім серцем і відгукнулися на нього всім своїм життям. Амінь.
                                                                                                         о.Олександр Мень

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.

Приватбанк
4149 4390 0091 7074
Маринчак В.А.

або

5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВ