Зцілення скорченної жінки: проповідь

06 грудня 2019
Читаючи Євангеліє, ми часто ловимо себе на думці, що не вповні розуміємо написане. Ми вважаємо та іменуємо себе православними. Ми пишаємося своєю причетністю до східної християнської традиції і навіть дозволяємо собі називати «єретиками» християн інших конфесій. Та водночас наші біблійні знання є настільки обмеженими, що ми нерідко просто не розуміємо сенсу Євангелія.
 
У книзі Вихід читаємо «Пам’ятай день суботній, щоб святити його… а день сьомий – субота Господу, Богу твоєму: не роби в цей день ніякої справи» (Вих. 20: 8-10). Чи багато хто з нас пам’ятає цю – четверту – заповідь Декалогу?
«60% американців не можуть назвати навіть п’яти з десяти заповідей, що їх Бог дав Мойсеєві», – іронічно повідомило агентство Інтерфакс-релігія у березні 2007 року. А рік по тому, в квітні 2008-го, було оприлюднено сумнозвісні дані вже російського соціологічного опитування. Виявилося, що більшість респондентів знають лише дві заповіді Декалогу. 56% згадали шосту заповідь: «не вбивай». А 52% – назвали восьму заповідь: «не кради».
А що ж стосовно четвертої заповіді, яка нас цікавить, – «Пам’ятай день суботній»? На жаль, про неї згадали лише 2% опитаних. Сумна статистика, чи не так? Адже без розуміння цієї заповіді та її значення в житті Ізраїльського народу просто неможливо адекватно зрозуміти багато моментів Нового Завіту. І, зокрема, оповідь про зцілення скорченої жінки, про що читалося сьогодні в храмі під час Божественної Літургії.
«В одній із синагог Він навчав у суботу, – розповідає нам Євангеліє від Луки. – Там була жінка, що мала духа немочі років вісімнадцять: вона була скорчена і ніяк не могла випростатись. Ісус, побачивши її, покликав і сказав їй: жінко, ти звільнена від твоєї недуги. І поклав на неї руки; і вона зараз же випросталась і почала славити Бога» (Лк. 10-13).
Євангеліє від Луки часто називають «Євангелієм милості». Ось і в нашій оповіді ми стаємо свідками милості, яку Господь явив до жінки, щойно її побачив – навіть без її прохання. «Побачивши її, покликав і сказав …» Як бачимо, Господь тут діє не зволікаючи. Зцілення відбувається «зараз же». Варто жінці лише наблизитися до Христа, почути Його слова і відчути дотик Його рук, як вона дивовижним чином зцілюється. «І вона зараз же випросталась і почала славити Бога».
Здавалося б, присутні мали пройнятися цим стрімким виявом Христової любові. Проте реакція очевидців дива інакша. «Є шість днів, в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній», – звертається до присутніх начальник синагоги. Вчинок Господа викликав у нього обурення. Він невдоволений тим, що Спаситель нібито порушив четверту заповідь: «пам’ятай день суботній».
Тут доречно згадати історію виникнення суботи (євр. шабат). Заповідь «пам’ятати» або «зберігати» суботу сформульована в Біблії у двох різних історичних і смислових контекстах. Згідно з книгою Вихід, субота – це день спочинку Божого після шести днів творіння. А отже, дотримання суботи – це знак ушанування Бога, Який створив світ досконалим. «Пам’ятай день суботній, – читаємо ми в книзі Вихід, – щоб святити його … Бо за шість днів створив Господь небо і землю, море й усе, що в них, а на день сьомий спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його» (Вих. 20, 8-11).
А згідно з книгою Второзаконня, спокій сьомого дня – день пам’яті про вихід із Єгипту і знак ушанування Бога-Визволителя. «Пам’ятай, що ти був рабом у землі Єгипетській, – говорить Второзаконня, – але Господь, Бог твій, вивів тебе звідти рукою міцною і силою великою, тому і повелів тобі Господь, Бог твій, дотримувати дня суботнього і свято зберігати його». (Втор. 5, 15).
Бог Ізраїлю – це Творець неба і землі. І Він, цей непізнаваний Бог, є також Богом-Визволителем, Богом, Який втручається в людську історію і дарує Своєму народові свободу від рабства в Єгипті. Господь Ісус Христос – це Боже Слово, Яким Бог творив світ. І Він також є Спасителем, Визволителем людства від «єгипетського полону» гріха … Як Бог і установник суботи, Господь вільний від неї, і не зобов’язаний «пам’ятати» день суботній. Але як людина, як член народу Ізраїлю – Він шанує і береже заповідь суботи.
«Субота для людини, а не людина для суботи», – передає слова Спасителя євангеліст Марк. – «Тому Син Людський є господар і суботи» (Мк. 2,27-28). У цих словах Христа панує дух новозавітної свободи. Але, як бачимо з оповіді євангеліста Луки, – хоча Син Людський і є «господарем суботи», він смиренно її виконує.
Відповідно до релігійних уявлень юдеїв того часу, в суботу була заборонена праця, а відтак і приватна медична практика. Але погляди фарисеїв не були настільки кровожерними, як нам іноді здається. Якщо життю хворого загрожувала реальна небезпека, надати йому медичну допомогу вважалося справою богоугодною. А в тому випадку, коли лікування можна було відкласти, релігійна традиція приписувала перенести його на наступний після суботи день. Отже, як зазначив сучасний російський біблеїст, якщо вживати зрозумілі нам сьогодні аналогії, «по суботах були відкриті швидкі, але не звичайні поліклініки».
Спаситель зцілює в суботу, але робить це не приватно, а в синагозі, в присутності людей, які зійшлися на суботнє богослужбове зібрання. Чи можна вбачити в цьому вчинку Христа порушення четвертої заповіді? Очевидно, що звинувачення проти Спасителя тут може мати лише формальний характер, висловлене людиною, яка втратила живе моральне почуття.
«Лицеміре, – звертається Спаситель до начальника синагоги, – чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого чи осла від ясел і не веде напувати? А цю дочку Авраамову, яку зв’язав сатана ось уже вісімнадцятий рік, чи не належало визволити від цих пут у день суботній?» (Лк. 13, 15-16).
Начальник синагоги і Христос звертаються до тієї самої заповіді. Але розуміння цієї заповіді у них різне. Точка зору Спасителя є теоцентричною. Для Нього заповідь про суботу – це насамперед вияв турботи Бога про людину, свідчення того, що Бог бажає, аби людина наслідувала Його таємничий спокій і відчувала радість від спілкування з Ним. Точка зору начальника синагоги – формалістична. Для нього субота – це зовнішня, формальна заборона. І крім того, як можемо припустити, – одна з ознак національної ідентичності єврейського народу.
«Православна цивілізація», «національна ідентичність», «християнські цінності»… На жаль, ці слова із специфічним змістом сьогодні вимовляються частіше, ніж священні для нас слова: Бог, Христос, Церква. Юдеї часів Христа вважали, що головне в релігійному житті – це заповідь про суботу і кашрут (закон про те, що дозволено, і що заборонено). А для багатьох православних сьогодні головне в релігійному житті – це поняття «національної ідеї» та «особливої історичної місії».
Ми чуємо: «Православ’я – основа нашої національної ідентичності. І лише в ньому – запорука унікальності нашої культури в сучасному глобалізованому світі». На перший погляд, такі твердження здаються незаперечними. Адже неможливо відкинути той факт, що східна духовна традиція справді якнайактивніше впливала на нашу культуру й ментальність ще з часів Київської Русі… Проте згадаймо слова Всевишнього: «Я Господь, Бог твій, Бог ревнитель». Чого чекає від нас Господь? Чого чекає від нас Бог, Який неодноразово у Писанні свідчить про Себе як про ревнителя людського серця? Чи задовольнить його частина нашого серця? Чи прийме Господь наші добрі справи й нашу віру, якщо метою їхньою буде не шлях до Бога і пошук єдності з Ним, а «унікальність нашого історичного шляху»? Чи не покарає нас Бог-ревнитель, якщо Церква стане для нас уже не найдорожчим на світі скарбом, а інструментом побудови «православної цивілізації»?
Процитуємо несподівані, але глибокі у своїй християнській правді слова академіка Дмитра Ліхачова: «Жодної особливої місії у Росії немає і не було! Народ врятує культура, не потрібно шукати жодної національної ідеї, це марево. Культура – основа всіх наших рухів і успіхів. Життя на національній ідеї неминуче спричинить спочатку обмеження, а потім виникне нетерпимість до іншої раси, до іншого народу, до іншої релігії. А нетерпимість обов’язково призведе до терору. Не можна домагатися повернення будь-якої єдиної ідеології, бо єдина ідеологія рано чи пізно призведе до фашизму». Дмитро Сергійович писав ці слова про Росію. Але їх можна вжити щодо будь-якої країни і будь-якої епохи, бо спокуса шовінізму однаково небезпечна для будь-якого народу.
«Є шість днів, в які дозволено робити…» – докоряє Христові начальник синагоги. Він не розуміє, із Ким говорить. Не розуміє, що перед ним нині стоїть Месія, Боголюдина… Начальник синагоги сліпий до Бога, сліпий до неба, сліпий до глибинних порухів власного серця. Ноги цієї людини занадто впевнено стоять на землі, а його розум занадто прив’язаний до земного, до цінностей звичної йому єврейської культури. І цей безіменний чоловік із безіменного міста навіки залишиться для нас символом людини, котра намагається секуляризувати релігію; символом людини, котра намагається «виштовхнути» Бога з храму, символом безумця, який дерзає нав’язувати Богу-Визволителю якісь «національні» рамки для Його спасительної справи…

Київ, Константинополь, Рим, Єрусалим … За логікою «цивілізаційного» і «сакрального» значення цих міст в історії, можна виправдати захоплення будь-якого з них … «Константинополь має бути наш, завойований нами, росіянами, у турків, і залишитися нашим навіки», – писав свого часу Достоєвський. А потім… була революція, великий терор і протверезіння. Багатьом ієрархам і богословам судилося загинути в радянських таборах. Але волею випадку багато кращих умів православної Росії опинилися в еміграції. Антон Карташов, отець Сергій Булгаков, Микола Бердяєв, архімандрит Кипріан Керн, отці Олександр Шмеман і Йоан Меєндорф. Творчий досвід цих людей був різним. Але саме їхніми соборними зусиллями в еміграції була вироблена нова – пост-імперська – модель Православ’я.