Про кремацію

Смерть – це та неминуча участь, яку ми успадкували від Адама і Єви. Одним із наслідків гріха праотців і, напевно, найстрашнішим, стала смерть. А оскільки ми не створені для смерті, і вона не властива нашій природі, то все, що пов'язано із цією неминучістю, викликає підсвідомий страх. Спробуємо його подолати і поговорити про кремацію.
 
Мене, як священника, дивує позиція деяких активістів міста, зокрема депутатів, щодо корисної справи, яка має пряме відношення до поховальних ритуалів – до будівництву крематорію у Львові. Я не хочу і не можу вдаватись в аналіз якихось меркантильних складових проблеми: політичних, матеріальних, особистісних. Це не в моїй компетенції, і я не спеціаліст у цьому.
Але коли такі активісти прикриваються християнством, то це викликає подив. Бо християнство у жодній своїй конфесії абсолютно не пов'язує спосіб поховання людини із посмертною участю її безсмертної душі. За історію людства тисячі людей загинули у вогні, втопились у морях, були роздерті дикими звірями тощо. Якщо хтось думає, що це, а не їх духовний стан, вплинуло на їх посмертну участь, то така людина, вибачте, невіглас.

Кожен священник, закінчуючи чин похорону, промовляє слова: «Земля, порох і ПОПІЛ ти, людино, і в землю знову повернешся за Божим повелінням». Ми самі називаємо людину попелом, то чому мертве тіло не може бути у вигляді попелу? Зрештою, коли привозять людину з-за кордону після кремації, то хіба священник не хоронить її? Тож кремація тіла не становить жодної перешкоди до християнського поховання людини. Звичайно, що все має свої «але». І от перше таке «але» морально-богословського характеру: кремація не може відбуватись в обов'язковому порядку. Нікого не можна змусити до такого останнього путі. А друге «але» літургічно-традиційного характеру: перетворене у попіл тіло має бути з відповідним молитовним чином передане землі. Адже людина, таки повинна повернутись у землю, з якої сотворена, хоч і це для спасіння її душі значення не має. Думаю, що існування крематорію аж ніяк цих двох умов не порушує.

Християнин повинен дбати про те, щоб його безсмертна душа знайшла вічний притулок у Царстві Небесному. А так виглядає, що ми про тіло, яке порох і попіл, більше дбаємо, ніж про душу. Ми тіло прикрашаємо, влаштовуємо йому врочисте погребіння, а душу наповнюємо злобою і спотворюємо гріхом нелюбові. Може краще не перетворювати землю на суцільний цвинтар, а викорінювати поміж собою ненависть, заздрість і гординю? Бо у воскресінні з мертвих Господь, як каже праведний Йов (19: 25), з пороху відновить наше тіло. І на останньому Суді не спитає, як ми були похоронені, але спитає, скільки щирих діл милосердя ми зробили один одному.

о.Назар Лозинський, за матеріалами https://zaxid.net