Хто ми є і куди прямуємо

16 грудня 2020
Крокуючи вперед, час від часу важливо давати відповідь на головні питання руху, хто ми є, куди прямуємо, яка наша місія? Предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній підвів підсумки минулого року і окреслив основні напрямки розвитку нашої церкви. Пропонуємо його доповідь на Архієрейському Соборі 15 грудня 2020 року.
 
Дорогі владики, улюблені у Христі співбраття і співслужителі!

Вітаю усіх вас з початком роботи чергового Архієрейського Собору нашої Помісної Української Православної Церкви! Її Статутом визначено, що Архієрейський Собор відбувається щорічно, і хоча цього року всі ми перебуваємо в особливих умовах, пов’язаних з пандемією коронавірусної хвороби, особисте спілкування, спільна молитва і праця для нас, як єпископату, безперечно залишаються актуальними.
Згідно до ухваленого порядку денного сьогодні нам належить заслухати і обговорити підсумки спільної роботи протягом року, що минає, зокрема праці Предстоятеля Помісної Церкви та її Священного Синоду, і винести відповідні рішення. Але перед цим ми маємо можливість побачити і почути вітання, які надійшли до нас з нагоди Архієрейського Собору від Предстоятелів Помісних Православних Церков. (Оголошення вітань).
Пропоную від імені Архієрейського Собору спрямувати до Предстоятелів подяку за надіслані вітання та за підтримку, яку вони надають становленню і визнанню Помісної Православної Церкви України.
Відтак перейдемо до першого пункту порядку денного.
Церква
Станом на сьогодні Помісна Українська Православна Церква складається з 44 єпархій, які в Україні об’єднують понад 7 тисяч парафій, близько 80 чоловічих та жіночих монастирів. Ми маємо 9 вищих духовних навчальних закладів, у яких навчається 1050 студентів, а також співпрацюємо з Кафедрою культурології, релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету ім. Федьковича. Служіння в нашій Церкві здійснюють понад 4,5 тисячі кліриків, зокрема 60 архієреїв, з них 47 – єпархіальних.

За минулий рік один архієрей, єпископ Філарет (Панку), колишній Білгород-Дністровський, за активну участь у діях, спрямованих на збурення протистояння у церковному середовищі, свідоме противлення соборним рішенням, порушення 34 Апостольського правила, прийняття та вживання не встановленого і належного йому титулу з 9 липня 2020 р. був виключений зі складу єпископату Православної Церкви України, а питання його подальшого становища було передане на розгляд Румунського Патріархату, на канонічній території якого перебуває він та очолювані ним релігійні структури (Журнал №15 засідання Священного Синоду від 9 липня 2020 р.). Апеляція на дане рішення у встановлений строк не подавалася.
2 листопада 2020 року, на 64-му році життя, після тривалої та важкої хвороби відійшов до Господа єпископ на спокої Іоанн (Бойчук), колишній Коломийський і Косівський. Нехай Господь прийме його душу в оселях праведників! Вічна йому пам’ять!

Соціологічні дослідження засвідчують, що до православного віросповідання в Україні належать за різними оцінками від 65 до понад 75% опитаних. Більшість з тих, хто визначився зі своєю конфесійною та юрисдикційною належністю, декларують свій зв’язок з Православною Церквою України.  В усіх регіонах, окрім Сходу, число прихильників Православної Церкви України істотно переважає число прихильників Московського Патріархату – навіть там, де діючі парафії ПЦУ знаходяться у меншості. Серед опитаних православних ідентифікація себе саме з Православною Церквою України у порівняні з минулим роком виросла на третину.
Однак слід відзначити, що стабільно великим є число тих, хто декларує себе «просто православними», особливо багато таких на Сході та Півдні України – понад половина від усіх православних.
Також слід відзначити, що коли у всіх вікових категоріях опитаних число віруючих залишається приблизно однаковим протягом останніх десяти років, змінюючись в межах статистичної похибки, то у віковій категорії молоді до 24 років число віруючих зменшилося майже на 15% і становить трохи більше половини від усіх опитаних. Таку тенденцію можна пояснити об’єктивними процесами поширення секуляризації в усіх європейських країнах, однак наше завдання – знаходити такі форми місії та спілкування, які допомагатимуть молоді робити правильний духовний вибір.
В цілому ж можемо констатувати, що Православна Церква України за усіма показниками надалі належить до числа найбільших Помісних Православних Церков, а також залишається найбільшою за чисельністю та підтримкою релігійною організацією в Україні. Таке становище накладає на неї і на всіх нас особливу відповідальність щодо суспільства та Української держави. Разом з тим ми повинні бачити велике поле для того, що називають внутрішньою місією, тобто для перетворення номінальних віруючих – на свідомих, формальних і непрактикуючих – на діяльних членів парафій. Щоби більше охрещених у Православній Церкві людей, ніж це є зараз, не просто засвідчували свою віру в Бога під час опитувань, але мали живий зв’язок з церковним життям через свою місцеву громаду.
Як було наголошено у доповіді на Архієрейському Соборі минулого року, слід ясно усвідомлювати, що період масового навернення до віри після років державного радянського атеїзму та примусового обмеження діяльності Церкви – завершився, і слід прикладати зусилля для того, щоби навернені зберегли цю віру, жили згідно з її настановами та не відпадали від неї.

Розбудова церковної структури

Відповідно до Статуту ПЦУ та соборних рішень протягом минулого року відбувалася робота Київської Митрополії на чолі з Предстоятелем, як центрального керівного органу Православної Церкви України, мав свої засідання Священний Синод, працювали Синодальні управління та Синодальні комісії. Двічі за звітний період відбулася передбачена Статутом ротація членів Синоду.
Всього за минулий рік Священний Синод мав сім засідань, з них три – у форматі дистанційного спілкування, що було зумовлене пандемією коронавірусної хвороби. Ухвали Синоду оформлені у 34 Журналах та двох Рішеннях, вони були оприлюднені у відповідному розділі офіційного сайту нашої Церкви. За підсумками роботи нашого Собору я пропоную затвердити всі прийняті Священним Синодом рішення.
Слід відзначити, що низка об’єктивних причин тимчасово постали на заваді подальшому юридичному оформленню як центральних, так і місцевих церковних структур.
Зокрема, відбулася зміна центрального державного органу, який здійснює реєстрацію єпархіальних управлінь, синодальних структур, монастирів, братств і місій. Замість Державного департаменту у справах національностей і релігій Міністерства культури та інформаційної політики було утворено Державну службу України з етнополітики та свободи совісті. Цей орган змінив свою юридичну адресу, змінилося керівництво і працівники, внаслідок чого на певний час з об’єктивних причин реєстрація статутів нових релігійних організацій та перереєстрація існуючих уповільнилися. Але протягом останніх місяців ситуація поліпшується, Предстоятель і Київська Митрополія перебувають у робочому контакті з Державною службою, відтак всі питання, які виникають у цій сфері, мають вирішуватися більш оперативно.
На місцевому ж рівні питання реєстрації та перереєстрації, особливо коли йдеться про зміну юрисдикції релігійною громадою, за останній рік ускладнилося, особливо в окремих областях України. Цьому є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.

У відповідності до законодавства статутні питання релігійні громади вирішують на своїх загальних зборах. Однак внаслідок обмежень, встановлених Урядом України через пандемію коронавірусної хвороби, скликання таких зборів є ускладненим. Також ускладнився порядок дій з подання документів на реєстрацію, адже тепер вимагається їхнє нотаріальне завірення. Не завжди громади і навіть єпархіальні управління здатні якісно підготувати такі документи, що викликає необхідність внесення до них уточнень і затягує саму процедуру.
Саме тому на підставі розпорядження Предстоятеля всі єпархіальні управління отримали циркулярного листа щодо обов’язку мати штатного юриста або укласти угоду на юридичне обслуговування – щоби підготовка та ведення документації, яка має юридичне значення, велися на якісному рівні. Хочу звернути увагу на це розпорядження та прошу дотримуватися його вимог, адже таким чином вдається уникнути багатьох проблем і непорозумінь, особливо у майнових і конфліктних питаннях.

Однак на жаль на місцях громадам і єпархіальним управлінням доводиться стикатися і з суб’єктивними перешкодами у реєстраційних процесах, особливо коли йдеться про зміну юрисдикції. Ряд обласних державних адміністрацій невиправдано затягують час реєстрації, висувають безпідставні вимоги до документів або повертають їх через незначні помилки, наприклад граматичні. У випадку зміни громадою юрисдикції практично завжди вона стикається з інформаційним, фізичним та юридичним тиском з боку Московського Патріархату в Україні та союзних йому політичних і бізнесових структур, проти громади та проти реєстратора подаються судові позови, блокується доступ до майна, відбувається залякування і тиск щодо активних парафіян. Якщо всі ці методи тиску і шантажу не дають свого результату – на кошти донорів у населеному пункті будують для прихильників Московського Патріархату нове приміщення, виплачують грошове утримання та надають матеріальну допомогу найбільш активним прихильникам Російської Церкви.
Внаслідок цього навіть ті громади, які переважною більшістю голосів ухвалили рішення про вихід з юрисдикції Російської Православної Церкви в Україні, протягом тривалого часу не можуть реалізувати його.
Перешкоджає цьому процесу і той факт, що безпідставно протягом понад півтора року блокується виконання законодавства України у частині, яка визначає необхідність зміни назви релігійними організаціями з керівним центром у країні-агресорі. Це блокування демонструє, що держава не здатна повною мірою забезпечити дотримання ухвалених нею законів, а це спонукає окремих церковних та політичних діячів вживати незаконні методи в надії, що вони не будуть покарані.
Якщо зміна юрисдикції релігійними громадами хоча і ускладнена, але все ж таки можлива завдяки визначеним законом процедурам, то така зміна для єпархіальних управлінь чи монастирів в рамках діючого законодавства є практично неможливою через низку юридичних перешкод. В цьому полягає одна з головних відповідей на питання – чому до ПЦУ за цей час не приєдналися нові єпископи з ієрархії Московського Патріархату в Україні. Митрополит Вінницький і Барський Симеон на своєму досвіді добре знає, який це складний і тернистий шлях, а очолювана ним єпархія й досі потерпає від особливого тиску з боку прихильників Московського Патріархату.

В міру можливого як в центрі, так і на місцях Церква протистоїть порушенню прав своїх громад і вірних. Зазначені вище питання ми порушували і будемо надалі порушувати під час зустрічей з представниками держави, наполягаючи на дотриманні вимог закону та усуненні суб’єктивних чинників з реєстраційного процесу.
Разом з тим хочу нагадати те, про що було сказано і на минулому засіданні Архієрейського Собору: повне юридичне втілення в життя рішень Помісних Соборів УПЦ КП і УАПЦ та Об’єднавчого Собору 15 грудня 2018 р., особливо на первинному рівні, шляхом організації реєстрації оновлених статутів парафій ПЦУ – обов’язок кожного єпархіального архієрея. Тому звертаюся до всіх вас із закликом з урахуванням обставин, які склалися,  приділяти цій справі належну увагу, щоб ми в цілому могли швидше завершити ці процеси.

Рішеннями Священного Синоду протягом року було оновлено реєстраційні документи ряду синодальних управлінь, створено одне нове синодальне управління та одна комісія, доформовано склад кількох раніше створених комісій. Таким чином зараз ми маємо синодальні управління, які відповідають за зовнішні зв’язки, капеланське служіння у військових формуваннях, у пенітенціарній системі та у медичних закладах, за духовну освіту і богословську науку, за благодійну і соціальну діяльність, за працю з молоддю та за взаємодію з молодіжними і патріотичними громадськими об’єднаннями, за недільні школи та катехизацію, за сімейні питання, видавничо-просвітницьке управління. Також сформовано синодальні комісії: з питань монастирів та чернецтва, з питань канонізації святих, з міжхристиянських відносин, статутна, богословсько-літургічна і календарна. Окрім цього продовжують свою роботу Інститут церковної історії і Православна місія допомоги жертвам порушення прав людини та особам, позбавленим волі.
Мета і завдання Синодальних комісій – узагальнювати досвід та практику у сфері своєї відповідальності, розглядати питання, які ставить перед ними Предстоятель, Архієрейський Собор і Священний Синод, через Предстоятеля, як голову Священного Синоду, вносити згідно своєї компетенції пропозиції до Синоду та проекти рішень за ними. Синодальні комісії формуються рішенням Священного Синоду з урахуванням представництва від різних єпархій. Комісії можуть залучати до своєї роботи необхідних консультантів та фахівців. На відміну від Синодальних управлінь, комісії не мають розпорядчих, контрольних чи керівних функцій, будучи консультативними та експертними органами.
Синодальні управління відповідають за конкретні напрямки загальноцерковної роботи, в межах компетенції мають визначені контрольні та розпорядчі функції, особливо коли це стосується специфічних напрямків та умов діяльності, як, наприклад, служіння військового духовенства чи капеланство у пенітенціарних закладах.

Безперечно, що робота комісій та управлінь може і повинна удосконалюватись, але вже зараз можна сказати, що основу керівних і консультативно-дорадчих органів Церкви успішно сформовано.
Під керівництвом Головного секретаря Священного Синоду у відповідності з ухваленим положенням здійснюється робота Секретаріату Синоду.
Користуючись нагодою звертаю вашу увагу на необхідність до 15 січня наступного року (і надалі так само щорічно) подати до Київської Митрополії звіт про діяльність єпархій за 2020 р. за формою, яка була погоджена ще попереднього року на зустрічі секретарів єпархіальних управлінь та розіслана Головним секретарем.
Окремо хотів би зупинитися на кількох напрямках, які в нинішніх умовах мають важливе значення для українського суспільства і Церкви.
Найперше йдеться про служіння військового духовенства. Загалом 132 священники нашої Церкви перебувають на штатних посадах у статусі цивільних працівників у Збройних силах (68), Національній гвардії (30), Державній прикордонній службі (34), інших військових формуваннях, взаємодіють із добровольчими, волонтерськими та ветеранськими об’єднаннями. Близько 300 священників у статусі капеланів резерву на волонтерських засадах працюють з військовослужбовцями, добровольцями, ветеранами та їхніми родинами.  В умовах неоголошеної, але триваючої війни Російської Федерації проти України, праця капеланів є життєво необхідною та високо цінується і у війську, і в суспільстві. Цього року відбулося реформування структури Синодального управління військового духовенства, до його роботи залучено низку досвідчених капеланів. Разом з тим гостро відчувається як нестача кваліфікованих кадрів, так і невпорядкованість питань соціальних гарантій та матеріального забезпечення.
Спільними зусиллями зацікавлених сторін, в тому числі з інших конфесій, опрацьовується проект відповідного закону. На жаль кілька законопроектів на цю тему, поданих раніше, мають серйозні вади і не були підтримані ані серед капеланів, ані Церквами та релігійними організаціями. Адже хоча служіння військового духовенства має свою специфіку – воно все ж таки залишається служінням духовенства, приналежного до цілої структури Помісної Церкви і не може бути виокремлене з неї, що має бути враховане і в законі.

Благодійна і милосердна діяльність – невід’ємна частина життя Церкви та повинна бути притаманна усім християнам. «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6: 36) – заповідає нам Господь Ісус Христос. З особливою актуальністю ці аксіоми стали відчутними в час, коли все українське суспільство,  і в першу чергу найбідніші верстви населення, зіткнулися з кризою пандемії та її негативними економічними наслідками. Тому нам слід особливо звертати увагу на те, що суспільство незмінно очікує від релігійних організацій саме милосердної і благодійної праці, високо цінує її. Закликаю переймати накопичений відповідним Синодальним управлінням та благодійною організацією «Елеос-Милість» досвід і поширювати його в єпархіях.

Ще дві ділянки праці, на яких слід коротко наголосити, хоча вони є дуже важливими у справі становлення і розвитку помісної української церковної традиції, але брак часу не дозволяє приділити їм більшої уваги – це опрацювання Місяцеслова та видання оновленого Служебника українською мовою.
Календарна комісія запропонувала, а Священний Синод затвердив оновлений Місяцеслов, в якому виокремлено дні пам’яті тих святих, які мали своє життя і служіння в межах саме нашої Церкви або традиційно в ній шануються. Кожна Помісна Церква має серед шанованих таких святих, які мало відомі в інших Помісних Церквах. Тому цілком природно, що помісна традиція, не відкидаючи всіх канонізованих Церквами святих, у офіційному Місяцеслові вказує лише на дні пам’яті найбільш відомих і шанованих. З дотриманням цих принципів було укладено і видано офіційний Церковний календар на 2021 р. Всі пропозиції щодо подальшого його удосконалення прошу надавати до Синодальної календарної комісії для опрацювання.

Також за підсумками роботи Синодальної богословсько-літургічної комісії Священним Синодом було надано благословення на видання першої частини Служебника українською мовою в редакції 2020 р. Про внесені корективи та їх мотивацію можна прочитати у відповідній синодальній постанові. Цей Служебник видається з метою як поліпшення та узагальнення церковної практики, так і для апробації та збору відгуків і пропозицій. Тому робота над його удосконаленням буде продовжена, так щоби до чергового Помісного Собору нашої Церкви можна було запропонувати для затвердження максимально опрацьовану і випробувану редакцію, яка складатиме основу літургійної практики нашої Помісної Церкви.

Діяльність Предстоятеля

Відповідно до канонів та Статуту Церкви, Предстоятель є «першим серед єпископів» Помісної Церкви (див. 34 Апостольське правило), обраним пожиттєво, який безпосередньо очолює Київську єпархію як її єпархіальний архієрей, є головою Священного Синоду, Архієрейського та Помісного Соборів, очолює як керівник Київську Митрополію – релігійний центр, який згідно до законодавства юридично представляє Православну Церкву України. Також на підставі рішення Священного Синоду Предстоятель очолює Управління зовнішніх церковних зв’язків і Статутну комісію.
Зараз тимчасово резиденція Митрополита знаходиться у Видубицькому монастирі, а робочий кабінет – у кабінеті ректора Київської православної богословської академії. Така ситуація є очевидно вимушеною. Протягом цього року тривали і продовжуються інтенсивні роботи з реконструкції корпусу 6-М Михайлівського монастиря. Після її завершення, яке очікується у першому кварталі наступного року, в цьому будинку буде розміщено робочу і житлову резиденцію Предстоятеля, будуть проводитися засідання Священного Синоду та інші офіційні заходи, а Видубицький Михайлівський монастир залишиться митрополичою ставропігією. Реконструкція відбувається виключно за благодійні пожертви, жодної гривні церковних коштів для цього не залучено.
Слід також зазначити, що хоча в липні 2019 р. рішенням Уряду Київській Митрополії було передано аварійні будівлі по вул. Лютеранській у Києві, наразі практичне їх використання через низку причин залишається неможливим. Ми знаходимося в процесі діалогу з владою щодо розв’язання цього питання, можливого знаходження іншого приміщення, адже цілком очевидним є те, що для нормальної роботи керівних органів і синодальних структур потрібно значно більше приміщень, ніж є в наявності.
В структурі Київської Митрополії є секретаріат на чолі з архієпископом Вишгородським Агапітом, бухгалтерія та пресслужба, призначено юридичних радників та речника для зв’язків із засобами масової інформації. Практично щоденно, окрім вихідних та святкових днів, а також часу перебування у поїздках з візитами, Предстоятель здійснює особистий прийом, хоча і з необхідними карантинними обмеженнями.
Регулярні богослужіння з нагоди неділь та свят звершуються Предстоятелем у кафедральному Михайлівському Золотоверхому соборі. Від початку пандемії ці служби транслюються через офіційні сторінки у соціальних мережах Facebook та YouTube, а також Суспільним телебаченням України.
Протягом звітного року архієрейські рукоположення не відбувалися.
За час від минулого Архієрейського Собору на запрошення єпархіальних архієреїв Предстоятель здійснив 10 архіпастирських візитів до 9 єпархій, а також 19 служінь у межах Київської єпархії. Під час візитів було освячено 8 і закладено 3 храми.
Кількість візитів є значно меншою за минулорічну (тоді їх було понад 70), але причина є очевидною – це обмеження, викликані пандемією і карантином. Також хоча були попередньо очікувані, але змогли відбутися через карантинні обмеження закордонні візити Предстоятеля – їх перенесено на наступний рік. Однак з його благословення низку офіційних закордонних візитів здійснили делегації Православної Церкви України.
Детально про всі події й зустрічі повідомлялося через наш офіційний сайт і сторінки у соціальних мережах, а також у друкованих виданнях.
Слід зазначити, що діяльність Предстоятеля має позитивну оцінку як всередині Церкви, так і в суспільстві, серед українських релігійних діячів він користується найвищим рівнем довіри (44,3%), яка у порівнянні з минулим роком зросла на 5,6%. Серед вірних ПЦУ Предстоятелю довіряють 83,2%, а не довіряють лише менше 3%. Серед прихильників УГКЦ  йому довіряють понад 70% і навіть 38% довіряють йому серед прихильників Московського Патріархату в Україні. Такі цифри свідчать, що всі намагання зовнішніх чи внутрішніх сил розхитати Православну Церкву України, підірвати авторитет її Предстоятеля – штучні й безуспішні, не мають ані реальної бази, ані підтримки.
Усім вам добре відомо, що церковна праця потребує фінансового забезпечення. За минулий рік ситуація істотно не змінилася – Київська Митрополія не збирає внески з єпархій на загальні церковні потреби, хоча такі відрахування передбачені статутно. Ми розуміємо, що в період становлення Церкви ці кошти є потрібними на місцях. Саме тому окрім внесків від Михайлівського Золотоверхого та Михайлівського Видубицького монастирів, які лише малою мірою покривають витрати Митрополії, основу фінансування витрат складають благодійні меценатські пожертви.
На жаль через загальне погіршення економічної ситуації, порушення багатьох планів через карантинні обмеження, цього року було неможливим розпочати практичну роботу Митрополичого фонду ПЦУ. Його запуск довелося відкласти на пізніший час і зараз він перебуває на підготовчій стадії.

Інформаційна діяльність

Київська Митрополія та Предстоятель мають свої офіційні веб-сторінки та сторінки у найбільш популярних соціальних мережах – Фейсбук, Твіттер, Інстаграм, Ютуб. Ці сторінки регулярно наповнюються інформацією, що дозволяє доносити позицію Церкви до широкої аудиторії.
Окрім цього Митрополія поширює два офіційних друкованих видання – газету «Моя Церква» та журнал «Помісна Церква». Слід відзначити, що попри розвиток електронних платформ поширення інформації, друковані видання залишаються актуальними як для України, так і для світу, вони мають свою аудиторію та призначення. Тому на єпархіальному рівні прошу і надалі приділити належну увагу, підтримуючи та пропагуючи розповсюдження церковних видань.
До другої річниці Об’єднавчого Собору Митрополією було видано презентаційний фотоальбом. Також на завершальній стадії знаходиться наукова публікація документів і спогадів, пов’язаних з цим Собором, яка вийде друком наступного року.
На жаль значно більше часу, ніж було розраховано, забрала розробка і налагодження застосунку «Моя Церква» для смартфонів на двох провідних платформах – iOS (для продукції компанії “Apple”) та Android. Сподіваюся, що ближчим часом ця робота буде завершена і для вірних стане доступною ще одна цифрова платформа інформаційної взаємодії з Церквою.

Пандемія і карантин

Церква, як і все українське суспільство та світ, зіткнулися у цьому році з надзвичайним викликом пандемії нової коронавірусної хвороби. Не буду докладно зупинятися на рішеннях, які були ухвалені від самого початку епідемії та запровадження в Україні карантину – всім вони відомі, їх та відповідні Практичні настанови можна прочитати на офіційному сайті.
Завдяки цим збалансованим і відповідальним рішенням нам вдалося як уникнути масового поширення хвороби серед духовенства і вірних, що сталося у тих релігійних спільнотах, які від початку недооцінили ступінь і серйозність загрози, так уникнути і повного зупинення звершення богослужінь та закриття храмів. У діалозі з державою, часом дуже непростому, нам вдалося знайти компромісні рішення, які забезпечили неперервність богослужбової діяльності. Також використанням давньої традиційної практики подання Святого Причастя, обмеженням форм шанування святинь ми змогли значною мірою зняти напругу навколо теми поширення інфекції в храмах. Переконаний, що в умовах які склалися, нам, як Церкві, вдалося зберегти «золоту середину», продемонструвати відповідальне ставлення до викликів.
Разом з тим пандемія ще не завершилася, за кілька місяців прогнозують новий її пік, тому слід надалі пильнувати, щоби запроваджені Священним Синодом норми були дотримані. Прошу нікого не легковажити загрозами, але і не піддаватися панічним чи істеричним настроям.

Слід бути готовими і до того, що із поширенням вакцинації відбудеться загострення дискусії щодо цього профілактичного засобу. Адже відомо, що і в суспільстві, і серед наших вірних, є противники будь-якої вакцинації. Нам слід терпеливо роз’яснювати, що вакцинація не має релігійної складової і не суперечить вченню Церкви.
Взаємодія з іншими Помісними Церквами, з конфесіями та релігійними організаціями
Завдяки Об’єднавчому Собору і Томосу про автокефалію відкрилися для Помісної Української Православної Церкви нові можливості для взаємодії з братніми Помісними Церквами. Сьогодні ми мали чергове практичне свідчення цього, отримавши від Предстоятелів чотирьох Помісних Церков вітання для нашого Собору та для Предстоятеля.
В жовтні цього року до числа Церков, які послідували Томосу про автокефалію і встановили повне канонічне та євхаристійне спілкування з нашою Церквою, долучилася давня і славна Церква Кіпру. Ми вдячні Блаженнійшому Архієпископу Нової Юстиніани і всього Кіпру Хризостому ІІ і очолюваній ним Церкві за вияв братньої любові, підтримку і молитви.
Минулого року ми мали низку планів щодо закордонної діяльності, але вимушено обмежили їх через карантинні заборони на подорожі. Однак це не означає припинення праці, і ми бачимо, що вона дає свої добрі плоди. За два роки існування ПЦУ вона отримала більше визнання серед інших Помісних Церков, ніж за попередні сто років боротьби за розбудову і утвердження своєї автокефалії. Безперечно, що ми не можемо недооцінювати досягнення або забувати про працю і навіть мучеництво попередніх поколінь українських духовенства і вірних – без них ми би не мали того, що маємо. Але не слід також недооцінювати вагомість нинішніх здобутків, особливо враховуючи ту шалену протидію, яку систематично і застосовуючи всі ресурси, здійснюють з Росії.

Очевидно, що окрім позитивного досвіду співпраці, наша Помісна Церква на жаль надалі стикається і з негативними проявами, в першу чергу – з боку Російської Православної Церкви та її представництва в Україні. В чому це виявляється – переконаний, що всі ви добре знаєте та відчуваєте.
Російська Православна Церква є однією з Помісних Церков, і саме як таку ми сприймаємо її – нашу Дочку, народжену від Дніпровської купелі через місіонерів, що проповідували Євангеліє, розійшовшись із Києва по всій Руси. Отже так само, як і з іншими Помісними Церквами, з цією Церквою ми бажаємо мати повноцінне спілкування, як автокефальна Українська Церква з автокефальною Російською Церквою.

В цьому питанні всім слід виходити з усталеної і незмінної нової канонічної реальності, яка з’явилася для України і Вселенського Православ’я завдяки належним рішенням Вселенського Патріархату щодо усунення задавнених несправедливостей, завдяки Об’єднавчому Собору, який сполучив до того поділене українське православ’я у єдиній Помісній Церкві, і завдяки Томосу про автокефалію. Ця реальність полягає в тому, що як кожна Помісна Церква має виняткову канонічну юрисдикцію на своїй території, так і Православна Церква України єдина має канонічну юрисдикцію для православних в Україні. Інші юрисдикції, в першу чергу Московський Патріархат, якщо і знаходяться тут, то всупереч канонам і звичайному порядку. А тому раніше чи пізніше всі повинні врегулювати своє положення, послідувати Томосу та з’єднатися з Православною Церквою України або отримати її згоду на певну форму своєї тимчасової присутності за ікономією.
Московському Патріархату слід полишити старі марні сподівання, що з плином часу або з допомогою сильних світу цього він зможе знову опанувати церковну владу над Україною, як сталося це у минулих століттях. Томос про автокефалію назавжди встановив, що Православна Церква України є однією з Помісних Церков у Диптиху Вселенського Православ’я, з відповідними обов’язками та правами. Серед цих прав – повноцінна участь у всеправославних зустрічах, нарадах та зібраннях. Слід підкреслити, що будь-які ініціативи з обговорення українських церковних справ без залучення Православної Церкви України – від початку приречені на неуспіх, а сподівання щось вирішити про нас без нас – марні. Перебіг і підсумки зустрічі в Аммані у лютому цього року ще раз це засвідчили.
Ми декларуємо бажання і готовність вести діалог з Помісними Церквами, які поки що не визначилися щодо визнання доконаного факту автокефалії Української Православної Церкви. Мета цього діалогу – створення умов для мирного співіснування усіх Помісних Церков. Сьогодні такий діалог може виглядати не дуже реалістичним – але хіба більш реалістичними виглядало три чи п’ять років тому те, що ми маємо як Помісна Церква зараз?

Тож вважаю, що зі свого боку ми повинні робити за настановою Писання: «Нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми. Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте у мирі з усіма людьми. Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12: 17-18, 21). Ми маємо робити те, що залежить від нас – а у всьому іншому будемо покладатися на благу волю і промислительну дію Божу.
Водночас слід розвіяти кілька міфів, які поширюються у середовищах супротивників Православної Церкви України та свідчать або про їхню заангажованість, або про недостатню освіченість. Цими міфами намагаються довести, що автокефалія ПЦУ нібито «не справжня».
Перше – щодо отримання Святого Мира від Вселенського Патріархату, обов’язок чого записаний у Томосі. Насправді наявність або відсутність власного виготовлення і освячення Мира жодним чином не обумовлює стан наявності або відсутності автокефалії. Адже низка автокефальних Церков, в тому числі найдавніших, отримують Святе Миро від Вселенського Патріархату, як от Єрусалимський Патріархат або Церква Кіпру. Цим підкреслюється не залежність, але єдність Церкви Христової, яка хоча і поділена за умовами світу цього на Помісні частини, але залишається Єдиною Церквою, єдиним містичним Тілом Христовим. Водночас у давній Київській Митрополії, яка була в складі Вселенського Патріархату, у Києво-Печерській Лаврі звершувалося варення і благословення Святого Мира – однак це не означало її автокефалії.
Святе Миро отримується Предстоятелем ПЦУ без жодних обмежень чи якоїсь відплати, лише за запитом і потребою. Так само і Предстоятель без всякої плати дає це Святе Миро єпархіальним архієреям. І як в УПЦ КП до 1998 р. вживалося Святе Миро, отримане від РПЦ, а не варилося своє, так і тепер ми можемо вживати раніше освячене в УПЦ КП та УАПЦ миро, де воно є і доки не закінчиться, так само, як і вживати Святе Миро, отримане від Вселенського Патріархату. Ставити зараз вимогу варити і освячувати Миро в Києві означає свідомо і без жодної практичної потреби підривати Томос про автокефалію, чого і добиваються супротивники ПЦУ, бажаючи його скасування чи відкликання. А якщо би Вселенський Патріархат сам не виконав власного зобов’язання давати Святе Миро – чого ми не можемо собі навіть уявити! – то наша Помісна Церква, як і всяка інша, зможе задовольнити власну потребу, жодним чином не порушуючи Томосу.

Другий міф полягає в тому, що через визнання юрисдикції Вселенського Патріархату в Діаспорі ПЦУ нібито відмовляється від православних українців, що проживають закордоном, і тому нібито є «неповноцінною автокефалією». Насправді наша Помісна Церква цілком може надавати духовенство або кандидатів для рукоположення, які би надалі несли своє служіння для українців закордоном, перебуваючи в юрисдикції місцевих ієрархів Вселенського Патріархату, але зберігаючи українську церковну традицію та братній зв’язок з ПЦУ. Більшість громад обрала саме такий шлях і більше того – ієрархи Вселенського Патріархату звертаються до нашої Церкви з проханням про надання кліриків та ставлеників для служіння таким громадам. Низка автокефальних Помісних Церков, в тому числі Патріархатів, діють так само – але ніхто на цій підставі не вважає за можливе піддавати сумніву їхній статус автокефалії.
Водночас щодо тих парафій у Діаспорі, які належали до УПЦ КП і не бажають втрачати єдність з ПЦУ, ми з літа 2019 р. знаходимося у процесі багатостороннього діалогу, відбулося кілька зустрічей на цю тему за участі представників Вікаріату в Америці, Вселенського Патріархату та ПЦУ. Спільними зусиллями ми шукаємо таку форму, яка задовольнить усі сторони, і я маю тверде сподівання, що саме через діалог, а не через ультиматуми чи демонстративне порушення умов Томосу, ми зможемо знайти рішення, які будуть найкращими. Через пандемію та неможливість нормального сполучення зі США низка кроків, які мали відбутися ще у березні, вимушено були відкладені, але і Вселенський Патріархат та його Американська Архієпископія, і Київська Митрополія, і Вікаріат в Америці працюють в одному напрямку та роблять практичні кроки, які наближають розв’язання питання.
Третім міфом є поширення думки, що автокефалія ПЦУ насправді є нібито лише кроком до прийняття нею унії з Римом. Так, справді слід засвідчити, що з Греко-Католицькою та Римсько-Католицькою Церквою в Україні у нас склалися добрі відносини, як і з низкою протестантських конфесій та з єпархією Вірменської Апостольської Церкви.

Однак ми не раз підкреслювали і знову засвідчуємо, що між Православною та Католицькою Церквою є догматичні відмінності, які є причиною відсутності євхаристійного єднання. Ми не хочемо ані перебільшувати, ані применшувати значення цих відмінностей – лише констатуємо факт їхньої наявності.
Наша Церква є помісною частиною Православної Церкви, в той час як Українська Греко-Католицька Церква і Римсько-Католицька Церква в Україні є частиною Католицької Церкви. Тобто якщо між ПЦУ та іншими Помісними Православними Церквами, зокрема тими, які поки що не мають з нею спілкування, є відмінність у юрисдикції, але немає відмінності у віровченні, то між ПЦУ та УГКЦ і РКЦ в Україні є відмінність і у юрисдикції, і у віровченні. Відтак питання, які нас розрізняють, виходять поза межі українського контексту і стосуються не лише наших відносин. Тому справа єднання усієї Православної та усієї Католицької Церков не має і не може мати локального позитивного вирішення.
Отже ми, маючи бажання і надалі підтримувати та розвивати добрі відносини з Українською Греко-Католицькою Церквою та з Католицькою Церквою в цілому, бажаючи співпрацювати у різних сферах, де це є можливим – питання загального єднання між Православною і Католицькою Церквою розглядаємо і будемо надалі розглядати лише і виключно у відповідності до православного віровчення та у згоді з іншими Помісними Православними Церквами.
Загалом слід підкреслити, що збереження міжконфесійного миру в Україні, недопущення розпалення ворожнечі та протистояння на релігійному грунті – важливе завдання для нашої Церкви, яка, будучи найбільшим релігійним об’єднанням, має і відповідний обов’язок перед суспільством. Майже 25 років ми маємо успішний досвід співпраці християн, мусульман та юдеїв України в рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Разом ми відстоюємо традиційні моральні та духовні цінності, захищаємо свободу віросповідання, як інституція українського громадянського суспільства турбуємося про добрий напрямок його розвитку.
В нових умовах ми успішно продовжуємо цю працю, свідченням чого є плідне головування Предстоятеля ПЦУ в Раді, яке припало на друге півріччя цього року і під час якого вже відбулася низка зустрічей, зокрема з Президентом, Прем’єр-міністром та Головою Верховної Ради України, а також з дипломатами країн «Великої сімки».

Взаємодія з державою

Протягом року, що минає, нам вдалося значною мірою налагодити партнерські відносити з усіма гілками влади, подолати певні стереотипи, які панували серед частини політиків.
Не раз ми підкреслювати раніше і маємо зробити це знову: Помісна Українська Православна Церква ніколи не була, не є і не бажає бути «державною церквою», але ми є «державницькою Церквою», тобто як громадяни України та патріоти ми відстоюємо свободу, незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої країни. Адже окрім усього іншого, саме завдяки незалежності України Церква отримала справжню свободу для свого розвитку. Тому захищаючи нашу державу від агресії та намагання знову її зруйнувати і поневолити, ми також захищаємо і право на свободу совісті та релігійної діяльності. Право, яке у країні-агресорі має значні обмеження з боку держави, а на окупованих нею українських територіях Криму і Донбасу – і надалі регулярно, системно і брутально порушується.
Отже ми підтримуємо закріплений у законодавстві принцип розділення функцій Церкви і держави, рівного ставлення держави до всіх конфесій та практику плідної співпраці, партнерства держави і Церкви на благо суспільства.
Разом з тим ми закликаємо державу і надалі виконувати свій обов’язок захищати релігійну спільноту і все суспільство від ворожого іноземного впливу, від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України, руйнувати її через нав’язування неоімперської ідеології.
Помісна Українська Православна Церква відкрита до співпраці з прихильниками різних політичних партій, з тими хто зараз в опозиції та при владі, схвалюючи та підтримуючи ініціативи й дії, спрямовані на зміцнення української державності, поліпшення суспільного добробуту, водночас залишаючи право на критику протилежних ініціатив та справ.
Протягом цього року Предстоятель мав зустрічі з Президентом України Володимиром Зеленським, Прем’єр-міністром Денисом Шмигалем, з Головою Верховної Ради України Дмитром Разумковим, міністрами та головами обласних державних адміністрацій, з керівниками та представниками різних політичних партій, з очільниками органів місцевої влади і самоврядування.
З нашого боку ми завжди залишаємося відкритими до конструктивної співпраці, водночас дотримуючись вище зазначених підходів та принципів.
Виняткової уваги та підтримки з боку держави у захисті прав і надалі потребують релігійні громади на окупованих Росією територіях – у Криму та на Донбасі. Йдеться не лише про громади Православної Церкви України, які зазнають різноманітних утисків, переслідування та відвертих гонінь з боку окупантів – про що не раз і Предстоятель, і Священний Синод протягом попереднього часу робили заяви, порушуючи цю тематику на зустрічах як з українськими, так і з іноземними представниками. Таких утисків зазнають громади практично усіх сповідань, за виключенням Московського Патріархату.
Окрім взаємодії з представниками Української держави Предстоятель мав регулярні зустрічі з іноземними дипломатами, які цікавляться розвитком ПЦУ, міжконфесійними та державно-церковними відносинами, позицією Церкви з важливих суспільних питань. Окремо слід виділити зустріч з Державним секретарем США Майклом Помпео під час його візиту до України 31 січня 2020 р., яка відбулася у Михайлівському монастирі.

Питання підтримання церковної єдності

На жаль протягом року, що минає, нам довелося знову зіткнутися з діяльністю деяких наших ієрархів та кліриків, спрямованою на руйнування єдності Православної Церкви України. Звучали заяви з безпідставними звинуваченнями, чинилися спроби налаштувати членів єпископату проти Предстоятеля, під гаслами «відновлення Київського Патріархату» продовжувалися спроби через судові позови зруйнувати юридичну основу існування ПЦУ, захопити майно Київської Митрополії, тощо.
Всі ці спроби не мають під собою жодної об’єктивної основи, викликані не турботою про благо і про майбутнє Помісної Церкви, а виключно емоціями та незадоволеними руйнівними амбіціями.
Слід підкреслити, що з юридичної точки зору всі процедури з виконання соборних рішень закінчені, все майно, яке належало Патріярхії УАПЦ та Київській Патріархії УПЦ КП юридично належить Київській Митрополії УПЦ (ПЦУ), як єдиному універсальному правонаступнику. Відтак, попри все, наприклад, Митрополія сплачує комунальні послуги та витрати за будинок по вул. Пушкінська, 36 у Києві.
Нас не полишає сподівання, що з Божою допомогою всі, хто відійшов або бажає відійти від єдності ПЦУ – повернуть зі згубного шляху самоізоляції та служіння інтересам противників Помісної Церкви і України, дослухаються до соборного заклику про припинення руйнівної діяльності.
Також слід нагадати, що минулий Архієрейський Собор вніс відповідні зміни до Статуту Київської Митрополії УПЦ (ПЦУ), які були зареєстровані, чим було закріплено назви «УАПЦ» та «УПЦ КП», найменування «Київський Патріархат», як додаткові історичні назви Православної Церкви України.
Ми віримо і переконані, що пройшовши шлях утвердження єдності Православ’я в Україні та досягши визнання Томосу про автокефалію більшістю Православних Церков, ми матимемо всі підстави порушувати перед Вселенським Патріархатом питання про надання Православній Церкві України почесної гідності всеправославно проголошеного Патріархату. Але як не ставлять віз попереду коня – не можна, не довершивши перших завдань вимагати другого. Відтак не від гучних заяв і гасел, а від копіткої щоденної праці усіх нас, від збереження нами єдності й миру, залежить наближення часу втілення в життя ідеї всеправослано утвердженого Київського Патріархату.

Пропозиції
Підсумовуючи свою доповідь я представляю на розгляд Собору наступні пропозиції, які мають бути, у разі підтримки, зафіксовані у соборних рішеннях і постановах:
  1. Дати оцінку діяльності Київської Митрополії та Предстоятеля за рік, що минув від попереднього Собору.
  2. Затвердити прийняті Священним Синодом УПЦ (ПЦУ) протягом 2020 р. рішення, відображені у Журналах і Рішеннях його семи засідань.
  3. Повторно засвідчити бажання і готовність нашої Помісної Церкви розпочати діалог, метою якого ми бачимо визнання усіма Помісними Церквами доконаного факту автокефалії Української Православної Церкви і створення умов для мирного співіснування Помісних Церков.
  4. Підтримати викладені у цій доповіді оцінки та пропозиції і взяти їх до уваги у подальшій праці з розбудови Помісної Церкви.
Дякую всім вам за увагу!
Нехай Бог благословить нас на плідну працю та ухвалення корисних рішень.

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.

Приватбанк
4149 4390 0091 7074
Маринчак В.А.

або

5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА