Преподобний Антоній Великий

29 січня 2021
30 січня православна церква вшановує пам'ять Святого Антонія Великого (251—356), який є засновником чернецтва. Цей єгипетський анахорет, творець пустельництва й інспіратор монашого життя у християнстві більше сімдесяти років прожив у пустелі. Не можна описати, скільки спокус і боротьби виніс цей великий подвижник. 

Цей великий сподвижник Церкви Христової народився в 252 році в Єгипті від благочестивих і знатних батьків, які і його виховали у правилах віри та благочестя, необхідних для справжнього християнина. Ще в юнацькі роки храм Божий, де міг Антоній чути вчення Ісуса Христа, апостолів та інших святих, був єдиним для нього притулком, що давав насолоду його душі. По смерті батьків, вісімнадцяти років ставши спадкоємцем багатого маєтку та опікуном юної сестри своєї, Антоній, прикликаний Промислом на вищий ступінь благочестя, забезпечив становище сестри і, згідно з повчанням Євангелія (Мт.6:36; 19:21), роздавши книги та більшу частину майна сусідам і бідним, залишив батьківський притулок для благочестивого усамітнення, маючи близько двадцяти років від народження. «Я раніше чув,— говорить блаженний Августин,— що святий Антоній прикликаний був гласом Євангелія, під чад читання якого він мовби ненароком побачив і приклав до себе самого такі тоді прочитані слова: піди, продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах (Мт. 19:21). Так Твоє одкровення, Боже мій, навернуло його до Тебе». «Глас Христовий почувши, – говорить про святого Антонія Православна Церква,— йшов за Його заповідями і відкинув усі клопоти, набуття маєтків і потішання рабів і сестри. Один у пустелях, з чистотою промовляючи до Бога, сприйняв благодать розуму». Відійшовши від світу, Антоній оселився спочатку біля місця свого народження і подвизався під керівництвом одного старця, який з молодих років дотримувався усамітненого життя. Маючи полум’яне бажання вищої духовної досконалості, Антоній, поступово досягаючи успіхів у благочесті, ховався від громади далі і суворіше, в глибину пустелі Фіваїдської; всю ретельність докладав до трудів подвижницьких». Чуючи, що бездіяльний «нехай не їсть» (2 Сол. З:10), преподобний працював своїми власними руками і дещо витрачав на хліб собі, решту ж на нужденних. Молився він часто, знаючи, що слід наодинці молитися безупинно (1 Сол. 5,:17); був уважний до прочитаного, і жодне слово Святого Письма не падало у нього на землю, а все утримував він у собі, внаслідок чого нарешті пам’ять замінила йому книги. Таким невтомним він був у пильнуванні, що часто всю ніч проводив без сну. Їжу споживав раз на день по заході сонця, іноді споживав її через два дні, а нерідко й через чотири. За їжу йому правили хліб і сіль, а пив він лише воду. Про м’ясо і вино не слід і говорити, тому що і в інших подвижників навряд чи зустрінеш щось подібне. Під час сну Антоній лягав на рогожі, а частіше – на голій землі. Ніколи не змащував себе єлеєм.

Громада благочестивих, приваблена славою пустельних подвигів Антонія, йшла слідом за ним і заселяла безмовну пустелю. Антоній зробився засновником пустельножиття. До Павла Фівейського і Антонія преподобні подвизалися у світі,— в місцях свого народження або поблизу них, ведучи життя більш затворницьке. Але преподобний Антоній, наслідуючи древніх пророків і пустинножителів Ілію та Хрестителя, подібно до Павла Фівейського, зробився свого часу подвижником і, як говорить Церква, «першим прикрашателем пустелі, початковим визначенням доброчесного житія». Антоній переконав багатьох обрати чернече життя, і таким чином при горах єгипетських з’явилися монастирі; пустеля населена була ченцями. Антоній, як отець, зробився керівником; багатьох ченців.

Для ченців Антоній був тлумачем чернечого життя не лише своєю поведінкою, а й писанням. Для керівництва ченців він написав правила для монахів; повчання або слова до монахів; різні постанови монахам; викладення деяких думок і відповіді на різні питання; дорогу мудрості і багато листів.

«Понад усе,— заповідає Антоній ченцям,— нехай буде у всіх спільна турбота про те, щоб, почавши, не ослабнути в ділі, не говорити: давно ми подвизаємося. Дивлячись на світ, не будемо думати, що відреклися ми від чогось великого. Вся земля ця дуже мала перед цілим небом. Якби ми були володарями всієї землі і відреклись од усієї землі, то і це не було б рівноцінно Небесному Царству. Ніхто з нас нехай не живить у собі бажання здобувати. Яка вигода здобувати те, чого не візьмемо з собою. Ченцю слід безупинно молитися, незважаючи ні на час, ні на місце, ні на заняття. Слова: «Господи мій, Ісусе Христе, пошли мені поміч» та ін. слід йому безнастанно мати на думці. Крім того, треба йому неухильно ходити до богослужіння, і притому за першим покликом. Як грішник, що кається, чернець зобов’язаний день і ніч журитися і сумувати про гріхи свої, ніби завжди в келії його с померлий. Час проводити йому слід у мовчанні; ходити з лицем завжди засмученим, з похиленою головою, не звертаючи обличчя свого урізнобіч; ослаблювати тіло, не їсти досхочу, спати мало. Як риби, залишаючись довго на суші, вмирають, так і ченці, перебуваючи довго поза келією або перебуваючи з мирськими людьми, втрачають любов до безмовності. Тому, як риба рветься у воду, так і ми повинні поспішати до келії, щоб, залишаючись поза нею, не забути про внутрішнє пильнування. Хто живе в пустелі і в безмовності, той вільний від трьох спокус: від спокуси слуху, язика і зору; в нього лиш одна спокуса — спокуса в серці».

«Не відчувайте страху, чуючи про доброчесність. Вона не далеко від нас, не поза нами утворюється. Елліни, щоб навчатися словесних наук, здійснюють далекі подорожі, перепливають моря, а нам немає потреби ходити далеко заради Царства Небесного або перепливати море заради доброчесності. Господь ще раніше сказав: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Тому доброчесність має потребу в нашій тільки волі. Доброчесність утворюється в душі, в якій розумні сили діють згідно з її єством.

Якийсь із мудреців спитав Антонія: як ти живеш, отець, позбавлений розради від книг? Преподобний Антоній відповідав: «моя книга є природа речей; вона завжди готова, тільки-но мені захочеться читати слово Боже». Благочестивому і мудрому сліпцю Дидиму Антоній сказав: «не бентежся, Дидиме, що втратив почуттєвий зір. У тебе не стало очей, якими дивляться комарі й мошки: краще радій, що маєш очі, якими дивляться ангели, споглядається Бог і сприймається світ Його».

«Нам потрібні, — говорить Антоній, — посилена молитва і подвиги, щоб, сприйнявши від Духа дар розпізнавання духів (1 Кор. 12:10), можна було взнати про демонів. Вони кожному християнину, а найбільше ченцю працелюбному, заміряються покласти спокуси через лукаві помисли, намагаються застрахати мрійливими привидами і підступною велемовністю, обдурити подібністю образу благоговійного. Але не слід нам боятися їх, тому що вони безсилі і не можуть нічого більше зробити, як тільки погрожувати. Не важко відрізнити присутність ангелів від демонів. Видіння святих буває нескаламученим і супроводжується радістю. Багато разів ублажали мене демони, а я заклинав їх іменем Господнім».

Антоній настільки любив самотність, що упродовж 85-річних подвигів своїх двічі тільки залишав пустелю і з’являвся в Александрію, прикликаний обов’язком ревнителя віри та благочестя. Першого разу прийшов він до Александра під час останнього гоніння християн, здійснюваного Діоклитіаном і Максиміліаном у 303 році, для допомоги, утішання й участі в стражданнях св. мучеників. Але Бог зберіг світильника віри і  навернув на путь пустельних великих його подвигів віри. Другий раз, у 335 році, приходив Антоній до Александрії, щоб виправдати себе в наклепі від аріан, які говорили, начебто і він сповідує їхнє вчення, і щоб показати, що він не мас спілкування з розкольниками та лжевчителями.

Попри своє суворе й пустельне життя, преподобний Антоній до інших завжди був ласкавим і людинолюбним, розважливим і твердим, у спілкуванні лагідним і приємним, у бесідах терплячим, у захисті скривджених невтомним, за них він клопотався перед міськими начальниками; св. Афанасія Александрійського, гнаного аріанами, часто відвідував і неодноразово писав про нього до рівноапостольного Константина. Ховаючись від людей, Антоній не приховав, однак, своєї слави од світу. Слава святого його життя була такою великою, що, коли приходив він до Александрії, особливо в останній раз, усі жителі міста збігалися, щоб побачити Антонія. Навіть язичники і жреці їхні приходили до храму Господнього, кажучи: бажаємо бачити чоловіка Божого. Бо так називали його всі. Багато хто навіть з язичників бажали хоч би доторкнутися лише до старця, впевнені, що матимуть від цього користь. І справді, за ці небагато днів стільки навернулося до християнства, скільки в інші часи наверталося протягом року. Імператор Константин Великий і діти його поважали великого пустельника, як батька, просили його прийти до себе або прислати їм благословення. Слава Антонія наприкінці його подвигів пронеслася по всіх країнах, в Африці, Іспанії, Галлії та Італії.

Великий подвижник єгипетський після 85-річних пустельних подвигів мирно упокоївся на 105-му році від народження, в 358 році по Р. X. Чесне тіло Антонія, згідно із заповітом його, поховано було учениками його в прославленій ним пустелі, в потаємному місці. Сучасник Антонія, св. Афанасій, єпископ Александрійський, який був другом Антонія і якому заповідав Антоній свою милоть і ризу, написав про його зразкове і повчальне життя. За словами св. Афанасія, «життя Антонія є зразком подвижництва; всі, хто знав Антонія, називали його боголюбивим, чоловіком Божим. Антоній був істинним Богоносцем, він мав благодатні дари прозорливості, зцілення, поради і розпізнавання духів. Він дарований був Богом Єгипту як лікар, отець і керівник. Усюди говорили про нього, всі дивувалися йому, навіть ті, що не бачили,— любили його, і це було доказом його чесної і боголюбивої душі. Лице Антонія було виразом його святої душі — мало велику і надзвичайну приємність, через що незнайомі з ним підходили просто до нього. Оскільки душа його була безтурботною, то зовнішні почуття лишалися незворушними. Вельми чудесним був за вірою та благочестивим, ніколи не мав спілкування з відщепенцями та єретиками; був готовий умерти за Христа. По блаженному упокоєнні Антонія кожен з тих, хто одержав милоть та зношений одяг його,— мають берегти, як щось велике. Бо дивитися на це означає немов бачити самого Антонія. Св. Іоанн Златоуст говорить про нього: «Єгипет породив  найславнішого після апостолів мужа, блаженного і великого Антонія, про якого всі донині говорять безупинно, що він передрік про хворих на Арієве зловір’я і про шкоду, яку воно спричинило». З особливою повагою також згадує св. Антонія Ієроним, називаючи його блаженним, слава про якого поширилася по всьому Єгипту. Созомен пише про Антонія: «всі згодні, що чернечий спосіб життя на висоту суворості та довершеності, своїми звичаями і пристойними вправами, звів чернець Антоній Великий». Феодорит говорить: «багато сіяло вождів чернечого житія, але пречудовим керівником у виконанні подвижницьких уставів був багато-хвальний Антоній». Ім’я Великий присвоєно було Антонію за, життя його.

Пам’ять преподобного Антонія одразу по смерті його почали творити ченці його обителі. В V сторіччі Анатолій Константинопольський передав Церкві деякі піснеспіви для прославляння св. Антонія Великого. Кирило Скифопольський, письменник VI сторіччя, згадує про свято на честь св. Антонія Великого, що відбулося в монастирі св. Євфимія. В 544 році мощі Антонія Великого перенесено з пустелі в Александрію. В IX сторіччі Феофан і Студит примножили священні піснеспіви Церкви на день св. Антонія. У початкових буквах канону преподобному Феофан помістив вислів: «Антонія божественного звеличити лєпо».
Церква поряд з іншим вважає Антонія заступником немічних, називаючи його «наймайстернішим і чесним лікарем недужих».

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.

Приватбанк
4149 4390 0091 7074
Маринчак В.А.

або

5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА