Християнське ставлення до тіла

17 червня 2017
Людині не дано ампутувати свою совість. Кожним своїм вчинком вона співвідносить себе з вічністю. Але якщо ця вічність - Пасхальна, значить, ставлення до тіла стає радикально іншим. Яке воно повинне бути для християн? Пропонуємо  - науковий погляд на цю проблему.
 
Людина у всій її повноті - не сама тільки самосвідомість, не ангел, а людина із тіла і душі. Це для язического світогляду, скажімо, еллінського чи індійського, тіло - в’язниця, з якої треба тікати. Грецькі мислителі називали тіло в`язницею для душі, користуючись однозвучністю цих слів у еллінській мові (sоma - тіло; sоma - могила): «Багато хто вважає, що тіло подібно могильній плиті (sоma), що таїть поховану під нею у цьому житті душу. Заразом ця плита є також знаком «sоma», бо з її допомогою душа визначає те, що їй треба висловити, і тому тіло правомірно носить також назву «sома». Душа терпить покарання - за що б вона його не терпіла, - а плоть служить їй оплотом, щоб вона змогла уціліти, знаходячись у тілі, як у катівні, […] поки та не розплатиться сповна, і тут вже ні додати, ні відняти жодної букви" (Платон, Кратил, 400 с). Про це говорить Сократ у діалозі "Горгій": „Я чув від однієї мудрої людини, що ми тепер мертві, і що тіло - наша могила" (Платон, Горгій, 439a). Хто ця мудра людина, і звідки приходить ця ідея? На думку О.Ф. Лосєва, „...тіло як могила душі - ідея орфіко-піфагорейська”. Її можна знайти у піфагорейця Філолая, у якого Платон купував через Діона піфагорейські книги і їздив до нього в Італію. Для біблейської традиції, навпаки, тілесність не прокляття, а благословення. Тіло - дім, що покликаний стати храмом. „Чи знаєте ви, що тіла ваші суть храм Святого Духа, що живе у вас, Якого маєте ви від Бога, і ви не свої?", - звертається до християн ап. Павло (1Кор 6:19). У цьому сенсі, дійсно, можна сказати, що християнство - „єдиний матеріалізм, котрий надає граничної значимості матерії, а також і історії людини, через втілення Бога, Який раптом отримує вічний вимір, трансцендентальний вимір; не у майбутньому, а ось зараз, тому що Бог серед цієї історії, і людина стає на диво великою" (Митрополит Антоній (Блум). Про віру і Церкву. М.,1992. С.12).
Звідси зрозуміло, чому у православній традиції тіло померлого християнина сприймається як святиня. У Чині погребіння воно називається мощами, подібно до престолу, його кадять з чотирьох сторін і звертаються до Бога з молитвою про зараховування усопшого до лику Небесної Церкви: „Со духи праведных скончавшихся, душу раба Твоего, Спасе, упокой, сохраняя его во блаженной жизни, яже у Тебе, Человеколюбче". (Див. подр.: Єпископ Афанасій (Сахаров). Про поминання спочилих по Уставу Православної Церкви. СПб. 1995. С.149- 153).
Священик Павло Флоренський називав чин відспівування „малою канонізацією". Однак часто саме це пасхальне очікування воскресіння викликає у людей, які поверхово знають християнство, але вважають себе християнами, антипатію до роботи патологоанатомів. Дійсно, якщо після смерті тіло перетворюється у прах, а душа - в очікуванні воскресіння, якщо у час восстання з мертвих людина буде подібна Воскреслому Христу, то виникає питання про той субстрат, з якого буде воссоздана людська плоть. А раптом у прозекторській померлій людині буде нанесено шкоду? Адже тіло покликано до воскресіння, а якщо його на шматочки розібрати, то що ж тоді воскресати буде? Принаймні, саме апеляція до релігійних мотивів дозволяла родичам померлих домагатися скасування розтину (П.Ф.Калітеєвський, Короткий посібник для клінічного патолога. М.,1979.С.85). Цей же аргумент „від християнства" приводять і противники трансплантології. Цим же намагаються пояснити обережне ставлення Церкви до кремації. Одначе проблема анатомічних театрів і крематоріїв - це не проблема воскресіння тіл. Справа у тому, що саме таким чином гонителі шантажували древніх християн, переконуючи їх поклонитися язичеським богам: ви вірите у воскресіння, а ми вас спалимо і попіл розвіємо! І ще у перші століття була дана відповідь на ці питання: Бог Воскресіння - Творець. Тому можна не турбуватися про долю своєї плоті. Можна без сумнівів довірити її Автору світобудови. Бог володарює стихіями, тому картину грядущих подій св. ап. Іоанн Богослов описує так: „Тоді віддало море мертвих, які були у ньому, і смерть, і пекло віддали мертвих, які були у них; і кожного засудили по його справах" (Откр.20:13). Тому у II ст. писав апологет Мінуцій Фелікс: „По-твоєму, і для Бога гине те, що перестали бачити наші близорукі очі? Будь-яке тіло - чи висихає воно, претворюючись на прах, чи розчиняється, стаючи вологою, чи перетворюється у купу попелу чи у цівку диму - зникає для нас, але зберігається для Бога, Який береже елементи. Ми не боїмося ніякої шкоди при будь-якому способі поховання, але дотримуємось старого і кращого звичаю поховання" (Мінуцій Фелікс. Октавій, Богословські Праці. №22. М.,1981. С.161). Реальний досвід Воскресіння, що дарується у Таїнствах Церкви і перш за все - у Євхаристії, давав сили тим з християн, кого язичники кидали як поживу для звірів. З самого початку II ст. св. Ігнатій Богоносець, молодший сучасник і учень апостола Іоанна Богослова, звертається до римських християн з проханням не позбавляти його мученицької смерті за Христа: „Благаю вас: не виявляйте мені несвоєчасної любові. Залиште мене бути їжею звірям і їх посередництвом досягти Бога. Я пшениця Божа: хай подрібнять мене зуби звірів, щоб я став чистим хлібом Христовим. Краще пригорніть цих тварин, щоб вони стали труною моєю і нічого не залишити від мого тіла, аби після смерті не бути мені кому-небудь тягарем… О, як би не позбавили мене приготованих для мене звірів! Молюсь, щоб вони з жадобою накинулись на мене. Я приманю їх, щоб вони зараз же загризли мене, а не так, як вони деяких злякалися і не зачепили їх" (Ігнатій Богоносець. Послання до римлян, Писання мужів апостольських. - Рига, 1994. С.330-331). Молитва святого була почута. Ігнатій був пошматований тваринами.
І у більш пізні часи християн не турбувала доля їх тіла після смерті. Так, св. Моніка, мати блаженного Августина, яка жила у IV ст., померла далеко від батьківщини. Друзі запитували її перед смертю, чи не страшно їй залишати своє тіло далеко від рідного міста. “Нічого не далеко від Бога, - відповіла вона, - і нема чого боятися, що, коли настане кінець світу, Він не згадає, де мене воскресити" (Августин Аврелій. Сповідь блаженного Августина, єпископа Гіппонського. Кн.VIII, 11. М., 1991. С.230).
Отож, перші християни не хвилювались про долю свого тіла, знаючи, що в „день оний" душа побудує свій дім. І ця тверезість не буде втрачена Церквою і у подальші часи. Так, щойно припиняються гоніння, - з`являється чернецтво. На зміну сповідникам приходять подвижники.
У чернецтві акцент змінюється. Тіло - не стільки жертва, яку треба принести, щоб успадкувати вічне життя, скільки поле битви за своє спасіння. Тепер тіло сприймається, швидше, як арена боротьби, як місце, де проявляють себе пристрасті, як простір подолання пристрастей, що відлучають від нас Небесне Царство. Оскільки боротьба за Царство ведеться тут, у цьому житті, щоб там зустріч з Христом була радісною, вона повинна відбутися ще тут. Причому, це зустріч не тільки розуму з євангельською інформацією. Це зустріч усієї людини з Богом. Про те, що людина уже у цьому житті покликана до спілкування з Богом і у тілесному аспекті своєї складної психосоматичної природи, розмірковував преподобний Іоанн Ліствичник: “Думаю, що людина не може бути названа абсолютно святою, якщо спочатку не освятить цю тлінь (тобто тіло) і певним чином не преобразить її, якщо тільки можливе таке преображення у тимчасовому житті" (Прп. Іоанн Ліствичник, Ліствиця, 15:51. ТСЛ, 1908, С.120). У православній аскетиці сходження людини до Бога сповнюється у прилучені усього її тілесно-душевного складу до нетварних божественних енергій. А вже ця можливість піднятися над часом і вже почасти жити у вічності, обумовлена буттям людини. Ми вже зауважили про унікальність християнського відношення до матерії: і тіло теж покликано до вічного життя. Парадоксальним чином, монахи, які мали досвід цього благодатного життя у Христі, з глибоким смиренням ставилися до свого тіла. На Русі носієм цієї традиції був прп. Ніл Сорський. У своєму предсмертному заповіті преподобний Ніл, заповідаючи учням залишити тіло його у пустелі - звірям для їжі, - чи з презирством закопати його у яму, написав: “Воно тяжко согрішило перед Богом і недостойно поховання, - а потім додав, - ...скільки було у моїй силі, намагався я не користуватися ніякими почестями на землі у тому житті; так нехай буде і після смерті" (Архімандрит Іустин, ректор Костромської Духовної Семінарії. Преподобний Ніл Сорський і його устав о жительстві скитськом. Без вих. С.16). Таким чином, з православного погляду, ніякі маніпуляції з тілом не причиняють шкоди самому померлому. Кому ж вони можуть спричиняти побоювання? Ні померлим, ні живим. Саме вість про те, що ми „не вмираємо назовсім", що ми покликані до Воскресіння, до зустрічі со Христом, обумовлює ту міру відповідальності, яку треба мати на увазі лікарям при роботі з тілами померлих. За кожну свою дію, думку і жест людина відповість Богу.
Диякон Михаїл Першин, 
ст. викладач каф. біомедицинської етики РГМУ