Cвятитель Іоан Шанхайський і Сан-Франциський

01 липня 2017
В нашому храмі 2 липня завжди вшановували пам'ять святителя Іоана (Максимовича), єпископа Шанхайського і Сан-Франциського. Його ікона займає в Іоанно-Богословській церкві почесне місце, і це не випадково. Саме на Харківщині він народився, тут навчався в університеті та сформувався як особистість. Матеріал про нього читайте на нашому сайті.
 
Ідеал православного чернецтва — з усамітненою молитвою і безмовністю — мало зрозумілий західному світу. Практична Європа й обачлива Америка навіть святість хочуть вимірювати в категоріях «суспільної користі» ...
Але ХХ століття багато чого змінило — і на карті світу, і в людських головах. Коли через кордони колишньої Російської імперії ринув потік емігрантів, які зберігали російські ікони й будували православні храми, — світ зустрівся з Православ’ям віч-на-віч. Справжнім одкровенням про Православ’я став для світу наш земляк — святитель Іоанн Шанхайський і Сан-Франциський. Своїм дивовижним життям він багато чого сказав і Європі, й Америці, і Китаю — про любов, про милосердя, про чернечий подвиг. І про істинну Церкву, до якої належав усією душею.
 
Про грішників писати й говорити легко, оскільки «серед яких, я перший». Частково — досвід, частково — уява допоможуть продумати будь-яку ситуацію з тієї сфери життя, де панують хіть плоті, хіть очей і гордість житейська. Набагато важче говорити й писати про святих. Адекватного досвіду немає. Ризикуєш або зірватися на щенячий захват і невгамовні похвали, або впасти в сумнів. Обидві ці крайнощі стикаються й навіть зливаються в духовному світі, де земне око нічого розгледіти не може. Саме сумнів любить ховатися за пишними похвальними фразами, і саме шанувальникам дифірамбів більше за інших загрожує відпадіння у зневіру.
Похвала святому — це не свідчення лояльності, подібне до віршів про вождя, які пишуть, щоб не розстріляли. Наші слова найсвятішому навіщо? Якщо про святого й говорити, то лише для того, щоб через його досвід відкрити очам церковного народу якусь важливу грань духовного життя. Може — кілька граней, але обов’язково — актуальних, не для красного слівця і не в скарбничку ерудита, а для життя.
От я зібрався говорити про Іоанна (Максимовича) і, як завжди в подібних випадках, якийсь час мовчки сиджу і до себе прислухаюся. В голові — тиша, не від відсутності думок, а від подиву перед масштабом особистості. У руках — легке тремтіння від величини завдання. Всього не скажеш, значить, треба говорити головне. Що?
Почну з літургії. «Весь від Бога освячений священнодійством Пречистих Тайн», — так про Іоанна йдеться в тропарі. Служив він часто, майже щодня, незалежно від того, багато чи мало людей було в храмі. Любив служити як простий священик і споживати Святі Дари після служби. Споживав довго і в цей час молився над Кров’ю Ісусовою. Один Бог знає жар тих молитов. Пам’ятаю, у книзі про Паїсія Святогорця розповідається, що якийсь священик, споживаючи Святі Дари, завжди плакав, і його бентежило, що «бридкі» сльози капають у Чашу. Отець Паїсій сказав йому: «Помолися за мене, щоб Господь дав мені твої „бридкі“ сльози». Мабуть, у владики Іоанна було щось подібне, і більше цього було. У будь-якому разі, з вівтаря він не виходив довго. Міг іще читати Євангеліє, міг молитися по чотках. Залишаючи святилище, зітхнувши міг сказати: «Як не хочеться йти з храму».
Будь-яка літургія служиться «за всіх і за все». Будь-яка літургія є подією вселенської важливості. У службі стискається вся історія світу до розмірів геометричної точки. І минуле, і майбутнє світу згортаються всередину, як сувій, як небо в Апокаліпсисі, до центру, і священик, який служить, бачить і те, й інше разом. Друге Пришестя теж згадується! Священик чи єпископ, який служить, виходить за рамки тимчасових умовностей і стає активним учасником усієї людської історії.
Покликані до цього всі служителі вівтаря, хоча не всі це розуміють і відчувають. Так і в морі купаються багато, але пірнають на глибину і дістають із дна скарби одиниці. Іоанн пірнав у глибину й діставав звідти справжні скарби.
Його можна сміливо називати Всеправославним єпископом. Його серце жило не тільки тривогами і проблемами російської емігрантської громади, і не тільки думками про долю покинутої Батьківщини, а й тривогою про Православ’я як таке. У своєму прагненні до глибокого єднання християн у молитві й вірі архієпископ Іоанн відкопав й очистив колодязі, засипані піском історичного забуття. Це — пам’ять про тих святих, які засяяли на Заході до Великої схизми XI століття. Святий Дунстан, святий Колумба, Ансгарій Бременський, Патрік Ірландський і багато інших давніх святих Заходу — це представники справжнього вселенського Православ’я, забуття про яких дуже збіднює наше почуття церковності. Владика Іоанн відшукував і перевидавав їхні житія, знаходив звернені до них молитви, відвідував місця їхніх трудів і страждань, знаходив частинки мощей та інші реліквії. Ця праця потребує продовження, і плоди її будуть дивовижні. Але починати завжди складніше. Починати — значить дерзати. Починати — значить долати інерцію століть і розганяти солодке марево помісної замкнутості. Для цього потрібен апостольський дух і молитовна невіддільність від Глави Церкви — Христа.
Як владика молився, молитися здатні одиниці. У своїх чернечих трудах він наслідував земляка — Мелетія Харківського, який проводив ночі, стоячи на молитві, а спав тільки сидячи на стільчику. В наш розслаблений вік, в нашу епоху закоханості в тілесний спокій і зручності такі труди здаються просто неможливими. Але вони були. Свідків тому — багато. Митрополит Антоній (Храповицький) дивувався подвижницькому духу тоді ще ієромонаха Іоанна й називав його Ангелом у плоті. Тепле сонечко Сербської землі, великий розумник і сам — подвижник, єпископ Микола (Велемирович) вказував на Іоанна (Максимовича), якщо його запитували, чи є сьогодні святі, подібні до давніх.
Першою любов’ю майбутнього подвижника були житія святих. Він читав їх усе життя і знав так добре, немов жив у їхньому товаристві. Крім цього, з моменту чернечого постригу він не розлучався з Біблією. За уважним читанням Святого Письма святителя можна було застати завжди, коли він перебував у келії. Він намагався вичитувати або прослуховувати все коло щоденних служб. Де б не був — в літаку або в автомобілі — о третій годині пополудні завжди відкривав дорожній Часослов і читав 9-й час. Про нього можна сказати те, що в посмертних спогадах і похвалах говорили багато про отця Іоанна Кронштадтського: він жив у Церкві. Тобто не заходив до церкви, не працював у Церкві, не жив за рахунок Церкви, не поважав Церкву здалеку. Він саме намагався жити Церквою щомиті й став від неї невіддільний.
По етносу — українець, по життю — вигнанець і громадянин світу, по духу він був православним святителем, а також монахом-подвижником і навіть — юродивим, поєднуючи в своєму малому житті майже все найкраще, що пов’язано з поняттям Православ’я. Це найбільше багатство Православ’я взагалі й російського Православ’я зокрема владика Іоанн з волі Божої виявляв перед обличчям західного світу.
Західна секулярна свідомість вимагає від християнства практичної користі, яку розуміє як соціальне служіння. У необхідність подвигу й силу молитви ця секулярна свідомість не вірить і вважає їх зайвими. Владика Іоанн показав у собі самому саме Православ’я як подвиг. Саму церковну історію він оживив і зробив очевидною. При цьому благодійність, така улюблена невіруючими людинолюбцями, проявилася через нього теж. Архієпископ Іоанн створював притулки, щонеділі відвідував лікарні, влаштовував їдальні для бідноти, у шанхайських нетрях викуповував немовлят у батьків, котрі опустилися, щоб потім улаштувати їхнє виховання. Все, що пов’язано з милосердям, виникало з його трудів, як потужний і свіжий потік із джерела. Але це було саме чудотворне милосердя, народжене подвигом і нічною молитвою, а не сентиментальністю і бажанням похвали.
Випадки зцілень за молитвами владики Іоанна важко порахувати. При цьому, як справжній Христовий учень, владика не позбавляв молитви й іновірних. Відвідуючи лікарні, він міг, на прохання рідних або самого хворого, зупинитися надовго для молитви біля ліжка католика, протестанта чи юдея. Часто, дуже часто безнадійні досі хворі виписувалися на наступний день з клініки при невимовному загальному здивуванні. Але, як це завжди буває у святих, його любов не доходила до байдужості в питаннях віросповідання. Іоанн Шанхайський був проти змішаних шлюбів та навчання православної молоді в інославних училищах, оскільки це загрожувало втратою віри. Він терпіти не міг новітніх звичаїв, на зразок святкування Хелловіну, вбачаючи в цьому недозволений ступінь змирщення. У богослов’ї він не був ні консерватором, ні лібералом. Його богослов’я було живим, оскільки воно було літургійним. На кожній службі — проповідь. У посланнях пастві — жодного зайвого слова, все по суті, в усьому — ясність і строгість, врівноважена любов’ю. Знаменний один приклад. Під час відвідування єзуїтського коледжу, куди його запросили, владика зупинився біля ікони Архистратига Михаїла. «Це — наш покровитель», — сказав місцевий патер. — «Це вам так здається, що він — ваш покровитель», — відповів владика. Знаючи близькість Іоанна до небесного життя, неважко зрозуміти, що це не були просто слова. Віра святих отців, віра зганьбленої і залишеної далеко Батьківщини, Православ’я було для нього єдиною Істиною. Особливо зворушливо те, що все життя святителя було тому підтвердженням.
Наслідувати Іоанна важко. Найчастіше — навряд чи можливо. Можна смикнутись, почати, але потім втомишся, уповільниш хід і скотишся нижче тієї точки, з якої почав рух. Що робити? Всім не можна не тільки бути Моцартом. Всім не можна навіть Моцарта грати. Дай Бог хоча б Моцарта слухати, що для багатьох уже — висота недосяжна. Так само й у подвижництві.
Сам владика Іоанн усвідомлював неможливість наслідування свого способу життя для кожного клірика або монаха. Одного молодого священика, який прагнув до найсуворішого посту, він навіть особисто примушував їсти ковбасу, навчаючи через це тому, що піст — не мета, а засіб. Але не тільки заради наслідування варто знайомитися з життям подвижників. Є й інші радісні плоди.
Наприклад, така думка: Церква жива! Церква, яка розміняла третє тисячоліття своєї земної історії, Церква, яка народжує таких світильників, — жива! Якщо ми знаємо святих, подібних до Іоанна Шанхайського, то сумнів у благодаті Святого Духа, якою сповнене Тіло церковне, — смертний гріх. Нам є звідки черпати мудрість, у нас є джерела, в яких можна омитися й очиститися. Ми можемо бути світлими й сильними, терплячими й радісними, кожен — своєю мірою. Пити мудрість і черпати силу ми можемо з тих же джерел, що й вікопомний владика: з Божественної літургії, з Писання й Передання, з відданості Церкві мандрівній і спілкування з Церквою торжествуючою. 

протоієрей Андрій Ткачов 
за матеріалами журналу "Отрок"


У минулому році парафіяни нашого храму робили конференцію на честь святителя. http://bogoslov.kharkov.ua/news/3505