Гріх осуду та його наслідки

Гріх осуду вважається одним з найбільш душегубних і небезпечних для християнина. Про його неприпустимість писали всі святі отці Церкви, її подвижники і вчителі з самого початку християнської історії, оскільки Євангеліє ясно та багаторазово попереджає нас про це.
 
Саме із засудження починається з пустослів'я: «Кажу бо вам: За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього. Бо за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засуджений." (Мф. 12, 36-37). Справді, вчасно й у справі сказане слово, приправлене милістю і любов'ю, може творити чудеса, надихнути людину, втішити її в скорботі, надати їй сили, відродити її до нового життя. Але слово може бути і руйнівним, що калічить, що вбиває ...

Один з типових прикладів осуду даний Христом у Нагірній проповіді: «А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого даремно, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: рака, підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній». (Мф. 5, 22).

Цікаво відзначити, що в давніх списках Євангелій зовсім не знаходиться слово «даремно»: воно з'являється пізніше, ближче до середніх століть. Можливо, для уточнення і деякого роз'яснення, що гнів може бути і виправданий, як, наприклад, можна прочитати у апостола Павла: «Гніваючись, не грішіть, сонце нехай не заходить у гніві вашому» (Еф. 4, 26). Однак, за слабкості і пристрасті своє кожен може і виправдати себе в тому, що вже його-то гнів в даний момент не даремний ... Але чи варто? Адже саме в такому стані найчастіше виходить і марнослав'я, і ​​осудження ближнього, хай навіть він був неправий і згрішив перед нами.

Насправді Євангеліє ставить перед нами планку на запаморочливій висоті: не гніватися зовсім, не пустословити і, отже, не засуджувати, і навіть просто ... не судити. «Не судіть, і не будете судимі; не засуджуйте, і не будете засуджені; прощайте, то простять і вам» (Лк. 6, 37; Мт. 7, 1). Але як же це можливо взагалі - не судити? Можливо, це було доступно тільки великим святим, серця яких сповнювалися нескінченною любов'ю до всякого грішника, і разом з тим їм самим дано було бачити передусім свою власну недосконалість і занепалий стан перед Богом, на тлі якого гріхи інших людей здавалися їм сущими дрібницями? «Одного разу в скиту було зібрання з нагоди падіння одного брата. Отці говорили, авва Піоро мовчав. Потім він встав і вийшов, взяв торбу, наповнив її піском і став носити на своїх плечах. Насипав також трохи піску в кошик і став носити її перед собою. Отці запитали його: «Що б це значило?» Він сказав: «Ця сумка, в якій багато піску, означає мої гріхи. Багато їх, але я залишив їх позаду себе, щоб не плакати про них. А ось це - трішки гріхів брата мого, вони спереду в мене, я міркую про них і засуджую брата»(Отечник, 640). Але це - стан досконалості, це чеснота божественного смирення, що перевищує природні людські здібності!

І проте, до цієї досконалості кличе нас всіх Христос (Мф. 6, 48). Не варто міркувати собі, що це явно недосяжне для нас, слабких, недбайливих і грішних, що живуть в мирській метушні і несучих по життю власний хрест. Відповідь на це також дано в Євангелії: «Вірний у малому і в великому вірний; а невірний в малому невірний і багато в чому» (Лк. 16, 10). Тобто, якщо збережемо вірність, починаючи з малого, Господь Сам нам дасть більше (див. притчу про таланти у Мт. 25, 21). А це мале виражено в «золотому правилі» Письма: «Отже, в усьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними, бо в цьому Закон і пророки» (Мф. 7, 12). І оскільки ніхто з нас не може жити без оцінок, - інакше як християнину «ухилятися від зла і творити благо» (Пс. 33, 15) або «все випробовувати, доброго триматися» (1 Фес. 5, 21), - але оцінки наші щодо поведінки оточуючих можуть бути вельми приблизними, неточними або зовсім невірними, то тут і треба виходити з цього «золотого правила» у ставленні до ближніх. Тобто немає простої заборони - «не судіть», - а є важливе доповнення до цього: «Бо яким судом судите, таким і будете судимі, і якою мірою міряєте, такою й вам будуть міряти» (Мф. 7, 2). Апостол Яків з цього приводу зауважує: «Бо суд без милості не додав милості; милість звеличується над судом» (Як. 2, 13). І Сам же Христос закликає засуджуючих Його і ворогуючих з Ним іудеїв: «Не судіть по зовнішності, але судіть судом праведним» (Ін. 7, 24). Ось, тільки такий суд і має цінність – що відкидає гріх, але милує і прощає грішника. Суд любові і ласки - бо тільки такий суд і може бути по-справжньому правосудним, - неупередженим і не поверховим, не по зовнішності. В іншому випадку всякий суд веде до засудження, оскільки засудження - це якраз суд без милості і без любові, він завжди пристрасний, і до нього неодмінно домішується особиста неприязнь.

 Як зауважив авва Дорофей, «Інша ж справа лихословити або засуджувати, інше осуджувати і інша принижувати. Засуджувати - означає сказати про когось: такий-то збрехав, або розгнівався, або впав у блуд, або (зробив) що-небудь подібне. Ось такий лихословив (брата), тобто сказав упереджено про його гріхи. А осуджувати - означає сказати: такий-то брехун, гнівливий, блудник. Ось цей осудив саме стан його душі, виголосив вирок про все його життя, кажучи, що він такий-то, і засудив його, як такого, а це тяжкий гріх. Бо інше сказати: «він розгнівався», і інше сказати: «він гнівливий», і, як я сказав, вимовити (таким чином) вирок про все його життя». Можна додати, що навіть і в цьому випадку одні і ті ж слова «він гнівливий» можна вимовити по-різному ... «Він гнівливий!!» - говорячи з внутрішньою неприязню, це буде в точності засудженням за преп. Дорофеєм, але в той же час: «він гнівливий ... Боже, допоможи йому» - якщо йдеться з жалем і співчуттям, без найменшого збурення, то це, звичайно, осудженням не є, оскільки сказане може відноситись до добре відомої людини з помічаємими багатьма його слабкостями.

Втім, і тут іноді може бути пастка. Преп. Іоанн Ліствичник пише: «Почувши, що деякі лихословлять ближніх, я заборонив їм; діячі ж цього зла в вибачення відповідали, що вони роблять це з любові і піклування про злословимого. Але я сказав їм: «Залиште таку любов, щоб не виявилося неправдивим сказане:«Хто таємно зводить наклепи на ближнього свого - цього я вижену геть ... »(Пс. 100, 5). Якщо ти істинно любиш ближнього, як кажеш, то не висміюй його, а молися за нього таємно, бо цей образ любові приємний Богові. Станеш остерігатися осуджувати тих хто грішить, якщо завжди будеш пам'ятати, що Юда був у соборі учнів Христових, а розбійник в числі вбивць; але в одну мить сталася з ними дивовижна зміна» (Ліствиця 10, 4).
Від осуду слід відрізняти викриття. За зовнішньою формою вони можуть бути дуже подібні, за внутрішніми мотивами, змісту та результативності - абсолютно різними, навіть протилежними. «Якщо згрішить твій брат, піди і викрий між тобою і ним одним ...» (Мф. 18, 15). І викриваючий, і осуджуючий виходять з бачення недоліків в ближньому. Але той, хто засуджує, в кращому випадку констатує сам голий факт недоліку людини, роблячи це з неприязню до нього. Викриваючий ж робить це виключно з духовних спонукань, не шукаючи при цьому своєї власної волі, а бажаючи ближньому тільки добра і блага від Господа.

Пророки Старого Завіту викривали царів ізраїльських або весь народ за нехтування заповідей Божих, за ідолопоклонство, твердосердя і т.д. Пророк Натан викрив царя Давида за перелюб з Вирсавією, чим викликав каяття Давида. Викриття може служити для виправлення людини, воно сприяє зціленню і відродження грішника, хоча і не завжди, оскільки багато чого залежить і від самого стану його душі та напрямку його волі. 
 
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.