Християнська громада та осіння депресія

04 жовтня 2017
На жаль, віра в Бога автоматично не гарантує стійкості психологічного стану людини, як не рятує від депресій та психологічних розладів задовільний матеріальний стан. Відомо, що в скандинавських країнах, де рівень життя вельми високий, показник самогубств один із найвищих у Європі.
 
Справді, сьогодні депресії – чи не найбільше після серцево-судинних захворювань призводять до смерті. Депресії виникають і у людей віруючих, доволі відчутно відображаючись на їхній психіці. Люди замикаються в собі, фанатіють, стають агресивними, їм притаманні страхи, надмірне почуття гріховності або нікчемності. Пригнічення, розгубленість, утрата орієнтирів під час духовних пошуків виникає внаслідок невирішених внутрішніх протиріч.
Свого часу мене вразив життєвий шлях французького прозаїка та філософа румунського походження Еміля Сіорана. Він був сином православного священика, а став переконаним атеїстом. Його творчість, настрої, філософія, світогляд були сповнені відчуття трагічності, безнадії, песимізму, нігілізму та скепсису. Він швидше втікав од Бога, почував себе одинаком та був чужим для світу і самого себе. Його зневіра – це трагічний шлях людини, що загубилася, злякалась та опустила руки. На його прикладі ми можемо побачити, що спонукає людину з віруючої сім’ї, вихованої в православному середовищі, відкинути Бога, а саме життя сприймати як «спокусу існування». Чому віруючі люди перестають вірити?
Атеїста Сіорана, як і багатьох інших, що так себе іменують, навряд чи можна назвати невіруючим. Відомий російський священик Яків Кротов колись сказав, що атеїст не той, хто не вірить у Бога, а той, хто не уповає, не надіється на Нього. Юда зрадив Христа не тому, що хотів збагатитись на 30 срібняків, не це було першопричиною. Він не побачив у Христі Спасителя, не вірив у власне спасіння через Христа. Причини зречення Бога у Сіорана теж були виключно психологічні та фізіологічні. Депресивність, що межує з маніакальністю, жодної надії, жодного уповання – лейтмотив його праць і висловлювань. Він боявся смерті, сприймав її як «дивний і цілком природний різновид фіаско, невдачі, краху». Але християнин, що має постійно смерть перед очима, перемагає смуток. Бо смуток, за словами преподобного Ісаака Сирина, «народжується від буяння розуму, а буяння – від марності, суєтних читань та бесід або від пересичення черева».
Стосунки з Богом людина часто схильна будувати залежно від самопочуття і стосунків із собою. Звісно, в час депресії, розчарувань, безвиході індивід у центрі усього бачить виключно себе і свої проблеми. І ці проблеми, інколи навіть доволі незначні, видаються нездоланними та непереборними. Людина залишається наодинці з собою, очікує та потребує допомоги. Прояв християнської любові саме в тому й полягає, щоб допомагати таким.
На жаль, на сьогодні практика взаємодопомоги та опіки між членами громади зустрічається нечасто. У наших братів протестантів відсутність брата Івана чи сестри Марії на зібранні не залишиться непоміченою. Людям, що не мають роботи, намагаються допомогти брати й сестри у вірі – чи то працевлаштуванням, чи то грішми. І цей досвід потребує вивчення іншими конфесіями. Бо серед православних, особливо в містах, таке, на жаль, не відбувається. Навпаки, люди лише через кілька тижнів дізнаються, що той чи інший парафіянин важко хворіє або й помер на самоті. Люди в традиційних християнських Церквах зазвичай приходять у неділю до храму, беруть участь у церковних заходах, здійснюють паломницькі подорожі, відгукуються на заклики настоятеля про допомогу в благоустрої храму, але на цьому їх спільне, підкреслюю, спільне служіння закінчується. Здебільшого до наступних вихідних чи свят. Служіння Богу вичерпується відправою, пожертвою на храм та, за потреби, спілкуванням із настоятелем.
У такій громаді ми помічаємо неофітів, людей, які вперше переступили поріг храму, почали щонеділі бувати на Літургії. Найчастіше це буває наслідком духовних пошуків. Але у цих же громадах ми рідко коли помічаємо людей, які перестають бувати в храмі, – і це теж, як не дивно, буває наслідком духовних проблем. Ці люди, будучи членами громади і загалом – членами Церкви, залишаються наодинці з собою. Ми так і не навчилися цінувати членів Церкви, членів громади, усвідомлювати їх братами і сестрами не по букві, а по духу. «Міграція» християн з однієї конфесії в іншу, а то й блукання в пошуках «потрібної, правильної» церкви чи громади є свідченням спільної вини за такий стан справ усіх традиційних християнських конфесій, а в першу чергу – православних.
Я не переконаний, чи зневірений Сіоран зіштовхнувся саме з такими проблемами, але причини його зречення і виклику криються, як і в частини сучасних християн, у безнадії й самотності, боязні смерті. Так, він покинув Церкву, так, на його місце прийшли інші. Воцерковленого замінив невоцерковлений. Але чи не триватиме цей процес безкінечно? Більше того, є велика небезпека, що неофітів ставатиме щоразу менше. Атеїстів, у класичному розумінні цього слова, більше не стане. А от людей, що залишились у Церкві, але почуваються одинокими, в наш час ставатиме все більше. Отже, якщо церковна громада відмовиться від однієї з найголовніших своїх функцій – збирати, об’єднувати вірних, взаємодіяти, співпереживати, ще чимало християн відчують себе тими, ким відчував себе Еміль Сіоран. Щоб цього не сталось, будьмо уважнішими один до одного, до тих, хто щонеділі стоїть поруч із нами в храмі, не забуваймо про одну дуже важливу для християнина річ – спілкування у Христі.
 
Протоієрей Віктор Пушко
За матеріалами видання Волинські єпархіальні відомості