19 січня Святе Богоявлення. Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа.

період відрождення

ПЕРІОД ВІДРОДЖЕННЯ ХРАМУ.


З прийняттям липневої декларації про суверенітет України 16 липня 1990 року всі ланки українського життя поступово наповнювалися демократичним змістом. Оживати стала і церква. В приміщенні Українського фонду культури на площі Конституції, вікна якого виходять на міськраду і міськвиконком, один раз на тиждень читалися лекції на церковні теми. Два поважні викладачі Харківського Державного Університету (тоді ще  імені М. Горького) Віктор Андрійович Маринчак та Юрій Андрійович Ісіченко разом із слухачами утворили Українське православне братство ім. Андрія Первозваного. Так сталося, що братство увійшло в контакт із священиками о. Іваном Пашулею і о. Володимиром із Храму Петра і Павла у Львові.

Вони допомагали відновленню Української Автокефальної Православної Церкви в Харкові.

16 липня 1991 року відбулися установчі збори релігійної громади церкви Святого Іоанна Богослова. Головував на зборах протоієрей Іван Пашуля зі Львова.

14 серпня 1991 року, розглянувши заяву членів парафіяльної Ради релігійної громади Української православної церкви м. Харкова, виконавчий комітет обласної Ради народних депутатів ВИРІШИВ:
  • Зареєструвати статут релігійної громади Української автокефальної православної церкви за адресою: м. Харків, вул. Котлова, 105-а.
  • Вилучити у «Харківгоспторгу» будову пам’ятки архітектури Іоанно – Богословську церкву, що використовується не за призначенням і підпадає під загрозу знищення.
  • «Харківгоспторгові» /директор М.К. Павленко/звільнити будівлю Іоанно – Богословської церкви, що займається під складські приміщення, до 10 вересня 1991 р.
 
Головному управлінню архітектури й містобудування облвиконкому:
  • Прийняти на баланс будівлю, пам’ятник історії та культури, Іоанно – Богословської церкви.
  • Передати на баланс будівлю, пам’ятник історії та культури Іоанно – Богословської церкви.
Перше богослужіння відправили 19 серпня 1991 року під мурами Храму.
В цей день було свято Преображення Господнє (2-й Спас). І це символічно, бо відразу приходили думки про оновлення суспільства, церкви, духовного стану людей.

Храм Святого Іоанна Богослова був освячений на свято Різдва Пресвятої Богородиці, 21 вересня 1991 року, коли була відправлена перша Літургія в храмі.

Настоятелем храму став ієрей о. Віктор Маринчак, який був рукопокладений у диякони 28 липня, а 29 липня – в ієреї.

Другим священиком у 1993 році став о. Олег Кучер. Він був рукопокладений у диякони у жовтні 1992 року, а в лютому 1993 року – в священики.

На перших богослужіннях під мурами Храму до парафіян приєднався священик з Америки отець Володимир Пашко (було це у серпні – вересні місяці). Він став першим фундатором відродження храму. Вражений храмом і мужністю парафіян, у 1992 році він зібрав на відбудовування храму кільканадцять тисяч доларів. Це дало можливість полагодити баню (купол), зробити м’яку покрівлю над приміщенням, де йшло богослужіння, придбати пристіл, жертовник і запрестольний Хрест.

Але все це було через рік. А спочатку не було нічого: ні даху, ні вікон, ні престолу. Не було підсвічників, й свічки ставили в баночки з піском. Коли йшов дощ, каплі його падали прямо на голови парафіян, і сипалася штукатурка. На Різдво в храмі було повно снігу. Священику доводилося змітати рукою сніг зі сторінок богослужбових книг. А парафіяни крижаними пальцями творили хресне знамення– і були щасливі від того, що храм любовi і спасіння був знову відкритим, відновилося богослужіння.
Регентом на початковому етапі створення хору в парафії стала композитор Лариса Іванівна Донник.

У квітні 1991 року всією громадою відбулася поїздка до Львова на Великдень до церкви Петра і Павла УАПЦ.

Л.І Донник згадує:  «Почувши чудову Літургію і всі святкування Пасхи того року у Львові, мені важко було уявити, як я, не маючи ніяких навичок в роботі з хором, силами ентузиастів – аматорів створю справжній церковний хор.

Перша відправа відбулася 19 серпня 1991 року. Десь місяців за три, Віктор Андрійович знайшов ноти церковних співів. Ми розучили одноголосно декілька тропарів, кондаків, гласів на репетиціях нашого первинного складу хору. Це були сім чоловік ентузіастів, відповідальні і віддані церковній справі люди. В місцях, де хор почував себе більш-менш впевненим, я підспівувала їм другим голосом.

По–різному звучали співи на репетиціях і відправах, бо були в хорі студенти, люди пов’язані з роботою. Але дух відповідальності був присутній всім співакам.

Якось (майже на початку) завітав до нас Михайло Іванович Самотяга (Царство йому Небесне), колишній вчитель початкових класів (із Західної України), пенсіонер на той час. Він знав структуру всіх відправ, багато наспівів напам’ять, мав гарний тенор, був окрасою хору. Мені легко було співати з ним на два голоси та імпровізувати. Але недовго він був у нас. Потім в хорі з’явилася Галина з Богданом. Богдан закінчив хормейстерський відділ Львівської Консерваторії, разом з Галиною вони гарно співали. Вони і принесли нотні записи літургії, видані в діаспорі. Але продовжувалися імпровізаційні співучі моменти. На той час спів сприймався як налагоджений церковний ансамбль на два голоси.

Наступила зима, прийшли морози. Зверху (ми проводили службу в центральному мефі) падав сніг на підлогу храму, а ми співали, інколи по черзі забігаючи до комори, де була раніше поставлена пічечка. Вона давала тимчасове тепло.»