Гучність Страсного тижня

Страсті Христові звучать голосно. Тишу ночі на Оливній горі розриває озброєна юрба, котра приходить арештувати проповідника з Галілеї. Синедріон наповнюється порожніми промовами наклепників, тоді як Ісус на судилищі принципово мовчить. Відповідає коротко тільки на пряме питання, чи є Сином Всевишнього. Одразу ж лунає крик первосвященика: «Він зневажив Бога!». Далі – шум колективного побиття та знущальні вигуки: «Пророкуй, хто тебе вдарив»...

Христа тягають між палацами світських і духовних правителів Єрусалиму. Напевне, процесії щораз збирають усе більшу кількість ласих на сенсації витріщак. Адже в підсумку Понтій Пилат виводить полоненого вже до галасливого натовпу, котрий волає: «Розіпни!». Розчути щось інше в цьому масовому сплеску ненависті – неможливо.

Шлях на Голгофу пролягає крізь гамірні вулиці, котрі живуть передсвятковою метушнею: у майстернях намагаються до настання вечора завершити заплановану роботу, лавки та базари жваво розпродують пасхальні продукти, сусіди обговорюють останні новини та плани на вихідні...

Біля хреста збирається чимало «коментаторів» із числа недругів Ісуса. Охоронці сперечаються про «трофейний» одяг, кидають «справедливий» з їхньої точки зору жереб. Перехожі мимохідь лихословлять приреченого та прямують у власних справах далі. Тільки Марія та кілька послідовників посеред цієї жорстокої суєти в заціпенінні ковтають сльози, пропускаючи крізь себе неймовірну трагедію зречення та вбивства людьми втіленого Бога Любові…

Протилежністю подіям п’ятниці стає неділя. Вона народжується із суботнього спокою. Коли ще всі сплять, на місце поховання Ісуса Христа приходять жінки-мироносиці. Але в маленькій печері порожньо. У свіжості перших хвилин ранку вони чують лише лагідний ангельський голос: «Чому шукаєте Живого між мертвими? Його нема тут – Він воскрес».

П’ятничний тріумф сатани виявився демонстративно гучним. Перемога Божої любові відкрилася в тиші.  

Недарма кажуть, що найважливіші слова людського життя вимовляються пошепки. Так пестять колисковою немовля, так освідчуються в коханні, так прощаються перед розлукою з рідними. Натомість голосно лунає те, що заважає. Що свідчить про замах на людську свободу. Примусовий наказ, істеричний сміх чи зойк болю.

Крик – неодмінний супутник сварки. Він наче індикатор, що людині погано, що з нею щось не так. Що співрозмовники віддаляються – і вже не чують одне одного в нормальному спілкуванні. Що щось важливе – здоров’я, стосунки, щастя – руйнується і настає криза.  

Трапляється, що кризова атмосфера нав’язується людині сучасним життям як повсякденна необхідність. Кар’єра на межі фізичного виснаження, стресове водіння на дорогах, лавина щораз жахливіших новин, годинами ввімкнені телевізор і радіо, океан реклами зі спокусливими пропозиціями, вир нестримного споживання речей і насолод – такий калейдоскоп приголомшує та не залишає часу оговтатися.

Може закрастися підозра, що хтось підтасовує все це свідомо. Хтось, кого Святе Письмо недарма називає «князем світу цього». Чиє завдання – відвернути людину від її покликання бути по-справжньому щасливою. Заглушити голос і заперечити присутність у людському житті Бога. Зробити підміну понять і обманом посісти Його місце в серці – разом зі своїм сурогатом «щастя». 

Що більшою є гучність довколишнього світу – то ціннішою насправді стає дефіцитна територія спокою. Її можна знайти в тиші природи, храму, власного захищеного куточку, який недарма в нашій мові характеризується словом «затишок».

Однак найкоштовнішою є тиша душі. Це наслідок обмеження зовнішніх впливів на свою свідомість – те, чого намагаються досягти протягом посту відмовою від розваг, алкоголю, надмірності в їжі, дозуванням інформаційних потоків. Усе це – не ціль сама по собі, і тим більше – не чесноти, що зараховуються в якості «балів» на «картку» особистого благочестя. Це – лише допоміжні засоби для того, аби доторкнутися до джерела справжнього миру. Налаштувати себе на ледве чутні в цьому світі звуки іншого рівня. На голос, який говорить про дійсно важливе. На ранкову тишу Воскресіння.

Ця тиша – особлива. Вона є тою силою, котра долає зовнішні стихії. Про її надзвичайні можливості свідчить епізод із Євангелія, коли Христос на очах наляканих апостолів заспокоює бурю на морі.

Тиша може відкритися не як зовнішня відсутність звуків, а як внутрішній мир – настільки міцний, що його нездатні похитнути жодні обставини. Як лагідна посмішка у відповідь на грубу образу. Як утримання від беззмістовної полеміки після несправедливого звинувачення. Як повторювана про себе молитва паломника на Хресній дорозі в Єрусалимі – посеред штовханини східного базару та незрівнянного багатоголосся Храму Гробу Господнього…

Дні, які лишилися до Великодня, можуть стати прекрасною нагодою бодай трохи стишити гучність свого життя та прислухатися до глибин власної душі. Відкрити для себе її красу. Відгукнутися на її потреби та зробити крок до втраченої гармонії зовнішнього та внутрішнього. Принаймні спробувати це зробити – і отримати новий, цікавий і корисний досвід. 

Страсний тиждень – це не тільки фінішна пряма 40-денного марафону Великого посту. Це і спринтерська дистанція для тих, хто захоче екстерном надолужити втрачене. Аби підготуватися до найголовнішого православного свята року не лише щедрим застіллям, випічкою пасок і фарбуванням яєць. А й відчути серцем багатющий духовний зміст Пасхи Христової, прихований за звичною нам традицією її відзначення.

Отець Дмитро Шаповалов