Український проповідник в Сибірі митрополит Павло Тобольський

17 листопада церква вшановує пам’ять святителя Павла (Конюшкевича), митрополита Тобольського. «Це був високоосвічений ієрарх, українець … першорядний проповідник і богослов. Вперто говорив до всіх українською мовою і був однодумцем митрополита Арсенія (Мацієвича) щодо оборони святої Православної Церкви», - писав про нього митрополит Іларіон (Огієнко).
                
Павло Конюшкевич народився 1705 року в місті Самборі на Галичині в багатій родині міщан. У Хрещенні отримав ім’я Петро. Початкову освіту він здобув удома та в Самбірському училищі православного братства Святого Апостола Филипа. Згодом навчався в Київській академії та був залишений у ній викладати піїтику (поетику). 1733 року Петро Конюшкевич приймає чернечий постриг з іменем Павло в Києво-Печерській лаврі від архімандрита Романа (Копи).

В грудні 1734 року був висвячений архієпископом Київським і Галицьким Рафаїлом (Заборовським) на ієродиякона, а 1 січня 1740-го – на ієромонаха.
У 1741 році отець Павло був викликаний з Києва до Москви, щоб обійняти посаду проповідника при Слов’яно-греко-латинській академії. Перебуваючи там, вирізнявся наполегливістю в праці й суворим життям. Такого рівня богословів в московії не було і не могло бути. Саме тому українців кликали, іноді не питаючи їх, на північ.

У 1743 році він переводиться до Новгородської єпархії, де стає архімандритом Юріївського монастиря. На цій посаді перебував 14 літ. Основною його турботою було підтримання зовнішнього та внутрішнього благоустрою монастиря, заснованого ще благовірним Київським князем Ярославом Мудрим.
Архімандрит Павло постійно підтримував тісні зв’язки Києво-Печерською лаврою.
5 травня 1757 року в Петербурзі висвячений на єпископа та возведений у сан митрополита Тобольського і Сибірського. Фактично то було заслання до Сибиру. 

Очоливши кафедру, митрополит усі зусилля звернув на освіту духовенства, оскільки в Тобольській семінарії, що існувала вже 20 років, не було навіть головного предмета – богослов’я. Його митрополит увів і безпосередньо контролював викладання. З Києва для цього викликали трьох учених ченців.



Також святитель Павло відкривав по селах нові парафії, а в Тобольському й інших монастирях було зведено близько двадцяти кам’яних храмів, оскільки дерев’яні страждали під час пожеж. Митрополит дуже опікувався вдовами та сиротами, був суворим до себе і завжди переслідував неправду, гординю й порушення церковної дисципліни.

Митрополит Тобольський також був відкритим противником вилучення церковних маєтностей, яке активно проводив уряд імператриці Катерини II.
Діяльність св. Павла викликала невдоволення і навіть ворожнечу з боку місцевих старожилів. Вони знайшли підтримку в сумновідомого обер-прокурора Синоду І. Меліссіно, який за підтримки цариці прагнув реформувати Православну Церкву у протестантському дусі. Митрополита за несправедливими звинуваченнями викликали до Петербурга. Справжньою причиною невдоволення у «верхах» була його послідовна діяльність проти втручання світської влади у справи Церкви й наміру вилучити в казну її землі. Він був, як вважав митрополит Іларіон (Огієнко), «однодумцем митрополита Арсенія (Мацієвича) щодо оборони святої Православної Церкви», а головне – «це був високоосвічений ієрарх, українець … першорядний проповідник і богослов. Вперто говорив до всіх українською мовою».

До Петербурга він не поїхав ні після першого, ні після другого указів і, залишаючись у Тобольську, продовжував управляти єпархією. Тоді зі столиці написали губернатору, щоб він зобов’язав митрополита виїхати.

Тоді владика Павло подав прохання до Синоду звільнити його від митрополичих обов’язків і відпустити, за старістю й хворобами, до Києво-Печерської лаври на спочинок. За наказом імператриці прохання задовольнили, і св. Павло прибув до лаври, де поселився в келіях намісника, проводячи час у суворих чернечих подвигах і часто, незважаючи на хворобливість, служачи тут і в інших храмах Києва.
Восени 1770 року він склав заповіт, за яким усе, що в нього залишилося, «при добрій пам’яті й з власної волі» роздав бідним.
17 листопада після тривалої недуги святитель з миром відійшов до Господа. Після панахиди його тіло було покладено в склепі під Великою лаврською церквою.



ПЦУ рішенням Священного Синоду причислила Павла (Конюшкевича) до лику святих для загального шанування.
Мощі святого cпочивають у Дальніх печерах Києво-Печерської лаври, яка досі лишається в російській церкві.
 
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.