Радість покаяння
23 червня 2023
В тому й полягає покаяння, щоб немов би виміряти відстань між тим, що задумав Господь, і тим, що ми здійснили; між тим, що нам було дано і що ми використали чи ні, виконали чи не виконали. Це треба робити – і не раз в житті.
Триває Петров піст, тому пропонуємо вам уривок із проповіді митрополита Антонія Сурозського, яку він так і назвав «Радість покаяння».
Ми часто відкладаємо цю задачу до нашої передсмертної години, до останньої нашої хвороби, до моменту, коли раптом виявимо, що невиліковно хворі або що перебуваємо в смертельній небезпеці. І тоді, перед обличчям страху, перед обличчям смерті, перед небезпекою ми раптом стаємо по відношенню до себе, до життя, до людей, до Бога – серйозними. Ми перестаємо грати в життя. Ми перестаємо жити так, немовби пишемо тільки чернетку, яка колись пізніше – о, набагато пізніше! тому що здається, що часу ж так багато попереду – буде перетворена у щось остаточне. І ніколи цього не буває, тому що старість, старіння тіла, виснаження розуму, раптова смерть, обставини застають нас зненацька і вже не дають часу. І дуже страшно думати, що може настати момент, коли виявиться запізно.
Російські імперські автори любили писати про ад. Наприклад, Достоєвський в «Братах Карамазових» маленьку главу присвятив пеклу; для нього пекло – це момент або стан, коли людина скаже собі: «Пізно! Я пройшов мимо всього…; єдине, що було потрібним, єдине, для чого вартувало жити, чим вартувало жити, я вже більше виконати не можу; я нікому більше не потрібний. Був час, коли я міг любити розумно, сердечно, творчо; тепер я цього більше зробити не можу; я увійшов у вічність, в якій любов виливається від Бога; моя любов нікому більше не потрібна. На землі – так, вона була потрібна дуже багатьом; дуже багатьом потрібно було, щоб я на них звернув увагу, щоб я їх помітив, щоб я умів їх побачити глибоким, проникливим поглядом; щоб я вмів прислухатися до них і чути не тільки порожні звуки, слова, а те, що за словами ховається: крик, плач, радість чи страх живої душі перед своїм життям…».
Картина, яку подає Достоєвський і яку я зараз розвинув – реальна: буде момент, коли мине час; буде момент, коли жаліти, діяти, активно любити буде вже пізно… Наша любов, наша творчість, наші думки і слова вже нікому не будуть потрібні, бо всі ми будемо стояти перед Божою любов’ю, Божою мудрістю, і Божою правдою, і Божим судом.
Спаситель нам каже: Ходіть, поки є світло; коли настане пітьма, вже буде пізно ходити, і нікуди, і не буде ні шляху, ні дороги… У нас ще є час, а скільки його – ми не знаємо. Зараз сидимо тут, повні життя, нехай навіть на схилі років, але живі; одна мить – і будь-хто з нас може, зненацька захоплений смертю, стати перед Богом. В цьому значенні смерть нам нагадує про те, що треба поспішати жити з усією глибиною, на яку ми здатні. В різні роки, в різному віці, при різних обставинах ми повинні жити по-різному. Один французький поет сказав: В молодій людині горить вогонь; в старій людині світить світло. Треба вміти, поки горить вогонь – горіти; але коли минув час горіння – зуміти бути світлом. Треба в якийсь момент життя бути силою, а в якийсь момент бути тишею. І кожен з нас повинен задуматися над тим, де він знаходиться і чи вміє він зробити цей перехід від творчої сили до споглядального світла. Людям іноді більше потрібне світло, ніж наша діяльність; потрібне світло, потрібне мовчання, потрібна тиша, потрібне те глибоке, безмовне розуміння, яке можна дати людині тільки тоді, коли сам внутрішньо заспокоїшся, не шляхом застою, а шляхом заглибленої внутрішньої тиші.
Отці Церкви нам говорили, що ми повинні пам’ятати про смерть. Так, але не як про страх, а як про нагадування, що треба жити всією глибиною життя, поки воно є. Причому жити не злегка, а власне глибоко; тільки смерть може нам дати міру того, яким повинне бути життя; тільки та людина, яка готова життя своє покласти за свого Бога, за внутрішню правду, за свого ближнього – тільки така людина може жити всією силою своєї душі. Людина, яка не готова заплатити всім своїм життям за те, щоб стояти в правді, у вірності, ніколи не буде жити всією силою своєю. Завжди її буде стримувати страх, як би не загинути, як би не постраждати, як би не ризикнути більше, ніж вона готова… І тому так важливо – не примиритися зі смертю, а увійти з нею в нові взаємовідносини.
Апостол Павло говорив, що для нього життя – Христос, смерть – здобуток. Але він говорив і про те, що знає Христа не тільки воскреслим, Переможцем смерті, але й розп’ятим; і на землі ми повинні прилучитися і до торжества життя, яке нам дає Христос воскреслий, який переміг смерть, і до Його хресної дороги. А ця хресна дорога означає готовність життя своє віддати, смерть прийняти заради того, що є святе, значне і велике. Ми рідко над цим задумуємося. Життя тече, і в молоді роки смерть здається дуже, дуже далекою, нереальною: вмирають інші, старі люди. В період війни вмирають і молоді, але ця смерть не поступова, вона не наростає в людині, вона не з дня на день її долає, руйнує; вона приходить миттєво, або так швидко і так трагічно. І до неї додається стільки страждання, стільки пережитого страху і стільки страху за тих, кого залишаєш… Але ми всі йдемо до тої смерті, яка рано чи пізно нас пожне; і нам треба жити з такою величчю, щоб смерть була для нас не страхом, а відкритими дверима, які нам дають можливість увійти в торжествуюче вічне Боже життя. Тому говорити про смерть чи говорити про життя – одне й те ж.
Говорити про смерть – значить говорити про те, що життя повинне бути гранично інтенсивним у всіх видах, в яких воно може себе проявити: в творчості або в мовчанні, в заглибленості та у відкритості. І ось повстає перед кожним з нас питання: за життя, яке я прожив, нехай було воно коротким або дуже довгим, чи виявився я людиною, просто людиною? Чи виявився я християнином? Я називаю себе людиною, я називаю себе християнином – але чи правда це?
Один з ранніх Отців Церкви, святий Іриней Ліонський каже, що людина покликана бути сяйвом Божої слави; справжня людина повинна бути такою, щоб інші люди, дивлячись на неї, бачили в ній сяйво вічного Божого життя; вона повинна бути одкровенням про Бога. І хтось з Отців пустині сказав: “Хто бачив брата свого, той бачив Бога свого”. Чи правда це? Чи можна про когось з нас сказати, що ті, хто зустрічає нас, задивляються, зупиняють на нас свій погляд і ставлять перед собою питання: Хто це такий? Що в цій людині такого, чого ми ніколи не бачили? В ній світло, якого я на землі не зустрічав; в ній сила безконечної лагідності та смирення, і разом з тим – міцної вірності… Ми покликані бути такими, щоб люди, зустрічаючи нас, зустрічали би відблиск Божої слави, могли б не в наших фізичних рисах, а в тому, що передається з глибин одної людини в глибини іншої, побачити нерукотворний образ Божий: нехай недосконалий, але який вже сяє немеркнучою красою вічності та Самого Бога.
Тільки тоді можемо ми сказати, що стали людиною; не просто твар’ю, зоологічним явищем, а людиною в тому значенні, в якому Бог нас творив. Згадаємо про слова зараз, в час посту, що особливо призначений для покаяння. Нагадуємо, що Таїнство сповіді зівершується в нашому храмі перед Літургією. Наразі, під час війни, ми допускаємо до Причастя навіть без сповіді, але давайте не будемо забувати про радість покаяння і відповідальність перед Богом. Найближчі служби в Іоано-Богословському храмі у суботу 24 червня та у неділю 25 червня 2023 року. Початок Літургії о 10 ранку.
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
4149 6293 1322 1459
4149 4390 0091 7074
або
5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА
Триває Петров піст, тому пропонуємо вам уривок із проповіді митрополита Антонія Сурозського, яку він так і назвав «Радість покаяння».
Ми часто відкладаємо цю задачу до нашої передсмертної години, до останньої нашої хвороби, до моменту, коли раптом виявимо, що невиліковно хворі або що перебуваємо в смертельній небезпеці. І тоді, перед обличчям страху, перед обличчям смерті, перед небезпекою ми раптом стаємо по відношенню до себе, до життя, до людей, до Бога – серйозними. Ми перестаємо грати в життя. Ми перестаємо жити так, немовби пишемо тільки чернетку, яка колись пізніше – о, набагато пізніше! тому що здається, що часу ж так багато попереду – буде перетворена у щось остаточне. І ніколи цього не буває, тому що старість, старіння тіла, виснаження розуму, раптова смерть, обставини застають нас зненацька і вже не дають часу. І дуже страшно думати, що може настати момент, коли виявиться запізно.
Російські імперські автори любили писати про ад. Наприклад, Достоєвський в «Братах Карамазових» маленьку главу присвятив пеклу; для нього пекло – це момент або стан, коли людина скаже собі: «Пізно! Я пройшов мимо всього…; єдине, що було потрібним, єдине, для чого вартувало жити, чим вартувало жити, я вже більше виконати не можу; я нікому більше не потрібний. Був час, коли я міг любити розумно, сердечно, творчо; тепер я цього більше зробити не можу; я увійшов у вічність, в якій любов виливається від Бога; моя любов нікому більше не потрібна. На землі – так, вона була потрібна дуже багатьом; дуже багатьом потрібно було, щоб я на них звернув увагу, щоб я їх помітив, щоб я умів їх побачити глибоким, проникливим поглядом; щоб я вмів прислухатися до них і чути не тільки порожні звуки, слова, а те, що за словами ховається: крик, плач, радість чи страх живої душі перед своїм життям…».
Картина, яку подає Достоєвський і яку я зараз розвинув – реальна: буде момент, коли мине час; буде момент, коли жаліти, діяти, активно любити буде вже пізно… Наша любов, наша творчість, наші думки і слова вже нікому не будуть потрібні, бо всі ми будемо стояти перед Божою любов’ю, Божою мудрістю, і Божою правдою, і Божим судом.
Спаситель нам каже: Ходіть, поки є світло; коли настане пітьма, вже буде пізно ходити, і нікуди, і не буде ні шляху, ні дороги… У нас ще є час, а скільки його – ми не знаємо. Зараз сидимо тут, повні життя, нехай навіть на схилі років, але живі; одна мить – і будь-хто з нас може, зненацька захоплений смертю, стати перед Богом. В цьому значенні смерть нам нагадує про те, що треба поспішати жити з усією глибиною, на яку ми здатні. В різні роки, в різному віці, при різних обставинах ми повинні жити по-різному. Один французький поет сказав: В молодій людині горить вогонь; в старій людині світить світло. Треба вміти, поки горить вогонь – горіти; але коли минув час горіння – зуміти бути світлом. Треба в якийсь момент життя бути силою, а в якийсь момент бути тишею. І кожен з нас повинен задуматися над тим, де він знаходиться і чи вміє він зробити цей перехід від творчої сили до споглядального світла. Людям іноді більше потрібне світло, ніж наша діяльність; потрібне світло, потрібне мовчання, потрібна тиша, потрібне те глибоке, безмовне розуміння, яке можна дати людині тільки тоді, коли сам внутрішньо заспокоїшся, не шляхом застою, а шляхом заглибленої внутрішньої тиші.
Отці Церкви нам говорили, що ми повинні пам’ятати про смерть. Так, але не як про страх, а як про нагадування, що треба жити всією глибиною життя, поки воно є. Причому жити не злегка, а власне глибоко; тільки смерть може нам дати міру того, яким повинне бути життя; тільки та людина, яка готова життя своє покласти за свого Бога, за внутрішню правду, за свого ближнього – тільки така людина може жити всією силою своєї душі. Людина, яка не готова заплатити всім своїм життям за те, щоб стояти в правді, у вірності, ніколи не буде жити всією силою своєю. Завжди її буде стримувати страх, як би не загинути, як би не постраждати, як би не ризикнути більше, ніж вона готова… І тому так важливо – не примиритися зі смертю, а увійти з нею в нові взаємовідносини.
Апостол Павло говорив, що для нього життя – Христос, смерть – здобуток. Але він говорив і про те, що знає Христа не тільки воскреслим, Переможцем смерті, але й розп’ятим; і на землі ми повинні прилучитися і до торжества життя, яке нам дає Христос воскреслий, який переміг смерть, і до Його хресної дороги. А ця хресна дорога означає готовність життя своє віддати, смерть прийняти заради того, що є святе, значне і велике. Ми рідко над цим задумуємося. Життя тече, і в молоді роки смерть здається дуже, дуже далекою, нереальною: вмирають інші, старі люди. В період війни вмирають і молоді, але ця смерть не поступова, вона не наростає в людині, вона не з дня на день її долає, руйнує; вона приходить миттєво, або так швидко і так трагічно. І до неї додається стільки страждання, стільки пережитого страху і стільки страху за тих, кого залишаєш… Але ми всі йдемо до тої смерті, яка рано чи пізно нас пожне; і нам треба жити з такою величчю, щоб смерть була для нас не страхом, а відкритими дверима, які нам дають можливість увійти в торжествуюче вічне Боже життя. Тому говорити про смерть чи говорити про життя – одне й те ж.
Говорити про смерть – значить говорити про те, що життя повинне бути гранично інтенсивним у всіх видах, в яких воно може себе проявити: в творчості або в мовчанні, в заглибленості та у відкритості. І ось повстає перед кожним з нас питання: за життя, яке я прожив, нехай було воно коротким або дуже довгим, чи виявився я людиною, просто людиною? Чи виявився я християнином? Я називаю себе людиною, я називаю себе християнином – але чи правда це?
Один з ранніх Отців Церкви, святий Іриней Ліонський каже, що людина покликана бути сяйвом Божої слави; справжня людина повинна бути такою, щоб інші люди, дивлячись на неї, бачили в ній сяйво вічного Божого життя; вона повинна бути одкровенням про Бога. І хтось з Отців пустині сказав: “Хто бачив брата свого, той бачив Бога свого”. Чи правда це? Чи можна про когось з нас сказати, що ті, хто зустрічає нас, задивляються, зупиняють на нас свій погляд і ставлять перед собою питання: Хто це такий? Що в цій людині такого, чого ми ніколи не бачили? В ній світло, якого я на землі не зустрічав; в ній сила безконечної лагідності та смирення, і разом з тим – міцної вірності… Ми покликані бути такими, щоб люди, зустрічаючи нас, зустрічали би відблиск Божої слави, могли б не в наших фізичних рисах, а в тому, що передається з глибин одної людини в глибини іншої, побачити нерукотворний образ Божий: нехай недосконалий, але який вже сяє немеркнучою красою вічності та Самого Бога.
Тільки тоді можемо ми сказати, що стали людиною; не просто твар’ю, зоологічним явищем, а людиною в тому значенні, в якому Бог нас творив. Згадаємо про слова зараз, в час посту, що особливо призначений для покаяння. Нагадуємо, що Таїнство сповіді зівершується в нашому храмі перед Літургією. Наразі, під час війни, ми допускаємо до Причастя навіть без сповіді, але давайте не будемо забувати про радість покаяння і відповідальність перед Богом. Найближчі служби в Іоано-Богословському храмі у суботу 24 червня та у неділю 25 червня 2023 року. Початок Літургії о 10 ранку.
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
4149 6293 1322 1459
4149 4390 0091 7074
або
5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА
Електронна пошта