Радість покаяння

28 червня 2022
В тому й полягає покаяння, щоб немов би виміряти відстань між тим, що задумав Господь, і тим, що ми здійснили; між тим, що нам було дано і що ми використали чи ні, виконали чи не виконали. Це треба робити – і не раз в житті.
Триває Петров пісттому пропонуємо вам уривок із проповіді митрополита Антонія Сурозського, яку він так і назвав «Радість покаяння».

Ми часто відкладаємо цю задачу до нашої передсмертної години, до останньої нашої хвороби, до моменту, коли раптом виявимо, що невиліковно хворі або що перебуваємо в смертельній небезпеці. І тоді, перед обличчям страху, перед обличчям смерті, перед небезпекою ми раптом стаємо по відношенню до себе, до життя, до людей, до Бога – серйозними. Ми перестаємо грати в життя. Ми перестаємо жити так, немовби пишемо тільки чернетку, яка колись пізніше – о, набагато пізніше! тому що здається, що часу ж так багато попереду – буде перетворена у щось остаточне. І ніколи цього не буває, тому що старість, старіння тіла, виснаження розуму, раптова смерть, обставини застають нас зненацька і вже не дають часу. І дуже страшно думати, що може настати момент, коли виявиться запізно.



Достоєвський в «Братах Карамазових» маленьку главу присвятив пеклу; для нього пекло – це момент або стан, коли людина скаже собі: «Пізно! Я пройшов мимо всього…; єдине, що було потрібним, єдине, для чого вартувало жити, чим вартувало жити, я вже більше виконати не можу; я нікому більше не потрібний. Був час, коли я міг любити розумно, сердечно, творчо; тепер я цього більше зробити не можу; я увійшов у вічність, в якій любов виливається від Бога; моя любов нікому більше не потрібна. На землі – так, вона була потрібна дуже багатьом; дуже багатьом потрібно було, щоб я на них звернув увагу, щоб я їх помітив, щоб я умів їх побачити глибоким, проникливим поглядом; щоб я вмів прислухатися до них і чути не тільки порожні звуки, слова, а те, що за словами ховається: крик, плач, радість чи страх живої душі перед своїм життям…».

Картина, яку подає Достоєвський і яку я зараз розвинув – реальна: буде момент, коли мине час; буде момент, коли жаліти, діяти, активно любити буде вже пізно… Наша любов, наша творчість, наші думки і слова вже нікому не будуть потрібні, бо всі ми будемо стояти перед Божою любов’ю, Божою мудрістю, і Божою правдою, і Божим судом.

Спаситель нам каже: Ходіть, поки є світло; коли настане пітьма, вже буде пізно ходити, і нікуди, і не буде ні шляху, ні дороги… У нас ще є час, а скільки його – ми не знаємо. Зараз сидимо тут, повні життя, нехай навіть на схилі років, але живі; одна мить – і будь-хто з нас може, зненацька захоплений смертю, стати перед Богом. В цьому значенні смерть нам нагадує про те, що треба поспішати жити з усією глибиною, на яку ми здатні. В різні роки, в різному віці, при різних обставинах ми повинні жити по-різному. Один французький поет сказав: В молодій людині горить вогонь; в старій людині світить світло. Треба вміти, поки горить вогонь – горіти; але коли минув час горіння – зуміти бути світлом. Треба в якийсь момент життя бути силою, а в якийсь момент бути тишею. І кожен з нас повинен задуматися над тим, де він знаходиться і чи вміє він зробити цей перехід від творчої сили до споглядального світла. Людям іноді більше потрібне світло, ніж наша діяльність; потрібне світло, потрібне мовчання, потрібна тиша, потрібне те глибоке, безмовне розуміння, яке можна дати людині тільки тоді, коли сам внутрішньо заспокоїшся, не шляхом застою, а шляхом заглибленої внутрішньої тиші.

Отці Церкви нам говорили, що ми повинні пам’ятати про смерть. Так, але не як про страх, а як про нагадування, що треба жити всією глибиною життя, поки воно є. Причому жити не злегка, а власне глибоко; тільки смерть може нам дати міру того, яким повинне бути життя; тільки та людина, яка готова життя своє покласти за свого Бога, за внутрішню правду, за свого ближнього – тільки така людина може жити всією силою своєї душі. Людина, яка не готова заплатити всім своїм життям за те, щоб стояти в правді, у вірності, ніколи не буде жити всією силою своєю. Завжди її буде стримувати страх, як би не загинути, як би не постраждати, як би не ризикнути більше, ніж вона готова… І тому так важливо – не примиритися зі смертю, а увійти з нею в нові взаємовідносини.



Апостол Павло говорив, що для нього життя – Христос, смерть – здобуток. Але він говорив і про те, що знає Христа не тільки воскреслим, Переможцем смерті, але й розп’ятим; і на землі ми повинні прилучитися і до торжества життя, яке нам дає Христос воскреслий, який переміг смерть, і до Його хресної дороги. А ця хресна дорога означає готовність життя своє віддати, смерть прийняти заради того, що є святе, значне і велике. Ми рідко над цим задумуємося. Життя тече, і в молоді роки смерть здається дуже, дуже далекою, нереальною: вмирають інші, старі люди. В період війни вмирають і молоді, але ця смерть не поступова, вона не наростає в людині, вона не з дня на день її долає, руйнує; вона приходить миттєво, або так швидко і так трагічно. І до неї додається стільки страждання, стільки пережитого страху і стільки страху за тих, кого залишаєш… Але ми всі йдемо до тої смерті, яка рано чи пізно нас пожне; і нам треба жити з такою величчю, щоб смерть була для нас не страхом, а відкритими дверима, які нам дають можливість увійти в торжествуюче вічне Боже життя. Тому говорити про смерть чи говорити про життя – одне й те ж.

Говорити про смерть – значить говорити про те, що життя повинне бути гранично інтенсивним у всіх видах, в яких воно може себе проявити: в творчості або в мовчанні, в заглибленості та у відкритості. І ось повстає перед кожним з нас питання: за життя, яке я прожив, нехай було воно коротким або дуже довгим, чи виявився я людиною, просто людиною? Чи виявився я християнином? Я називаю себе людиною, я називаю себе християнином – але чи правда це?

Один з ранніх Отців Церкви, святий Іриней Ліонський каже, що людина покликана бути сяйвом Божої слави; справжня людина повинна бути такою, щоб інші люди, дивлячись на неї, бачили в ній сяйво вічного Божого життя; вона повинна бути одкровенням про Бога. І хтось з Отців пустині сказав: “Хто бачив брата свого, той бачив Бога свого”. Чи правда це? Чи можна про когось з нас сказати, що ті, хто зустрічає нас, задивляються, зупиняють на нас свій погляд і ставлять перед собою питання: Хто це такий? Що в цій людині такого, чого ми ніколи не бачили? В ній світло, якого я на землі не зустрічав; в ній сила безконечної лагідності та смирення, і разом з тим – міцної вірності… Ми покликані бути такими, щоб люди, зустрічаючи нас, зустрічали би відблиск Божої слави, могли б не в наших фізичних рисах, а в тому, що передається з глибин одної людини в глибини іншої, побачити нерукотворний образ Божий: нехай недосконалий, але який вже сяє немеркнучою красою вічності та Самого Бога.



Тільки тоді можемо ми сказати, що стали людиною; не просто твар’ю, зоологічним явищем, а людиною в тому значенні, в якому Бог нас творив. Згадаємо про слова зараз, в час посту, що особливо призначений для покаяння. Нагадуємо, що Таїнство сповіді зівершується в нашому храмі перед Літургією. Наразі, під час війни, ми допускаємо до Причастя навіть без сповіді, але давайте не будемо забувати про радість покаяння і відповідальність перед Богом. Найближчі служби в Іоано-Богословському храмі у суботу 2 липня та у неділю 3 липня 2022 року. Початок Літургії о 10 ранку.

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.

Приватбанк
 4149 6293 1322 1459

4149 4390 0091 7074

або
5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА