Хліб наш Небесний

Людина – це не тварина, але й не Янгол. Вона - живий зв'язок цих понять. Ця подвійність людської природи потребує двох типів іжї. Як Янгол, людина потребує благодаті, і як взята від землі, має потребу в земній поживі. Філософи давнини казали: «людина є тим, що вона їсть». Це справедливо по відношенню до обох типів їжі. Споживаючи хліб, овочі, молоко, ми причащаємося плоті світу і підтверджуємо свій суттєвий зв'язок із землею, від якої ми взяті. А для підтвердження нашого зв'язку з духовним світом нам потрібен інший Хліб, Жива Пожива для життя  вічного.
  
Одного разу Христос довго розмовляв з народом про Небесну Їжу. Він нагадував юдеям про ману, яку в пустелі їли їхні батьки. Він говорив про те, що дасть їм Свою плоть і кров, і ця їжа, в свою чергу, дасть людям життя вічне (Ін. 6: 31-58). Люди не могли охопити тоді зміст тих слів, що почули, і тільки на Таємній Вечері здійснилося вперше в історії людства те, про що Він говорив раніше.  Ісус взяв хліб і, благословивши, переломив, подав учням і сказав: «прийміть ,споживайте: це є Тіло Моє».  І взявши чашу, благословив ,подав їм і сказав: «Пийте з неї всі, це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів»  (Мф. 26:26-28).
Апостоли їли і пили з рук Христа, і стали першими людьми у всесвіті, що споживали Тіло і Кров Агнця Божого, який йшов на смерть за гріхи світу. Серед пасхальної трапези Христос також додав: «Це творіть на спомин про Мене». Ці слова становлять основу життя Церкви у всі часи.

Після пасхальної вечері були Голгофа, і плоть Христа була побита, а кров багато разів проливалася. Щоб зернятко стало борошном, а потім хлібом, його треба розмолоти  між жорнами.  Христос увійшов на Хрест, віддавши Своє Тіло в жорна жахливих страждань. Щоб виноград став вином, його треба стоптати в точилі. Христос принизив Себе, був стоптаний в точилі страждань, щоб кров'ю, що пролилася, очистити світ. Так, з голгофського страждання народилися Хліб і Вино причастя. Саме їх, а не щось інше, ми і приймаємо, підходячи до Чаші «зі страхом Божім і вірою».



Коли апостоли розійшлися по світу з проповіддю Євангелія, вони не тільки проповідували, хрестили і являли  знамення, але й неодмінно звершували «преломлення хлібу». Так біблейською мовою називається Літургія. Людині мало чути про Христа, вірувати в Нього, молитися Йому і славити Його.  Людині треба істотно з Христом єднатися, і іншого способу повного єднання зі Спасителем, ніж Святе Причастя, немає.

Для Причастя Христос вибрав найпростіші та природні продукти – хліб і вино. Як прийнята нами їжа перетворюється в нас самих і стає нашою частиною, так Святі Тайни, потрапляючи в нас, роблять нас «христоносцями», живим храмом для Живого Бога. Прийняття Святих Таїнств дивним чином лікує все людське єство: і розум, і душу, і тіло. Воно спалює терня гріха, що росте з серця людини. Воно примножує віру та зігріває серце.

Бути християнином і не причащатися так само неможливо і абсурдно, як і бути людиною і нічого не їсти. Між Причастям і життям Церкви існує нерозривний зв'язок. Бо Церква – це Тіло Христове, і неможливо бути частиною цього Тіла, Христу не причащаючись.  І Кров Його, що вилилась на Хресті за спасіння світу, має литися в наших жилах. Завдяки цьому Христова святість, Його мужність, простота,  велич, милосердя з усіма іншими незчисленними якостями Боголюдини в нас входять і нам передаються.  Нерозумно позбавляти себе цього джерела, і вкрай нечестиво прагнути святості, нехтуючи єдиним Джерелом освячення.

В історії християнської Церкви було багато періодів, які характеризувались різним ставленням до частоти причастя. В апостольські часи вся спільнота причащалась кожної неділі. У часи Василя Великого причащалися 2-3 рази на тиждень. Потім виникла традиція причащатися декілька разів на рік. Багато поколінь християн відвикли від Святих Таїн, що в свою чергу змінило обличчя світу не в кращий бік. Отець Олександр Шмеман, наприклад, вважає, що головною причиною революції в Російській імперії було вкрай рідке причастя більшості християн. Будь яка церква або монастир – це в першу чергу євхаристійна, духовна родина, зібрана навколо Чаші Господньої. І всі зовнішні атрибути Церкви, такі, як дзвін, красивий спів, вбрання храму, тільки підкреслюють  Літургію, вказують на неї, закликають до неї. Якщо життя віруючих втратить цей вектор – спрямованість до Чаші – то Церква перетвориться на етнографічний музей, на мумію, що має вигляд тіла, але не має життя. Тому від  нашої  любові до Христа та Його Таїнств залежить і сучасне життя Православної Церкви ,і її майбутнє.

Не требі відганяти себе від причастя хибним смиренням та думкою про свою повну негідність. Христос і прийшов не до праведників,  а до грішників; не до славних, а до збезчещених; не до  тих, хто сяє чистотою, а до брудних і осквернених. Якщо ти не гідний, то знай, що Він для тебе й прийшов, і ти не маєш права відкидати Його дари. Гідних того, щоб споживати Тіло Сина Божого, на землі не може бути. Це саме незаслужений дар. За розмовами про негідність  часто ховається маловір’я або небажання змінити життя. Тому в давнину казали: хто не вартий причащатися раз на тиждень,  той ще більше не гідний причащатися раз на рік.    

В перелік необхідних дій для приготування до причастя входять молитви, піст, сповідь. Часто забувають про головне: причащатися треба в мирі. Треба всім все пробачити для того, щоб і Господь пробачив нам все. Ця робота над серцем, це намагання к досягненню, якщо це можливо, миру з усіма людьми (Рим. 12: 18) перевершує за важливістю читання канонів.  Канони можна читати роками, не звертаючи увагу на те, що ти зловтішаєшся, заздриш, засуджуєш. Тому правило до причастя треба читати з увагою і любов'ю, але «перепусткою» до причастя його вважати не варто.

Людині потрібен піст за її силами як такі собі шори для багато бажаючої плоті. Необхідне покаяння в гріхах та сповідь. Але більш за все потрібне сердечне бажання причаститися, смирення та віра.

Достойною уваги є молитва перед самим Причастям, перед вже винесеною Чашею. На теренах Кесарії Палестинської Петро одного разу за даром Небесного Отця визнав Христа словами: Ти є Христос, Син Бога Живого. Це Петрове визнання ми повторюємо перед Чашею після слів «Вірую, Господи, і визнаю». Павло колись сказав, що з усіх грішників він – перший. І слідом за Павлом говоримо, що Христос прийшов у світ спасти грішників, «серед яких я перший». Ми йдемо до причастя, пам'ятаючи про Іуду, і не хочемо бути на нього схожими, не хочемо лицемірно наближатися до Сина Божого («і цілування не дам Тобі, як Іуда»). Ми згадуємо Розбійника, який перший увійшов до Раю, і, бажаючи бути його спадкоємцями, повторюємо за ним: «пом'яни мене, Господи, у Царстві Твоїм». Таким чином, в своїх головних моментах євангельська історія стягується в точку: і Петро, і Павло, і розбійник в цей час стають нашими вчителями, і той, хто стоїть перед Чашею, занурюється з головою в Божу присутність.

Той, хто йде, подолає дорогу. Господь не сховається не втаїться. Він виявить Свою силу і мудрість, лікуючи серце і керуючи життям того, хто прагне до причастя Його Таїн. І це буде дійсним знанням смиренного любителя Євхаристії. Таке знання не можна відняти, і воно саме буде вчити і вести людину.
Той, хто приступає до причастя зрідка, нехай потурбується про те, щоб робити це частіше. Той же, хто ще не причащався жодного разу, має думати про це все зараз.
Нагадуємо, що в Іоано-Богословському храмі дозволяється під час війни причащатись без сповіді. Але, звісно. треба готувати себе до прийняття хліба Небесного. .