Іконографія свята Успіння Пресвятої Богородиці

22 серпня 2018
28 серпня ми відзначаємо останнє в цьому церковному році Двунадесяте свято.
Церква називає кончину Божої Матері не смертю, а Успінням – мирним сном, заспокоєнням. І не тільки не сумує, не плаче над Її труною, але тріумфує та співає радісні пісні Її відходу. 
  
В Україні  свято Успення Богородиці почитали ще з часів Київської Русі, та й найдавніша лавра – Києво-Печерська – має центральний храм Успення Богородиці. Так й інші лаври — Почаївська, Унівська і Святогірська — також названі на честь Успення. У Львові, до прикладу, чи не кожна центральна церква названа на честь цієї події. Відтак, кафедральний римо-католицький собор — Успення, давня русинська або, як казали, волоська церква теж Успення. Та й вірмени, коли закінчують будувати свій храм у 1370 році, теж називають його на честь Успення Богородиці.

 

Джерела
Євангелісти нічого не кажуть про смерть Богородиці. Отже, з перших століть християнства немає чітко написаних відомостей про смерть чи вознесіння Богородиці, це тільки усна традиція, що зібрана у апокрифах. Церква канонізувала свято Успіння Богородиці на ІІІ Вселенському соборі, що проходив у Ефесі у 431 році. У західній традиції пізніше, на соборі у Майнці (813 р.), починають називати це свято Внебовзяттям Пресвятої Богородиці.
Оскільки у тому часі не було конкретних біблійних текстів щодо Успіння, то й на початках іконографія цього свята була напрочуд різноманітною, яка відображала людську уяву іконописців: Смерть Марії, Похорони, Внебовзяття, Вознесіння, пізніше почали писати Коронування Марії. Згодом ці сюжети могли складати симбіоз, шукали оптимальне втілення можливої догматики успіння. Тут допомагало знання з есхатології –науки «про останні речі», прихід Царства Божого. Та все ж потреба у тексті, де би було описане Успіння більш точно і стало, залишається. Так, у ІV-V століттях формуються апокрифічні передання. Ще перед тим, у ІІ столітті виокремлюють оповіді про матір Ісуса Христа, так виникає «Протоєвангеліє Якова», де описано народження, дитинство, заручини і Благовіщення Марії.
Один з найбільш відомих апокрифів — «Святого Івана Богослова сказання про Успіння Богородиці». Текст каже, що про смерть Богородицю попередив архангел Гавриїл, який приносив Благовість. Мовляв, тоді прийдуть апостоли зі всіх кінців світу, Успіння відбудеться за участю Христа, будуть похорони і вознесіння. Уже в V столітті виникають перші ікони цієї події.

Образи, які бачили десяток століть
До наших днів дійшли ікони з другої половини ХІ століття, найдревніша з яких із монастиря св. Катерини на Синаї. Щоправда, втрачена одна третя частина давнього образу, тому мистецтвознавці можуть тільки частково дослідити ікону за списками, що були зроблені пізніше.
У Х-ХІ століттях виробили більш сталий тип ікони Успення, який повторюють і сьогодні. У центрі – горизонтальне ложе, на якому лежить Марія, зазвичай із похиленою на лівий бік головою. Довкола апостоли, перший зліва – Петро, який схиляється над покійною із кадилом в руках, Іван схиляє голову на плечі Марії, а біля ніг припадає Павло. Разом із апостолами часто зображають і церковних достойників, серед яких можна зустріти і захисника ікон Івана Дамаскіна, який жив кілька століть пізніше.
Фронтально на образі стоїть Ісус Христос і тримає у лівій руці немовля, яке уособлює душу Богородиці. На задньому плані будівлі, які символізують дім Марії на горі Сіон у Єрусалимі.
У палестинській іконографії характерним елементом були один або два ангели, які спускаються з небес, щоб прийняти душу Марії. Зазвичай архангел Михаїл бере з рук Христа душу, і вони ніби відлітають разом. У ХІІ столітті довкола постаті Христа починають писати мандорлу, що є своєрідною ілюстрацією до апокрифу, де сказано, що Христос прийшов по душу своєї матері в оточені небесних сил. У ХІV столітті увінчувати мандолу починає херувим.
Згідно з традицією Західної Церкви, яка в цьому питанні базується на єгипетсько-коптській традиції, Марія була взята на небо разом із тілом.

 

Юдей, якому відрубують руку
Інколи біля стоп Богородиці зображають свічку, а часом можна побачити чоловіка, який тягнеться до Пречистої Діви. Уперше сюжет з ангелом, що відрубує руку юдею, який тягнеться до ніг Богородиці, з’являється у ХІV столітті у церкві св. Теодора у Містрі. Існує апокрифічна оповідь про єврейського жреця Ефонія, який під час похорону Богородиці намагався перевернути ложе з її тілом. У цей момент у небі з’явився архангел Михаїл з мечем і відрубав йому долоні, які моментально приросли до ложа Богородиці. Жрець, розкаявшись, почав благати Матір про помилування, тоді долоні знову приросли до його рук.
 
Пізніше сюжет з юдеєм почали використовувати як алюзію до таїнства смерті: надмірна людська цікавість не повинна копирсатися там, де починається Божа дія і воля, які неможливо виміряти людськими мірками. Тому смерть для людей, у першу чергу, повинна бути таїнством, яке треба зустрічати з трепетом і молитвою, а не з дискусіями і пошуком раціональних пояснень.

Українська традиція ікони Успення Пресвятої Богородиці

У ХІ-ХІІ століттях у Києві написали ікону Успення Богородиці, прототипом якої був уже згадуваний образ із монастиря на Синаї. Свого часу цю ікону викрали з Києва до Новгорода. Тепер же ж київський твір експонують у Третьяковській галереї в Москві. Дослідники припускають, що іконописці і київського, і синайського образів відштовхувалися від болгарського чи константинопольського зразка.
 
Київська ікона Успення велика за розміром (160×133 см), а отже вона могла бути намісною храмовою іконою. На образі серед предстоячих апостолів є два єпископа – Діонісій Ареопагіт та Іван Дамаскин.
Унікальною для українського сакрального мистецтва є готична ікона Успення Богородиці, яку датують ХIV століттям. Її зберігають у колекції Історичного музею в Сяноці на Лемківщині.
 
В іконі домінують багряні та гарячоохристі тони, які контрастують з густозеленим і чорним тлом. Такі яскраві контрасти роблять образ глибшим і додають своєрідної динаміки. Відповідно до рис готики усі персонажі видовжені, постать Богородиці зодягнена у темнобагряне і чорно-зелене, контрастує на білому тлі смертного ложа. Незвично також, що Христос з’являється у темно-зеленій, майже чорній мандорлі, де ледь-ледь видно лики ангелів, небесних сил. Уся готична архітектура ніби заточує під гніт присутніх при Успінні. А Христос розриває цей гнітючий простір, відкриваючи шлях до неба і тримаючи в руках неймовірно крихітну душу Богородиці, сповиту у пелюшки новонародженої. Адже після смерті душа відчуває свою неміч і малість перед величчю Бога, проте водночас народжується знову, тепер уже перебуваючи у повноті Царства Небесного.

Легенда про найдавнішу Києво-Печерську ікону Успення Пресвятої Богородиці

Києво-Печерська ікона Успення Пресвятої Богородиці вважається однією з найдавніших явлених ікон в Українській Церкві. Щодо виникнення цього образу існує легенда, що сама Пресвята Богородиця вручила ікону чотирьом візантійським зодчим, які в 1073 році принесли святиню преподобним Антонію і Феодосію Печерським.
 
Зодчі прийшли в печеру до преподобних і запитали: «Де хочете визбудувати церкву?» Святі відповіли: «Ідіть, Господь призначить місце». — «Як ви, пророкуючи собі швидку смерть, не призначили ще місця? — здивувалися зодчі. — А ще дали нам стільки золота». Тоді преподобні закликали всю братію і почали розпитувати греків, кажучи: «Скажіть нам істину, хто вас послав і як ви потрапили сюди?» Зодчі стали розповідати:
Одного разу, коли ми спали в своїх будинках, рано, на сході сонця, прийшли до кожного з нас благовидні юнаки та сказали: «Кличе вас Цариця у Влахерні». Ми прийшли всі в один час і, розпитавши один одного, дізналися, що ту ж промову Цариці чув кожен з нас і одні й ті ж послані булив кожного з нас зокрема. Нарешті ми побачили Царицю з безліччю воїнів. Ми вклонилися Їй, і Вона сказала: «Я хочу побудувати Собі Церкву на Русі, в Києві, і ось, велю вам це зробити. Візьміть золота на 3 роки». Ми ж, поклонившись, запитали: «Пані, Царице! Ти посилаєш нас в чужу країну, до кого ми там прийдемо?». Вона відповідала: «Я посилаю вас ось з ними, з Антонієм і Феодосієм». Ми здивувалися: «Навіщо ж, Пані, Ти даєш нам золота на 3 роки? Їм і накажи піклуватися про нас, що нам їсти і що нам пити, і нас обдарувати, чим Сама знаєш». Цариця заперечила: «Цей, Антоній, тільки благословить і відійде від цього світу у вічний спокій. А цей, Феодосій, відійде після нього через 2 роки. Отже, беріть золота з надлишком. А що до того, щоб вшанувати вас, то ніхто не може зробити це так, як Я. Дам вамте, чого і вухо не чуло, і очі не бачили, і що на серце людині не сходило. Я Сама прийду подивитися на церкву і буду в ній мешкати». Вона дала нам також мощі святих мучеників: Артемія, Полієвкта, Леонтія, Акакія, Арени, Якова, Феодора — і сказала: «Це покладіть в основу». Ми взяли золота більше, ніж нам потрібно було, і Вона сказала: «Вийдіть на двір, подивіться величину Церкви». Ми вийшли і побачили Церкву у повітрі. Увійшовши знову до Цариці, ми вклонилися і сказали: «Пані, Царице, яке ім'я Церкви?». Вона відповіла: «Я хочу назвати її своїм ім'ям». Ми не сміли запитати, як Її Ім'я, але Вона знову сказала Сама: «Богородична буде Церква». І, давши нам цю ікону, сказала: «Вона буде в ній намісною». Ми вклонилися Їй і пішли до своїх домівок, несучи з собою ікону, отриману з рук Цариці.
Вислухавши це, всі прославили Бога, і преподобний Антоній сказав: «Діти, ми ніколи не виходили з цього місця. Благовидні юнаки, які покликали вас, були святі Ангели, а Цариця у Влахерні — Сама Пресвята Богородиця. А щодо наших постатей і золота, котре немов ви отримали від нас, то Господь відає, як Він зволив створити це зі Своїми рабами. Благословеним є ваш прихід, добру супутницю ви маєте, чесну ікону Володарки».
Три дні молився преподобний Антоній, щоб Господь Сам вказав йому місце для церкви. Після першої ночі по всій землі була роса, а на святому місці сухо. Наступного ранку по всій землі було сухо, а на святому місці роса. На третій ранок, помолившись, благословили місце і виміряли золотим поясом ширину і довжину церкви (цей пояс ще давніше приніс варяг Шимон, якому було видіння про будівництво церкви). Вогонь, який зійшов з Неба за молитвою преподобного Антонія, вказав, що Богу до вподоби цей задум. 
* * *
Слід зауважити, що в давнину замовлення написати ікону Успення Богородиці вважали великою честю для іконописця, якого, отже, вважали великим майстром. Як бачимо, українське сакральне мистецтво засвідчує, що наша іконописна школа була доволі сильною і майстерною, брала за зразки давні синайські та константинопольські ікони. Інша річ, що не всі давні твори української сакральної спадщини знаходяться наразі в Україні…
Інколи дивно може прозвучати словосполучення «свято Успення», адже свято – це радість, а що радісного у смерті? Та ікона Успіння допомагає зрозуміти есхатологічну глибину цього словосполучення, бо чи ж не найбільша радість для душі і людини бути перед Богом, відчувати Його присутність, отці тут вживали слово «предстояння». Святі образи Успення можуть різнитися за композицією, стилем, деталями, але центральні постаті незмінні: Господь тримає в руках душу щойно усопшої і водночас щойно народженої у світі, де Бог зустрічає кожного лицем до лиця. Успіння – це не привід для смутку, але колиска надії і віри, що Бог, як батько, не може залишити беззахисною душу, якою б грішною вона не була. Тому у своїй любові Він тримає новопредставленого у своїх руках, вкотре допомагаючи долати земний страх перед вічним.

За матеріалами www.risu.org.ua