Досвід навернення: університетське середовище
10 вересня 2026
Ми продовжуємо публікацію уривків із книги «Досвід навернення» про настоятеля Іоано-Богословського храму ПЦУ о.Віктора Маринчака. Священник-інтелектуал із університетського середовища з багаторічним педагогічним стажем та громадянською позицією розповідає про два крила свого життя: церкву і науку.
Нагадаємо, що книгу можна придбати в нашому храмі та отримати автограф від автора.
- Ви відчуваєте, що Вас можуть не розуміти парафіяни, більшість з яких не читали Гуссерля, Рільке чи Камю. Проблема священика-інтелектуала і звичайних вірян, наскільки вона актуальна для вас, університетського викладача з 50-річним стажем?
- Для мене тут проблеми не існує. Багато разів я бував в одному полтавському селі, де спілкувався з селянами. Зрозумів, що вони, безумовно, мають інший внутрішній і зовнішній світ. У той же час він дуже багатий. Їхнє внутрішнє життя повноцінне, багате і не треба ставитись до них зверхньо. Я вже з 70-х років минулого століття вважав, що це ми, люди інтелектуальної праці, теж люди. Тут мені дуже допомогла література. Почитав селянську прозу, а такої було чимало, наприклад, кумир моїх кафедралів письменник Григір Тютюник. Двоє з моїх колег вчились з ним на одному курсі і зберегли пам’ять про нього до кінця днів. А він власне селянський письменник. І в нього селяни - це люди в повному розумінні слова з дуже багатим внутрішнім життям. Це ми не володіємо тим музичним ладом, який вони мають. Тому у мене ніякого упередження до бабусь у церкві ніколи не було. Я з ними часто спілкуюсь, на них дивлюсь і можу сказати, що часом вони морально, пробачте, стійкіші, ніж інтелігенти, більш послідовні та мудріші. Зрозуміло, що також й більш консервативні. Але я не відчуваю, що понижуюсь у статусі, коли маю з ними справу. Нічого подібного. Мені просто треба знайти спосіб дослухатись та достукатись до них.
- Як сприйняло університетське середовище те, що ви стали священиком? Це, мабуть, було вперше за 70 років існування радянської влади.
- Думаю, що так, вперше. Це дійсно цікава історія. 26 серпня в 1991 році ми з’являємось на роботі. Я стикаюсь зі своїм колегою, завідувачем кафедрою, і він мене питає: «Як ти збираєшся далі працювати?». Я йому кажу: «Якщо мені університет буде заважати виконувати обов’язки священника, то я звідси піду». На тому всі питання до мене було вичерпано. Тобто більше проблем у нас з ним не було. Заходжу до декана, а вже Верховна Рада проголосила про Незалежність України і ситуація кардинально змінювалась. Бачу він нервує і, мабуть, думає, що я чогось прийшов від нього вимагати. Натомість, кажу йому: «Тут у мене є одна аспірантка, вона хоче…» Не встиг я договорити, як він радісно замахав руками: «Так, звичайно, все зробимо. Не хвилюйтесь». На його обличчі сяяла радість, що не треба нічого говорити про толерантність до нових обставин. Потім зовсім неочікувані люди поздоровили мене з тим, що я став священиком. Уявіть собі, навіть один із найбільш проросійських професорів університету Олександр Міхільов особисто привітав. Через якийсь час мені влаштували зустріч з колегами по факультету. Я їм щось розповів, і вони дуже привітно мене сприйняли, ставили якісь питання, і взагалі агресивного чи негативного від ношення до мого священства не було. Але проходить час і мене запрошує на зустріч «Клуб аматорів фантастики». Планувалось її проводити в одній аудиторії, але оскільки людей прийшло значно більше, то організатори змушені були попросити актовий зал. І комусь дана була команда, що треба мене розгромити. Я, безумовно, перед тією зустріччю хвилювався. Пам’ятаю сів за стіл, поруч зі мною філософ Володимир Шкода, хтось ще з організаторів, а я відчуваю, що дуже хвилююсь. Тоді закритими устами коротенько помолився, й хвилювання поступово відійшло без будь-яких проблем. І так на кожному кроці, хоча в принципі в університеті ставились до мого вибору досить спокійно. Принаймні я ніколи не відчував ніякого тиску. Колеги запрошували освятити помешкання, багато з ними спілкувався на тему християнства, ходив до хворих, відспівував їхніх рідних. Університетське середовище мене дістало в 2004 році. Втім, не тому, що я представник церкви, а з причини активної підтримки з мого боку «помаранчевої» революції. А так у цілому в університетському колі мені, як священнику, спротиву ніколи не чинили. Щодо філфаку, то починаючи з середини 70-х років і досі, - це оаза в нашому гнилому, жорстокому та агресивному світі. На інших факультетах інтриги, чвари, плітки — у нас нічого такого не було кілька десятків років.
- Дехто з науковців говорить, що священство відібрало у Вас дуже багато часу і Ви не змогли сповна реалізуватись як філолог. У Вас є таке від чуття?
- Я ще не закінчив свою роботу як філолог. Планую виношене мною все ж таки оформити. У всякому разі наукова книжка «Феменологія Слова» обов’язково буде. Причому Слово з великої літери, де матиметься на увазі «слово» як твір, як логос в лінгвістичному й філософському розумінні, і Слово як друга особа чи іпостась Бога. Спираючись на серйозну феменологічну теорію я хочу все це оформити в ґрунтовну роботу. Це, так би мовити, моя докторська дисертація. Під докторську я написав свою першу книжку, але вона не отримала розуміння в тому науковому середовищі, якому була адресована. Втім, саме ця робота лягла в основу циклу літературних програм «Метанойя», що був показаний на одному з центральних телеканалів України. Зрозуміло, що якби я не був священником, то мав себе реалізувати в першу чергу як філолог. Можливо, тоді зробив би в науці більше. Хоча, хто його знає. Тому що час 90-х років був важким не тільки в матеріальному розумінні. Треба було шукати якісь джерела для життя. Університетська зарплата на той момент становила іноді 5-10 доларів. Щоб отримати заробіток, філологу найпростіше було писати щось не пов’язане з твоїми професійними інтересами або працювати редактором.
Із книги «Досвід навернення. Метанойя о.Віктора Маринчака». Видання можна придбати в нашому храмі або замовити поштою.
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
5363 5421 1533 9765
5159 3351 0939 4102
Нагадаємо, що книгу можна придбати в нашому храмі та отримати автограф від автора.
- Ви відчуваєте, що Вас можуть не розуміти парафіяни, більшість з яких не читали Гуссерля, Рільке чи Камю. Проблема священика-інтелектуала і звичайних вірян, наскільки вона актуальна для вас, університетського викладача з 50-річним стажем?
- Для мене тут проблеми не існує. Багато разів я бував в одному полтавському селі, де спілкувався з селянами. Зрозумів, що вони, безумовно, мають інший внутрішній і зовнішній світ. У той же час він дуже багатий. Їхнє внутрішнє життя повноцінне, багате і не треба ставитись до них зверхньо. Я вже з 70-х років минулого століття вважав, що це ми, люди інтелектуальної праці, теж люди. Тут мені дуже допомогла література. Почитав селянську прозу, а такої було чимало, наприклад, кумир моїх кафедралів письменник Григір Тютюник. Двоє з моїх колег вчились з ним на одному курсі і зберегли пам’ять про нього до кінця днів. А він власне селянський письменник. І в нього селяни - це люди в повному розумінні слова з дуже багатим внутрішнім життям. Це ми не володіємо тим музичним ладом, який вони мають. Тому у мене ніякого упередження до бабусь у церкві ніколи не було. Я з ними часто спілкуюсь, на них дивлюсь і можу сказати, що часом вони морально, пробачте, стійкіші, ніж інтелігенти, більш послідовні та мудріші. Зрозуміло, що також й більш консервативні. Але я не відчуваю, що понижуюсь у статусі, коли маю з ними справу. Нічого подібного. Мені просто треба знайти спосіб дослухатись та достукатись до них.
- Як сприйняло університетське середовище те, що ви стали священиком? Це, мабуть, було вперше за 70 років існування радянської влади.
- Думаю, що так, вперше. Це дійсно цікава історія. 26 серпня в 1991 році ми з’являємось на роботі. Я стикаюсь зі своїм колегою, завідувачем кафедрою, і він мене питає: «Як ти збираєшся далі працювати?». Я йому кажу: «Якщо мені університет буде заважати виконувати обов’язки священника, то я звідси піду». На тому всі питання до мене було вичерпано. Тобто більше проблем у нас з ним не було. Заходжу до декана, а вже Верховна Рада проголосила про Незалежність України і ситуація кардинально змінювалась. Бачу він нервує і, мабуть, думає, що я чогось прийшов від нього вимагати. Натомість, кажу йому: «Тут у мене є одна аспірантка, вона хоче…» Не встиг я договорити, як він радісно замахав руками: «Так, звичайно, все зробимо. Не хвилюйтесь». На його обличчі сяяла радість, що не треба нічого говорити про толерантність до нових обставин. Потім зовсім неочікувані люди поздоровили мене з тим, що я став священиком. Уявіть собі, навіть один із найбільш проросійських професорів університету Олександр Міхільов особисто привітав. Через якийсь час мені влаштували зустріч з колегами по факультету. Я їм щось розповів, і вони дуже привітно мене сприйняли, ставили якісь питання, і взагалі агресивного чи негативного від ношення до мого священства не було. Але проходить час і мене запрошує на зустріч «Клуб аматорів фантастики». Планувалось її проводити в одній аудиторії, але оскільки людей прийшло значно більше, то організатори змушені були попросити актовий зал. І комусь дана була команда, що треба мене розгромити. Я, безумовно, перед тією зустріччю хвилювався. Пам’ятаю сів за стіл, поруч зі мною філософ Володимир Шкода, хтось ще з організаторів, а я відчуваю, що дуже хвилююсь. Тоді закритими устами коротенько помолився, й хвилювання поступово відійшло без будь-яких проблем. І так на кожному кроці, хоча в принципі в університеті ставились до мого вибору досить спокійно. Принаймні я ніколи не відчував ніякого тиску. Колеги запрошували освятити помешкання, багато з ними спілкувався на тему християнства, ходив до хворих, відспівував їхніх рідних. Університетське середовище мене дістало в 2004 році. Втім, не тому, що я представник церкви, а з причини активної підтримки з мого боку «помаранчевої» революції. А так у цілому в університетському колі мені, як священнику, спротиву ніколи не чинили. Щодо філфаку, то починаючи з середини 70-х років і досі, - це оаза в нашому гнилому, жорстокому та агресивному світі. На інших факультетах інтриги, чвари, плітки — у нас нічого такого не було кілька десятків років.
- Дехто з науковців говорить, що священство відібрало у Вас дуже багато часу і Ви не змогли сповна реалізуватись як філолог. У Вас є таке від чуття?
- Я ще не закінчив свою роботу як філолог. Планую виношене мною все ж таки оформити. У всякому разі наукова книжка «Феменологія Слова» обов’язково буде. Причому Слово з великої літери, де матиметься на увазі «слово» як твір, як логос в лінгвістичному й філософському розумінні, і Слово як друга особа чи іпостась Бога. Спираючись на серйозну феменологічну теорію я хочу все це оформити в ґрунтовну роботу. Це, так би мовити, моя докторська дисертація. Під докторську я написав свою першу книжку, але вона не отримала розуміння в тому науковому середовищі, якому була адресована. Втім, саме ця робота лягла в основу циклу літературних програм «Метанойя», що був показаний на одному з центральних телеканалів України. Зрозуміло, що якби я не був священником, то мав себе реалізувати в першу чергу як філолог. Можливо, тоді зробив би в науці більше. Хоча, хто його знає. Тому що час 90-х років був важким не тільки в матеріальному розумінні. Треба було шукати якісь джерела для життя. Університетська зарплата на той момент становила іноді 5-10 доларів. Щоб отримати заробіток, філологу найпростіше було писати щось не пов’язане з твоїми професійними інтересами або працювати редактором.
Із книги «Досвід навернення. Метанойя о.Віктора Маринчака». Видання можна придбати в нашому храмі або замовити поштою.
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
5363 5421 1533 9765
5159 3351 0939 4102
Електронна пошта