Попри все завжди радійте

Часто чуємо: мало їм тих заборон, ще й пости понавигадували, щоб м'ясо не їсти і молока не пити. А як же жити? Невже весь сенс життя полягає в тому, щоб уникати будь-якої радості, щоб весь час знаходитись у понуреному стані?» Подібні думки озвучуються ще доволі часто за інерцією атеїстичної доби далекої минувшини. І відповідь на це дається не завжди, оскільки до дискусій на подібні теми ми здебільшого виявляємося неготовими.

По-перше, тому, що наші опоненти, маючи неприязнь до Церкви, створюють завідома програшну для співрозмовника ситуацію, коли той змушений терміново сказати щось протягом декількох секунд («бліцкриг»), після чого опонент раптово повертається до іншої теми. Технологія такого способу ведення дискусії не нова: її активно використовували безбожники радянських часів, за цим принципом діють також і вербувальники сучасних сект, зокрема «свідків Єгови».

По-друге, як показує досвід церковного життя, ми в дійсності не розуміємо позитивного стимулу християнства, обмежуючись лише загальними міркуваннями про блага загробного майбутнього. При цьому ми відверто ухиляємося від прямої відповіді щодо звичайних радощів у житті віруючого.

Християнин і в дійсності відмовляється від певних утіх світу цього. Мова йде про радості уявні, облудні, гріховні за своєю суттю, які приховують у собі зло і обман. Попрікати Церкву в певних заборонах все одно, що дорікати тому, хто відмовляється від солодкої цукерки, що містить отруту. Людина розумна не стане їсти все без розбору, бо знає, чим це закінчиться. Благорозумний християнин також не буде виконувати всі забаганки цього світу за тією ж самою причиною: він фільтруватиме зерно життя, залишаючи його чистим від сміття куколю.

Гріховні дії спричиняють сумні наслідки – така ціна досягнення радості повз благословенного шляху, з «чорного ходу». Будь-який шлях до здобуття гріховної радості будується за схемою історії гріхопадіння перших людей: замість обіцяної «райської насолоди» ошуканий отримує «вигнання з раю» - нічого нового диявольська фантазія нам не вготовляє.

«Усе мені дозволено, та не все корисне; все мені дозволено, але ніщо не повинно володіти мною» (1 Кор. 6:12) – так апостол Павел охарактеризував проповідуване ним християнство як релігію розумної вседозволеності. Християнину можна робити все, над чим він владний – він має до кінця залишатися бути владикою самого себе – і в цьому є радість життя. Якщо ж людина керується вимогами пристрастей, то вона стає рабом їх – користь із такого рабства нульова.

На жаль, саме це рабство декому ввижається за радість, якої буцімто лишає людей християнство, про що йшлося на початку. Колись євреї, яких Мойсей під керівництвом Божим вів до Землі Обітованої, обурювалися на свого вождя за те, що, мовляв, у рабстві єгипетському було добре, м'яса їли вдосталь, а тепер…
Теми розмов залишаються незмінними, не дивлячись на тисячолітні відстані історії. І знову в час посту мовиться про м'ясо.

Говорячи мовою Екклезіаста, час веселитися і час постувати.
Час розважатися і час розмірковувати. Є час Пасхи і час утримання. Є час масляни і м’ясоїду, а є час утримання від скорому. Без постового утримання не буде свята – все перетвориться на однотипні будні з відмінністю чисел у календарі.
Християнський календар, напроти, визволяє людину від такого «опустошенья», роблячи її життєрадісною. Християнство – єдина з усіх релігій, яка вибудовує життя людини так, що вона радіє постійно. Апостол Павел неодноразово у своїх листах звертався: завжди радійте (1 Сол. 5:16, Філ. 4:4). Не лише тоді, коли щастить і відбуваються приємні речі, а завжди.

Правильне християнське життя будується таким чином, що людина не радіти вже не може.
Не випадково слово «радуйся» у Новому Завіті звучить як привітання.
«Чекаю воскресенія мертвих», - сповідуємо ми за кожною Літургією. Ми очікуємо, сподіваємося і прагнемо Царства вічності як Країни сяючого світла радості. «Не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2:9). Радість життя у Бозі настільки невимовна, що Христос у Своїй притчі уподібнює її перлині, за яку купець, щоб її придбати, продає все своє майно. «Радість ваша буде повна...  радості вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 15:11, 16:22).

Втім християнин уже зараз відчуває подих вічної радості: він входить у неї ще за земного життя. «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21).
Новий Завіт визначає радість одним із «плодів духа» (Гал. 5:22). Тому одним із критеріїв духовності людини можна вбачати її радісність. Англійський письменник Честертон говорив про те, що християнина пізнати легко: у нього туга на серці й усмішка на вустах. Кожному, мабуть, доводилося зустрічати людей «завжди радіючих». І може бути невдогад, що блаженний стан таких людей часто-густо супроводжується тяжкими хворобами та іншими нестатками. Людині світу цього не зрозуміти причини їх сяючого пориву. Радість ця не показна, в ній немає посмішки-маски: очі, як і все обличчя такої людини, випромінюють дивне світло.
Енергія блаженної радості невичерпна, як і невичерпне її Божественне Джерело. Преподобний Серафим Саровський говорив про те, що метою християнина є стяжання Святого Духа, себто благодаті Божої.
 Господь заповів Своїм послідовникам радіти навіть тоді, коли їх ганьбитимуть і гнатимуть за правду і за Його ім'я: «Радуйтесь і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах» (Мф. 5:12).
Яка саме очікується нагорода на небесах, у чому вона полягає, нам не повідомляється. Не повідомляється тому, що у земних словесних категоріях це не передається. Так само не передається, як і ті слова в раю, які чув апостол Павло, коли був піднесений до третього неба (2 Кор. 12:2-4). «Око не бачило й вухо не чуло…».

Привід для радості, і радість «без причини».
У 15-й главі Євангелія від Луки йде серія Христових притч про пастуха, що знайшов заблукалу овечку, про жінку, що знайшла загублену драхму і, нарешті, про батька, до якого син повернувся. Вони різні за сюжетом, але пов’язані загальною темою: загублений повертається, хтось цьому радіє і від надлишку почуттів ділиться радістю з іншими. «Я прийшов для того, щоб мали життя і з лишком мали» (Ін. 10:10).
Людина при бажанні завжди може знайти привід для радості: чудовим прикладом тому є сюжет дитячого фільму «Поліанна», знятий за однойменним романом Елеонор Портер, у якому головна його героїня, одинадцятирічна дівчинка, усім знайомим дорослим, які знаходилися у сумному стані, намагалася знайти привід для радості, хоча сама вона, будучи сиротою, росла в умовах, гідних жалю.
Втім одна річ шукати привід для радості, інша – радіти просто, «без причини», коли радість стає станом, так би мовити, «за замовчуванням», коли людина вибудовує своє життя так, що Господь стає близько (Філ. 4:5). Тому воістину, «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5:8). Однак неможливо, за словами преп. Серафима Саровського, любити Бога, не пізнавши Його. Святитель Феофан Затворник усіма силами намагався був дібратися до того блаженного світла, що відкривається у серці, зосередженому на молитві Іісусовій.
Стану такої радосте чистоти є таланом небагатьох Христових вірних, проте ми всі маємо цього прагнути. Бо «неможливе людям можливе Богові» (Лк. 18:27).

Світ цей вважає, що людина радіє лише тоді, коли має добрий настрій.
«Чому сумний?» - «Настрою немає». Ось звичайний діалог. Християнство цей причинно-наслідковий зв'язок змінює на протилежний: не настрій стає причиною радості, а навпаки: радість, як наслідок християнського образу життя, породжує відповідний настрій. Тому апостол і говорить: «Радуйтесь завжди в Господі, і ще кажу: радуйтесь!» (Фил. 4.4).
Євангеліє насичене подіями радості. Перше чудо відбувається на весіллі, на сонмі радіючих. Кожне чудо, що творить Господь, доставляє людям невимовну радість. Центр благовісті Нового Завіту – Воскресіння Христа – дає «радость всему миру». І саму благовість про Христа ми називаємо грецьким словом Євангеліє, що фактично й означає Радісну вість.
Радість живить. Вона надихає. І блаженна людина, яка навчилася радіти, пізнавши Того, Хто розливає радість із надлишком.