Церква Воскресіння чи Апокаліпсису

Спершу така постановка запитання може здатися дивною, оскільки вчення про Друге пришестя (есхатологію) та про воскресіння Христа є складовими єдиного віровчення Православної Церкви. Проте Божественне Одкровення вчить нас, що метою приходу Спасителя у світ, Його хресних страждань було спасіння людини, а не Друге пришестя, Страшний суд, покарання та вічні муки.

Тобто Христос на хресті постраждав за всіх нас, щоб не страждали ми. Хрест Христовий став для всіх не символом страждань і смерті, а символом воскресіння та вічного блаженного життя. Тому кожен із нас потенційно спасенний Христом і покликаний стати співучасником вічного, блаженного життя у Царстві Небесному. Отже, саме сотеріологія – вчення про спасіння, яке ґрунтується на воскресінні Христа, є основою православного віровчення, а не есхатологія – вчення про Друге пришестя, тобто віра в перемогу життя над смертю, а не очікування Страшного суду, покарання та вічних мук.
Християнство – релігія вічного життя, радості, а не смутку та рабського очікування покарань.



Православний богослов, який намагається сучасною мовою розкрити віровчення Церкви або дати оцінку якомусь явищу чи ідеології в контексті православної догматики, має розглядати їх крізь призму воскресіння Христового та вчення про спасіння, а не про Друге пришес­тя. Так є у більшості православного світу.
Проте російська богословська школа має зовсім інші підходи. Наприклад, нещодавно на порталі «Релігія в Україні» прочитав статтю «Русс­кая ідея і Русскій мір: манія величі чи духовна вертикаль?». Автори – священники Діонісій Мартишин та Андрій Беспалов. Вони претендують на роль православних богословів та експертів з цього питання. На їхню думку, «русская ідея» і «русскій мір» – це не просто соціальна чи політична концепція, а релігійна ідея. «Вона співзвучна з Божественною ідеєю про Світ, і осягнути велич цієї ідеї можна тільки разом з Божественною реальністю в процесі духовного споглядання».

Основна теза статті – «русская ідея» як релігійний рух є есхатологічним завданням Мос­ковії-Росії на майбутнє, адже це не виклад окремих фактів історії, а шлях до вселюдсь­кого «Ідеалу». Ідеа­лу з великої літери як чогось священного, сакрального, божест­венного. На цьому шляху потрібно відкинути всі соціальні утопії. Іншими словами, людство повинно думати не про матеріальні блага, комфортне життя, а про жертовність та готовність обмежити свої потреби, відмовитися від земних благ. Інакше, навіщо вони – ці блага, коли все одно завтра Друге пришестя, кінець світу.
 
Автори статті намагаються переконати своїх читачів також у тому, що реалізація «русс­кої ідеї» не передбачає будівництво якоїсь земної імперії чи світового центру впливу. Йдеться лише про будівництво «духовного Єрусалиму». Відтак ця ідея не матеріальна чи політична, не економічна чи географічна. Вона – духовна, а тому розглядати її можна тільки крізь призму релігійної свідомості. Проте історія вже неодноразово переконувала, що будь-які духовні речі для росіян сприймаються винятково через їх матеріальне втілення. Тому для будівництва згаданого «духовного Єрусалиму» вони не зможуть обійтися без його матеріального макета – реального світового панування. І про це останнім часом вже відкрито говорять російські ЗМІ: церковні та світські.

Звісно, можна сказати, що на авторів статті вплинули пропаговані впродовж багатьох років у Московському патріархаті ідеї «русского міра» або ж трактування російськими богословами та філософами «русскої ідеї». Логічно припустити, що вони знаходяться під впливом цих ідей, а тому й акцентують увагу саме на есхатології. Але це не так. Зміщення акцентів з воскресіння Хрис­та на Друге пришес­тя та Страшний суд бере свій початок в Московській Церкві з моменту її заснування.
З початку свого заснування князівства, які знаходилися на півночі від Руси-України, для власного звеличення не хотіли підкорятися Київським митрополитам. Вони зверталися до Вселенського патріарха про відкриття окремої митрополії, але отримували відмову. Проте своїх намірів не залишали – чекали слушної нагоди.
І ось у середині XV століття митрополит Київський і всієї Руси Ісидор (резиденція якого тимчасово перебувала у Москві) взяв участь у Фераро-Флорентійському соборі. Московити скористалися тим, що рішення цього собору не були прийняті у Константинополі, а відтак це дало їм підставу оголосити Ісидора єретиком (латинянином). Як тільки митрополит приїхав до Москви, його ув’язнили та офіційно звинуватили в єресі. Ці події й стали формальним приводом фактичного самопроголошення у 1448 році Московської митрополії та Московської ПЦ. За наказом князя Василя ІІ Темного для Московської Церкви митрополитом було обрано (вибори були формальністю, оскільки остаточне рішення приймала світська влада) рязанського єпископа Йону (хоча він ще носив титул «Київський»).
Наскільки серйозними були звинувачення проти митрополита Ісидора московські джерела не повідомляють. Проте загальновідомо, що мит­рополит зміг втекти із в’язниці. Більше того, є аргументована інформація про те, що, «втікаючи», митрополит вивіз із собою цілий обоз свого цінного майна. Видається дивним: як таке можливо у тоталітарній державі, якою вже тоді була Московія? Насправді проти митрополита не могли висунути якихось серйозних звинувачень. Тому через дяків (державних чиновників), залякуючи, митрополита практично вмовили покинути Москву. Ну і звісно, тільки державні чиновники могли забезпечити безперешкодне вивезення особистого майна.
Для чого було потрібно виганяти із Москви авторитетного, а тому «незручного» митрополита, якого знав фактично весь християнський світ? Мета, яку намагався досягти Василь ІІ Темний – перетворити Церкву на служницю. З Ісидором це було неможливо. При власному «ручному» митрополитові, Церква фактично стала додатковим і ефективним чинником утримання у покорі підлеглих та завойованих народів. У храмах замість Візантійського імператора почали поминати московського князя, якого одразу ж оголосили захисником віри та наділили божественними властивостями.



Церква активно працювала, щоб переконати власний народ у тому, що таке ставлення (обожнення) до державної влади визначено Богом, а тому віряни повинні відмовитися від власного блага заради блага держави. Згодом, коли у різних місцях Московії почалися стихійні, а часом й організовані бунти проти тиранії, Церква отримала нове завдання від своєї держави: знайти якусь сакральну ідею, яка зробить людей більш покірними.
Така ідея була віднайдена. Страх перед державою замінили на страх перед Богом. Потрібно нагадати, що до календарної реформи Петра І на Московії літочислення велося від створення світу. Сьома тисяча років припадала якраз на 1492 рік. Відтак не мудруючи довго, проголосили, що це буде кінцем світу. Зважаючи на те, що у своїй загальній масі духовенство Московії не було книжним (грамотним), то досить швидко у цю нісенітницю саме й повірило. Це підтверджує навіть той факт, що пасхалію на наступні роки у Московській Церкві не зробили.
 
Але чи вплинуло це на людей? Так, справді вплинуло. Бунти в державі припинилися. Народ, через страх Божого суду, став слухняним як до державної, так і церковної влади. Священникам беззастережно довіряли і їм готові були віддати все – адже тільки вони знали як уникнути покарання та вічних мук. Звісно, що народ став також байдужим до власного добробуту та соціальних негараздів, адже яке значення могли мати тимчасові проблеми перед невідворотністю суду Божого?
Історичні джерела так описують те, що відбувалося: «Багато хто навіть не засіяли поля, тому у багатьох місцях наступив голод». Ідея спрацювала. З цього часу в Московській Церк­ві наріжним камінем віровчення стала саме есхатологія. Так, про спасіння говорили, але якось не певно. Головним стало те, що викликало страх – Друге пришестя, Страшний Суд, покарання та вічні муки. Отже, є страх – а значить і покірність.
Звісно, що все це прикрашали додатковими сакральними ідеями «боговибраності» народу, його особливої місії для світу тощо. Унаслідок цього, визначальною тезою стала: «Бог тєрпєл і нам вєлєл». Тому упродовж всього періоду своєї історії, коли виникала будь-яка загроза державній владі зі сторони народу, Московська Церква одразу проголошувала, що ми на порозі кінця світу, Другого пришес­тя, апокаліпсису (останнє слово для більшос­ті було не­зрозумілим, але від цього ще більш страшним). І народ одразу покірно схиляв голову. Дехто у цій безвиході шукав порятунку в церкві, але не знаходив, оскільки таких священники, які самі були малограмотними, ще більше залякували і практично зазомбовували. Інші шукали порятунку в алкоголі, відтак поступово населення спивалося і перетворювалося на послушних, безвольних рабів.

Есхатологічна тема була присутня і в протистоянні між політичними кланами, які претендували на княжий чи царський престол. Зокрема конкурентів на княжий престол оточення Івана Грозного оголошувало антихристами. Згодом, після запровадження опричини, і самого Івана Грозного за його звірства і антилюдяність у народі стали вважати антихристом. Адже, як говорять на Росії: «від любові до ненависті – один крок». Власне, що ми бачимо сьогодні? Тирана, який чинив масові репресії проти власного народу, сьогодні в Російській Церкві хочуть канонізувати. І ця ідея має дуже багато прихильників.

Проголошували антихристами Петра І та Омеляна Пугачова. До речі, Миколу ІІ Кривавого також називали антихристом. Проте згодом його разом із сім’єю канонізувала Російська Церква на вимогу Путіна. Психічно хворий Ленін, чиї «мощі» так бережно зберігають, та параноїк Сталін, який знищив мільйони людей, теж у часи Путіна мають шанси на канонізацію. Принаймні сьогодні вже ведуться розмови про необхідність канонізації Сталіна, виправдовуючи його дії «турботою про народ». Можна пригадати і Горбачова, про якого казали, що на ньому знак антихриста, а тому скоро наступить кінець світу. Саме це ми бачимо і сьогодні, коли за не­зрозумілі для росіян ідеї «святой Русі», «русского міра» їх закликають та заставляють помирати. І знову звучать знайомі тези: «Друге пришестя», «скоро кінець світу», «захід – царст­во антихриста», від якого потрібно захистити «святу Русь» тощо.
Якою ж Церква повинна бути насправді? Що має проповідувати кожен священник перед­усім?
Ми сповідуємо у Символі віри, що Церква Христова є апостольською. І це не повинно бути для кліриків пустим звуком. Досить час­то єпископи Московської Церк­ви волають, що лише вони – «апостольська Церква», оскільки мають апостольське спадкоємство. Зокрема нещодавно митрополит Антоній Паканич, відповідаючи священникам московського патріархату, які звернулися до митрополита Онуфрія, висловив цікаву тезу. Він вважає, що УПЦ МП не може мати євхаристійного єднання з Православною Церквою України, оскільки у такому разі вони самі «втратять апостольське приємство».

Апостольська спадковість – це не лише спадковість хіротоній від святих апостолів, це також необхідність наслідувати вчення, яке вони проповідували. Про походження цього вчення самі апостоли свідчать: «Що було від початку, що ми чули, що бачили, чого торкалися руки наші, про Слово життя» (1 Ін. 1:1). Але в Московській Церкві вже давно нема не тільки апостольської спадковості – там нема Христа. І називаючись Православною Церк­вою, насправді вони далекі від християнства. Адже постійно з вуст пат­ріарха звучить заклик йти та вбивати українців – «невірних», а насильників та ґвалтівників ця особа називає «подвижниками благочестя». Мусульманина Кадирова, який особисто відрізав голови солдатам-росіянам, «священник» Андрій Ткачов називає зразком для православних. А отже, там, де сіють смерть, розбрат та руйнування, хіба може бути Божест­венна любов? А де її нема – нема і Христа.
Що ж повинно бути в Православній Церкві, яке вчення має бути центром проповіді священника? У цьому питанні необхідно діяти так, як діяли апостоли, навчати тому, чому навчали вони.



Прибувши до будь-якого міс­та, кожен із апос­толів починав свою проповідь словами про воскресіння Хрис­та. Тому апостол Павло і каже: «А якщо Христос не воскрес, тоді марна й проповідь наша, марна й віра ваша» (1 Кор. 15:14). Отже, основою проповіді будь-якого священника повинна бути радість воскресіння Христа. А там, де радість воскресіння, там нема місця таким речам як відчай, смуток та страх – саме те, що і намагаються посіяти серед вірян московські священники вченням про Друге пришестя.
Там, де радість воскресіння Христового, там не може бути культу рабського страху перед Богом (царем, священником). Хрест Христовий перестає бути символом смерті та страждання. Він стає для вірянина символом воскресіння Христового, перемоги життя над смертю, символом радості від того, що Сам Гос­подь приносить Себе в жерт­ву за наші гріхи, щоб ми вже не страждали. Про цю радість, яку покликана мати в собі кожна людина, і молився Спаситель у Своїй першосвященницькій молитві: «…щоб мали вони в собі ра­­дість Мою досконалу» (Ін. 17:13). А в контексті радості воскресіння, навіть в Другому пришес­ті Господа у світ, – за словами протоієрея Сергія Булгакова, – міститься найбільша з радостей радість, яка тільки може відкритися віруючому серцю.
 
До цього варто згадати історію одного із найбільш шанованих святих Російської Церк­ви – преподобного Серафима Саровського. Усі його сучасники в один голос свідчать, що кожного преподобний старець зустрічав словами: «Христос воскрес, радість моя!» І всі, разом з ієрархією Російської Церк­ви, сприймали це як дивакуватість старця, яку йому пробачали. Насправді цими словами преподобний Серафим намагався показати, що основою вчення Церк­ви повинно бути саме воскресіння Хрис­та, а не вчення про Друге пришестя. Проте в Московській Церк­ві цього і досі не зрозуміли або не хочуть розуміти.
І наостанок про приємне. Пройшло 100 років з часу, коли майже увесь православний світ перейшов на новоюліанський календар. І нарешті ця подія торкнулася і нашої Церкви. З 1 вересня 2023 року до календарної реформи приєднається і Православна Церква України. Але я впевнений, що і питання календаря Московська Церк­ва перетворить для своїх вірних в один із предметів апокаліптичних страшилок.

Святослав ЧОКАЛЮК
кандидат наук із богослов’я, професор,
завідувач кафедри церковно-практичних дисциплін,
директор Інституту Церкви і суспільства Київської православної богословської академії

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.