Ставлення до самотнього життя

Видів та причин самотності – безліч. Цей стан може виникати як небажаний наслідок певних життєвих обставин і часто є травматичним для людей. Але трапляється й так, що життя одинака/одиначки – це цілком свідомий вибір людини, і таких випадків в сучасному соціумі трапляється все більше. Суспільство змінилось, умови і реалії життя теж. Чи змінилося ставлення Церкви до самотнього життя, чи засуджує вона тих, хто не хоче мати пару?



Відповідаючи на це питання, будемо спиратися на соціальну доктрину Православної Церкви «За життя світу», яка за ініціативи Вселенського Патріарха Варфоломія протягом кількох років ґрунтовно готувалася спеціальною комісією православних вчених та богословів з усього світу.

Отже Церква визнає: вступаючи у зрілий вік, православний християнин починає слідувати одним із трьох можливих шляхів: подружнього, чернечого або самотнього життя. Попри те, що ці три шляхи можуть бути різними у своїх проявах, усі вони мають єдине християнське покликання – радикальне прийняття любові й ділення нею.

Традиційно Православ’я схилялося до визнання лише двох станів: чернечого й подружнього, але з погляду пастирської відповідальності Церкви було б великою помилкою не визнати, що, хоча самотнє життя було великою рідкістю в минулих поколіннях, у сучасну епоху культурні та соціальні зміни зробили його значно поширенішим.

Шлях дорослої людини, яка не бере шлюб, але й не стає ченцем, іноді є дорогою, свідомо обраною з різних особистих причин, але в інших випадках це лише питання обставин. Деякі люди не покликані до чернечого життя, але також не можуть знайти собі подружжя, або не схильні до цього. Однак вони є повноцінними членами сім’ї Тіла Христового і не менше, ніж інші, здатні робити свій внесок в освячення світу.

Справді, ці люди часто наділені особливими дарами розрізнення, особистої дисципліни, духовних прозрінь, які нелегко розвинути в собі людям, що поглинені повсякденними клопотами подружнього життя. У будь-якому разі, самотні миряни покликані до життя в любові й наділені рівною з усіма іншими гідністю як улюблені діти Божі.

Однак Церква звертає увагу на те, наскільки важким покликанням це часто буває. Особа, яка перебуває в шлюбі, може розраховувати на підтримку від свого подружжя, чернець – від своїх побратимів. Поруч із самотнім мирянином часто немає людини, на чию підтримку він міг би покластися так само сильно. Дружба стає джерелом духовної розради й сил в житті багатьох самотніх людей; але її не завжди достатньо, щоб полегшити самотність тих, хто йде цим особливим шляхом. Оскільки число самотніх вірян продовжує зростати, Церква має знаходити й розвивати відповідні пастирські практики, що відповідатимуть їхнім потребам.

Тож Церква визнає і поважає свідомий вибір мирянином самотнього життя, розуміє всі труднощі і виклики, пов’язані з цим життєвим вибором, і завжди готова допомогти, підтримати й розрадити кожного, хто цього потребує!



Водночас слід підкреслити, що самотній стан не повинен живитися ідеями егоїзму, карʼєризму, безвідповідальності. Адже не рідко і сімейні, і чернечі обовʼязки відкидаються заради безвідповідального насолодження речами світу цього, коли обовʼязок шлюбу чи обітниці безшлюбності сприймаються лише як тягар, що перешкоджає розвагам, карʼєрі, зосередженості на собі. Такої мотивації самотності слід остерігатися, памʼятаючи, що в якому б стані не жила людина – Богом вона покликана примножувати добро та служити ближнім через жертовну любов.