Покликання жінок в церкві

З богословської точки зору питання про покликання жінки в церкві в нових історичних умовах повинно бути опрацьоване. Православна церква ніколи не знала жіночого священства і радикальні феміністичні практики тут й надалі ні до чого. Проте, як казав митрополит Антоній Сурожський: «Я переконаний, що ми повинні вдумуватися в цю проблему всіма силами розуму, з повним знанням Писання і Передання, і знайти відповідь». Роль жінки в церкві з часом змінювалась, а тому, щоб не відмахнутись від вирішення гендерних питань, спробуємо відповісти на деякі з них.
 
Про висоту і відповідальність священичого покликання владика Антоній Сурожський говорив так: «Священство - стан, сповнений такого страху, що бажати його неможливо. Його можна прийняти майже зі священним трепетом, з жахом, і, отже, сан священика - не предмет статусу, хіба що ми зводимо священство на рівень некваліфікованої громадської роботи та проповіді і свого роду «християнського соціального служіння»

Відомі слова Апостольських послань про всіх віруючих: «Ви - рід вибраний, царське священство, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого» (1 Пет. 2,9). Як розуміти ці слова? Митрополит Антоній Сурожський так пояснює цю думку: «Мені здається, можна відповісти, що загальне священство полягає в покликанні всіх тих, хто належить Самому Христу, хто через хрещення став Христовим... освячувати цей світ, робити його священним і святим, приносити його, як дар Богу. Це служіння полягає в першу чергу в тому, щоб приносити Богові власну душу і тіло - як живу жертву, і в цьому підношенні самого себе приносити - все, що наше: не тільки почуття, і душу, і думки, і волю, і все тіло, але все, що ми робимо, все, чого торкаємося, все, що нам належить, все, що ми можемо своєю владою звільнити від рабства сатани, - дією власної вірності Богу».

о. Микола Афанасьєв у своїй відомій праці «Церква Духа Святого» розділяє служіння царственого священства - загальне всім вірним, і служіння управління - пастирство або «особливе», ієрархічне священство. Царське священство розуміється єдиним чином - як співслужіння всієї церковної громади в здійсненні Євхаристії. Але збори вірних не можуть існувати без предстоятеля, пастиря, який отримав особливі дари управління. «Управління належить тільки особливо покликаним, а не всьому народові, члени якого дарів управління не отримували, а без благодатних дарів не може бути служіння в Церкві. Тому служіння пастирів відмінно від служіння народу Божого». Саме до такого пастирського служіння (пресвітерського і єпископського), згідно з переказами, не допущені жінки.

Чи завжди жінок не пускали у вівтар?

Стати вівтарницею - тобто прибирати у вівтарі, подавати кадило, читати, заходити зі свічками - можуть вдови, діви (незаймані дівчата) або монахині після 40 років. На Святій Землі в храмі Гробу Господнього в Кувуклію - печеру, де воскрес Христос і яка служить вівтарем храму, - може увійти будь-який паломник або паломниця і прикластися до смертного ложа Спасителя, тобто до святого престолу. Багатьох бентежить той факт, що при Хрещенні хлопчиків вносять у вівтар, а дівчаток - ні. Однак відомо, що до XIV століття всіх дітей на сороковий день після народження воцерковлювали («всороковляли») - вносили у вівтар. Мало того - і хлопчиків, і дівчаток прикладали до святого престолу. Хрестили ж дітей приблизно в три роки, а немовлят - лише в разі небезпеки. Пізніше, після того як хрестити дітей стали раніше, чин воцерковлення став відбуватися вже не до, а відразу після Хрещення, і тоді дівчаток перестали вносити у вівтар, а хлопчиків - прикладати до святого престолу.

Куди зникли диякониси

Диякониси як вид особливого жіночого церковного служіння з'явилися близько IV століття після Різдва Христового (хоча про дияконису Фіву згадується у Посланні апостола Павла до римлян - історики вважають, що в той час чин поставлення в диякониси ще не склався). У наступній візантійської традиції дияконисами могли стати незаміжні жінки старше 50 років: вдови, діви (незаймані), а також черниці. Порядок чинів рукоположення диякониси і диякона майже не відрізнявся (але молитви поставлення, звичайно, були різними) - диякону наприкінці поставлення вручали Чашу, і він йшов причащати віруючих, а диякониса ставила Чашу назад на святий престол. Цим виражалося те, що диякониса не мала богослужбових обов'язків (єдина відома самостійна роль дияконис в богослужінні була пов'язана з дотриманням благопристойності при Хрещенні жінок: після того, як єпископ або священик наносив святе Миро на лоб охрещуваній, інші частини тіла помазували диякониси). Також вони виконували адміністративні функції в благодійних установах, керували жіночими громадами. До речі, тривалий час в нашому храмі функцію старости виконувала жінка. У Візантії диякониси проіснували до XI століття (до цього часу дияконисами могли стати лише схимонахині), на Заході вони зникли приблизно на пів тисячоліття раніше - багато в чому через руйнування тієї соціальної структури, в рамках якої були потрібні. У Візантії необхідність в дияконисах відпала зі схожих причин. Пізніше інститут дияконис не відновлювався, оскільки в них не було потреби. Правда, кілька дияконис було висвячені святителем Нектарієм Егінським (1846-1920), засновником жіночого монастиря на грецькому острові Егіна, але цей досвід не мав продовження. В найдавніших слов'янських рукописах чинів рукоположень (архієрейський Требник XIV ст.) чин рукоположення диякониси відсутній.



Чому чоловіки і жінки в деяких храмах стоять окремо?

Одразу зазначимо, що в нашому храмі такого ви не побачити. Свого часу в православних церквах, за традицією, висхідною до ранньохристиянських часів, чоловіки і жінки могли стояти окремо. Такий поділ відповідав давнім уявленням про благочестя. Умовний розподіл храму на чоловічу і жіночу половини досі зберігається, наприклад, у коптів. У Візантії в багатьох храмах влаштовувалися хори (другі поверхи, що йдуть по периметру храму), де під час служби стояли жінки.

Тільки ребро або ціла половина?

За одним із тлумачень Біблії Бог створив жінку не з чоловіка Адама, а з людини Адама, розділивши його на дві половинки: чоловічу і жіночу. Митрополит Антоній Сурожський так коментує цей уривок: «Переклади Біблії часто кажуть, що Бог взяв ребро Адама (Бут.2: 21). Єврейський текст пропонує інші переклади, один з яких говорить не про ребро, а про сторону. Бог не відділив ребро, а розділив дві сторони, дві половини, жіноче і чоловіче. Дійсно, коли читаєш текст по-єврейськи, ясно стає, що говорить Адам, коли обличчям до обличчя зустрічається з Євою. Він вигукує: вона дружина, тому що я чоловік (Бут. 2:23). По-єврейськи це звучить: "іш і іша" - одне і те ж слово в чоловічому та жіночому роді. Вони разом складають людину, і вони бачать один одного в новому багатстві, у новій можливості переростити те, що вже дано, в нову повноту. Дай Боже, всім нам цієї повноти, щоб кожен виконував своє призначення та був максимально корисним в здійсненні життєвої Місії.

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.