Любов як потреба душі

Кожен християнин погодиться, що духовне здоров’я людини прямо пропорційне його любові до Бога. Але любов людини до Бога за своєю природою дуже великою мірою, а часто й цілковито, є Любов’ю-потребою. Це стає очевидним, коли ми благаємо прощення наших гріхів або підтримки в наших терпіннях.
 
Врешті-решт, це стає очевиднішим, коли ми дедалі більше усвідомлюємо, що все наше єство за своєю природою – це одна велика потреба: усе неповне, незакінчене, порожнє і водночас захаращене, що взиває до Того, хто може розв’язати зв’язане і зв’язати розв’язане.


 
 Я не кажу, що людина не може принести Богові нічого, крім єдиної Любові-потреби. Витончені душі можуть нам розказати, що осягнули щось вище. Але вони ж, на мою думку, першими нам скажуть, що ці висоти перестануть бути справжньою благодаттю, стануть неоплатонічними чи в кінцевому підсумку диявольськими ілюзіями, як тільки людина посміє подумати, що вона може ними жити і надалі не потребує Бога. „Найвище“, йдеться в Наслідуванні Христа, „не тримається без найнижчого“. Лише нахабне і дурне створіння може стати перед своїм Творцем, вихваляючись: „Я – не жебрак. Я люблю Тебе безкорисливо“. Ті, хто підходить найближче в Любові-дарі до Бога, через хвилину, навіть тієї ж миті, б’ються в груди разом з митарем, виливаючи свою нужду перед єдиним істинним Дарителем. Сам Господь так хоче. Він звертається до нашої Любові-потреби: „Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені“, чи в Старому Заповіті: „Відчини свої уста і Я їх наповню!“ (Пс. 81(80):11).

Клайв Стейплз Льюіс, «Чотири Любові»

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.