Душе моя, устань, чого спиш? Кінець наближається
09 березня 2024
Неодноразово Євангеліє попереджає про те, що нас буде засуджено, і про те, як ми можемо спастися та Божим милосердям врятуватись. В одному місці Господь говорить: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне…». Деякі прийдуть і скажуть: Чи не ламали ми хліб у дворах храму Твого? Чи ми не молились, чи не оспівували славу Твою?... І я скажу їм: Відійдіть від мене, ви, що чините беззаконня!
Отож, не зовнішніми проявами благочестя ми спасемося. Євангеліє, яке ми читали два тижні тому в день Митаря і Фарисея, вже дещо говорило нам про це. Фарисей був вірний у всьому зовнішньому, але всередині залишався мертвим та холодним до того, що є настільки важливим: до любові. Він міг сказати Господу: Чи не молився я так часто у Твоїм храмі? – і почув би слова, які процитувані. Він, також, міг би згадати уривок зі Старого Завіту, де говориться, що мерзотою перед Господом є молитва того, хто не прощає братові своєму.
І ось сьогодні перед нами стає Євангеліє про останній, Страшний суд. Прийде день – і не обов’язково, коли ми помремо, а це може бути мить, коли ми раптом прозріємо, коли раптово стане розум наш ясним і ми спитаємо себе: у чому спасіння? Чи можу я взагалі на щось сподіватися? І першу відповідь на це питання ми отримали в образі митаря. Митар не міг похвалитися нічим; він був зрадником свого народу, недостойним Завіту, який був законом цього народу. І він розумів, що він абсолютно, остаточно, безнадійно недостойний, і стояв, не сміючи навіть зайти до храму, тому що Храм був місцем, де живе Бог, місцем настільки святим, наскільки чинить його Божа Присутність. І він бив себе в груди, кажучи: Прости мені, я – грішник… Це – перший крок до прощення, до зцілення нашого життя і нашої душі.
Сьогодні перед нами постає дещо інше. Нас не спасе суворе зберігання форм життя, нас не спасе благочестя, - те благочестя, яке можна поставити в лапки, не спасе молитва, якщо ми молимося недостойно. На Страшному суді, як чітко бачимо у недільному Євангельському уривку, Господь нічого не спитає про нашу віру, наші переконання чи про те, як ми зовнішньо старалися вгодити Йому. Він запитає нас: були ви людяними – чи не були? Коли ви бачили голодного, чи повернулись ви до нього співчутливим серцем, чи дали йому їжу? Коли ви бачили бездомного, чи подумали ви про те, як забезпечити йому притулок, трохи тепла, трохи захисту? Коли нам сказали, що хтось, може, наш знайомий осоромив себе і попав у в’язницю, чи подолали ми сором, що ми – його (чи її) друг, і чи відвідали його? Коли ми бачили когось, кому могли дати свій надлишок, зайвого плаща, зайвий предмет, який мали – чи повернулись ми і чи дали його? І це – все, що Господь запитує, коли говорить про Страшний суд.
Як я уже сказав, єдиним Його питанням буде: чи були ви людяними, у найпростішому розумінні, у якому буває людяним будь-який поганин? Хто завгодно може бути людяним, у кого є серце, здатне відгукнутися. Якщо воно у вас є, то двері для вас відкриті, щоб увійти в Царство і приєднатися до Бога, - не сакраментальним приєднанням, а причастям глибшим навіть, ніж Таїнство, - стати єдиним з Ним і вирости у Храм Духа, у Тіло Христове, у місце Його Воплоченої присутності.
Отож, не зовнішніми проявами благочестя ми спасемося. Євангеліє, яке ми читали два тижні тому в день Митаря і Фарисея, вже дещо говорило нам про це. Фарисей був вірний у всьому зовнішньому, але всередині залишався мертвим та холодним до того, що є настільки важливим: до любові. Він міг сказати Господу: Чи не молився я так часто у Твоїм храмі? – і почув би слова, які процитувані. Він, також, міг би згадати уривок зі Старого Завіту, де говориться, що мерзотою перед Господом є молитва того, хто не прощає братові своєму.
І ось сьогодні перед нами стає Євангеліє про останній, Страшний суд. Прийде день – і не обов’язково, коли ми помремо, а це може бути мить, коли ми раптом прозріємо, коли раптово стане розум наш ясним і ми спитаємо себе: у чому спасіння? Чи можу я взагалі на щось сподіватися? І першу відповідь на це питання ми отримали в образі митаря. Митар не міг похвалитися нічим; він був зрадником свого народу, недостойним Завіту, який був законом цього народу. І він розумів, що він абсолютно, остаточно, безнадійно недостойний, і стояв, не сміючи навіть зайти до храму, тому що Храм був місцем, де живе Бог, місцем настільки святим, наскільки чинить його Божа Присутність. І він бив себе в груди, кажучи: Прости мені, я – грішник… Це – перший крок до прощення, до зцілення нашого життя і нашої душі.
Сьогодні перед нами постає дещо інше. Нас не спасе суворе зберігання форм життя, нас не спасе благочестя, - те благочестя, яке можна поставити в лапки, не спасе молитва, якщо ми молимося недостойно. На Страшному суді, як чітко бачимо у недільному Євангельському уривку, Господь нічого не спитає про нашу віру, наші переконання чи про те, як ми зовнішньо старалися вгодити Йому. Він запитає нас: були ви людяними – чи не були? Коли ви бачили голодного, чи повернулись ви до нього співчутливим серцем, чи дали йому їжу? Коли ви бачили бездомного, чи подумали ви про те, як забезпечити йому притулок, трохи тепла, трохи захисту? Коли нам сказали, що хтось, може, наш знайомий осоромив себе і попав у в’язницю, чи подолали ми сором, що ми – його (чи її) друг, і чи відвідали його? Коли ми бачили когось, кому могли дати свій надлишок, зайвого плаща, зайвий предмет, який мали – чи повернулись ми і чи дали його? І це – все, що Господь запитує, коли говорить про Страшний суд.
Як я уже сказав, єдиним Його питанням буде: чи були ви людяними, у найпростішому розумінні, у якому буває людяним будь-який поганин? Хто завгодно може бути людяним, у кого є серце, здатне відгукнутися. Якщо воно у вас є, то двері для вас відкриті, щоб увійти в Царство і приєднатися до Бога, - не сакраментальним приєднанням, а причастям глибшим навіть, ніж Таїнство, - стати єдиним з Ним і вирости у Храм Духа, у Тіло Христове, у місце Його Воплоченої присутності.
Але якщо ми були нелюдяними, як ми можемо думати про те, щоб стати божественними? Як ми можемо думати про те, щоб бути причасниками Божественної природи, мати Духа Святого, бути живими для вічності? Нічого з цього не може статися?
І сьогодні, ясно і чітко, перед нами стоїть Суд Божий, і стоїть перед нами Його Милосердя; тому, що Бог милосердний, - Він заздалегідь нас попереджує. Однієї миті достатньо, щоб змінити своє життя, - необхідною є всього лише мить, не роки. Тому і найстарший з нас може раптом побачити свою потворність, жах, порожнечу, неправду свого життя і повернутися до Бога з плачем, взиваючи про милосердя. І наймолодший з нас може навчитися зараз, коли є ще час, крок за кроком, бути просто людяним. Якщо ми людяні, тоді ми стаємо друзями Бога, тому що бути християнином – означає вибрати Бога собі за друга. А ви знаєте, що означає дружба: дружба означає солідарність, дружба означає лояльність, дружба означає вірність, дружба означає бути єдиним в душі, в серці, у вчинках з тим, хто є нашим другом. Це вибір, який ми всі, мабуть, колись зробили, - і так часто про нього забували!
І ось в неділю ми будемо стояти перед цим Євангелієм про Суд. Але ми можемо щось перед ним і зробити. Особливо сьогодні, під час війни, коли нашим Силам Оборони так потрібна всіляка підтримка.
За матеріалами проповіді митрополита Антонія Сурозького
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
4149 6293 1322 1459
4149 4390 0091 7074
або
5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА
Електронна пошта