Не можна вічно стояти на мосту

Більшість з нас приходить до Церкви, щоб пізнати Бога. Однак буває так, що через зовсім нетривалий час ми стаємо якимись фальшивими, немов починаємо прикрашати собою вітрину магазину. У нас такий вигляд, ніби ми все знаємо і можемо вирішувати будь-які проблеми. Ми про все судимо, даємо поради, про все у нас своя думка. Погрожуючи пальцем, ми робимо людям зауваження. Але при цьому самі ми абсолютно не схожі на ті ідеали, про які розмірковуємо. Нас хвилюють абсолютно інші речі.



Щоб цього не сталося, про Бога варто говорити своїм життям. Говорити про те, що знаєш, і не приховувати справжнього себе. Ми - звичайні люди, зі своїми пристрастями, помилками і немочами. Як і всі інші, ми хочемо любові, дружнього спілкування та інших радощів. Звісно, під час війни їх стає все менше. Проте, вони все одно лишаються.
Дуже часто, прийшовши до Церкви, людина починає думати, що воцерковлення саме по собі змінило всю її природу. Але, скажемо відверто, по відношенню до власного «я» ніяких змін тут не відбувається. Характер не може змінитися тільки тому, що людина прийшла в конкретне місце - навіть якщо це місце святе.
А ось дещо інше може статися. Ми продовжуємо носити в собі свої пристрасті, які починають трансформуватися. Наприклад, людина перестає сваритися, засуджувати,  зловживати алкоголем, але пристрасть, яка спонукала її робити все це, нікуди не йде - тому що з пристрастями неможливо розпрощатися так швидко.

Пристрасть - це не сорочка, яку можна зняти, кинути в прання і забути про неї. Ми з'єднані зі своїми пристрастями. Тому часто відбувається наступне: «світська» пристрасть трансформується в «християнську». Ось чому іноді людина, яка раніше була фанатичним уболівальником, билася, громила після матчу вітрини, а тепер воцерковилася, залишається лютим фанатиком - але тільки тепер в Церкві.
Це той самий випадок, коли люди говорять про своїх близьких, які стали церковними людьми: «Він ходить до церкви, але зовсім не змінюється! Тріпає нам нерви, як і раніше! »
Що ж не змінилося? Основні, головні риси характеру залишилися колишніми. Вони не можуть перетворитися самі по собі - просто тому, що людина прийшла в Церкву і стала християнином.
Тому важливо пам'ятати про те, що гнів і роздратування залишаються при нас. І хоча тепер ми гніваємось вже нібито з «духовних» причин, але гнівна пристрасть - як і раніше з нами.

Одного разу я бачив, як двоє ченців посварилися через те, який піднос вибрати для миття овочів. Так, вони не билися і не вимовляли лайливих слів, як на футбольному стадіоні, але їх колишні пристрасті залишилися при них.
Якщо ми зрозуміємо це, то, в першу чергу, полюбимо себе. А потім будемо поблажливішими до інших. У нас з'явиться більше людинолюбства, смирення. І якщо ми визнаємо себе такими, якими ми є, якщо змиримося зі своїм «я», якщо дізнаємося і полюбимо себе, то і своїх дітей почнемо любити набагато більше, тому що у нас з'явиться до них набагато більше поблажливості. Адже яка моя дитина, такий і я! Ось, ми сваримося на дітей, якщо вони, як нам здається, йдуть зі шляху істинного, а насправді ми самі збилися з цього шляху. Всі ми від нього ухилилися, всі ми - втікачі, у всіх нас щось не виходить. Просто ми намагаємося це замаскувати - тому й не видно.



Людина, живучи в Церкві і спілкуючись з іншими церковними людьми, дуже скоро починає розуміти, що багато хто з них залишилися такими ж, якими були і до Церкви. Один молодий чоловік розповідав мені, що, прийшовши до Церкви, він сподівався побачити тут суцільний ідеал. Цей молодий чоловік працював у банку. І виявилося, що як в банку були сварки, суперечки, осуд, інтриги, все те ж саме було і в цьому парафіяльному храмі.
А одна жінка, яка живе за кордоном і є активною прихожанкою тамтешньої церкви, часто пише мені, що готова рвати на собі волосся, бо не може більше витримати. «Я втрачу віру!» - написала вона одного разу. Чому це так? Тому що всі ми - люди, люди зі своїми проблемами і слабкостями. І як тільки ми визнаємо це, наш характер покращиться. Змирившись із собою, визнавши себе, ми зможемо сказати своєму ближньому: «Який ти, такий і я. Я люблю тебе. Прости мене, і я тебе прощаю». А брехня по відношенню до самих себе, лицемірство і фарисейство тільки ускладнюють наше життя.

Визнавши істину про самих себе, ми полюбимо інших людей, станемо поблажливішими і людянішими. А ставши більш людяними, придбаємо і божественність. Змирившись, приземлившись, ми злетимо, тому що для того, щоб злетіти, потрібно спочатку твердо ступити на землю. Стань людиною для того, щоб перетворитися в Боголюдину! Будь простим, смиренним і природним.
Господь для того і зробив апостолів (а потім і священників) своїми наступниками серед людей, щоб ми, перебуваючи поруч з ними, не боялися, щоб бачили - вони такі ж, як ми, і вони розуміють всі наші труднощі, тому що проходять через те ж саме. Що роблю я, робиш і ти.
Мені дуже сподобалися слова одного мого знайомого, який вважає за краще сповідатися у одружених священників. Він сказав, що неодружені батюшки живуть немов на іншій планеті і іноді говорять з тобою так, що нічого не зрозуміти. Не буду приховувати - я згоден з його словами. Дуже часто сімейний священник має спокійний, врівноважений характер, тому що йому доводиться... міняти памперси. Коли купуєш памперси і використовуєш їх за призначенням, неможливо при цьому витати в хмарах. Навпаки, людина приземляється, стає більш людяною, щирою, і не прикидається. Вона вже не красується на вітрині святості, а несе собою благодать, простоту, смиренність православного духу.
І кажучи про небезпеку для церковних людей стати фальшивими, удаваними «вітринними» манекенами, я згадую одне китайське прислів'я: «Потрібно навчити дитину ловити рибу, а не їсти її».

Коли людина ловить рибу, вона впевнено стоїть на землі. У неї - свої гачки, вудки, приманка. Вона сама вибирає місце для риболовлі, розробляє свої способи і прийоми і таким чином вступає в свої власні відносини з морем. І на якому б березі вона не виявилася, їй завжди вдасться зловити (а потім і з'їсти) хоча б одну рибку, тому що вона знає, як це робиться, це - її талант, її улюблене заняття. Але якщо людина звикла отримувати їжу тільки в готовому вигляді, від інших людей, - тоді ні, вона не зможе підкріпитися рибою.
Це - поширена пастка, в яку ми часто потрапляємо, стаючи все більш залежними. «Іди сюди, - говоримо ми один одному, - я нагодую тебе, пригощу рибкою». Те ж саме іноді відбувається і в Церкві. Але хіба ми не повинні рости самі, щоб наблизитися до Бога? Хіба не повинні самі прагнути до того, щоб наша душа розцвіла? Міцно стояти на власних ногах?



Людина, що допомагає нам наблизитися до Бога, - це міст. Але ж не можна вічно стояти на мосту - міст не може бути метою в житті. Ти йдеш, і я тримаю тебе за руку, щоб ти не спіткнувся, чи не втратив рівновагу і не впав. Але скільки це може тривати? Як довго я повинен тримати тебе за руку, щоб ти міг йти? Твоє головне завдання - навчитися ходити самостійно. Ти зможеш. І коли у тебе вийде, ти зрадієш цьому. І після цього я не забуду тебе, тому що тоді ти полюбиш мене ще сильніше. Ти побачиш, що наші відносини - це не взаємозалежність, коли люди «поглинають» один одного у власному егоїзмі, змушуючи прив'язуватися до себе. Просто з моєю допомогою ти знайшов Бога.

Але якщо я вказую тобі на Нього, а ти фокусуєшся виключно на моєму пальці, то починаєш думати: «Який у батюшки красивий палець! Як прекрасно він вказує мені на Бога!» Так, але якщо ти не підеш в ту сторону, куди вказує палець, то в результаті полюбиш і табличку з написом« Рай». Але ж ми повинні дійти до Раю. Самостійно.
Люди ж часто чекають від духовного отця готових рішень і чітких вказівок до дії. А такі відносини - інфантильні. Це дитяча психологія. На певному етапі це можна зрозуміти - але цей етап необхідно пройти як відрізок свого духовного шляху. Не можна ж залишатися дітьми вічно. Доки дитина може запитувати вчителя: «А правда, що двічі два - чотири?» Не в шостому ж класі задавати такі питання! Подумай і відповідай сам, ти можеш!

І ця сила, ця впевненість - не егоїзм. Це те, що має на увазі апостол Павло, кажучи: «Все можу в укріплюючому мене Ісусі Христі» (Фил. 4:13). Якщо ми так і не відчуємо цю всемогутність, яку несе в собі Божественна благодать, яка живе в нас, то так і будемо постійно запитувати: «Як мені тут робити? А там? Чого Бог хоче від мене?». Так неможливо почути голос Бога.
Господь говорить: «Хто входить дверима, той пастир вівцям ... І вівці слухаються голосу Його, і Він кличе овець Своїх по імені» (Ін. 10: 2-3). Якщо ми знаємо і чуємо Його голос, то знаємо і один одного. Любимо один одного. У нас з'являється особистий зв'язок з Христом і один з одним. Ти і Господь. Господь і ти. І в якийсь момент ти говориш: «Я і Бог». І розчиняєшся в Ньому, відчуваючи, як з Його благословення і завдяки Його любові ти стаєш з Ним одним Цілим по благодаті.
Все це - кроки на шляху духовного зростання. І поки ми не досягли результату, нам весь час хочеться чути вказівки, що робити. Ми ще не навчилися самі стукати до Бога і просити Його: «Господи, говори, я слухаю Тебе! Звернись до мене, дай моїй душі почути Тебе! »

Справа в тому, що багато хто з нас виріс болісно залежними від своїх батьків. «Я поступаю так, тому що так велить Церква!» Ні, ти поводишся так, тому що батьки змушували тебе це робити. Таким чином твої досягнення не є твоєю заслугою. І насправді ти нічого не засвоїв, не впустив у своє серце. Все відбувалося автоматично.
Такі люди навчилися тільки формальному спілкуванню з Богом. Вони самі не розуміють, чому чинять так чи інакше, кажучи: «Мене так вчили. Мені так говорили». Хіба цього хоче від нас Господь? Просто повторення, імітація, позбавлені будь-якої життєвої сили і свіжості. Хіба це - любов?
Тому нам слід прагнути вийти на власний духовний шлях, а не дбати виключно про зовнішнє, видиме благочестя. Це схоже на те, як батьки дають своїм дітям екіпіровку для походу або вчать якомусь ремеслу. Ось тобі рюкзак або інструменти, я навчу тебе, як обходитися з усім цим - і все, можу спокійно піти. Моя дитина, або мій друг, моя близька людина може пройти по мені, як по мосту, - на ту сторону. При цьому міст може розвалитися, впасти, - а ти знай собі, дивись на кінцеву мету, на той берег - на Бога. Його любов, Його обійми ніхто не може у тебе відняти.

Ось чому людина, яка прагне до духовної досконалості, а не до показного благочестя, «вітрині», ніколи не падає і не журиться. Але якщо ти не навчився дивитися на себе і оточуючих реалістично, якщо ти звик зводити когось в абсолют, то найменші труднощі зламють тебе, і ти впадеш. Ми цього собі дозволити не маємо права. Особливо сьогодні, коли всім нам треба бути сильними і міцними Духом.
Андрій Конанос, богослов