Молитви на Літургії вголос
31 березня 2025
Розмови про те, що священицькі молитви треба читати вголос, аби їх чули також всі віряни, вже давно лунають в колі сучасних православних українських богословів. Деякі ієреї намагаються застосовувати цю практику на своїх парафіях, але загалом вона ще не розповсюджена й з цього приводу вже не один рік ведуться жваві літургійні дискусії. Ось думка прихильників неприхованої служби.
Євхаристійну молитву (анафору) не тільки перестали читати вголос для всіх, заглушивши її уривчастими вигуками і протяжним співом, а й сам служитель, що служить, предстоятель став читати її винятково формально, скоромовкою, та так, що часто не можна не здивуватися вмінню священика або єпископа неймовірно швидко читати. Особливо це помітно, якщо служиться літургія Василя Великого. Головне тепер - не текст молитов, не глибокі й життєдайні для Церкви смисли, що містяться в них. Євхаристійний канон став нецікавим, неважливим. Це лише зовнішня форма, за уставом необхідна для успішного перетворення дарів. Якщо вже євхаристійні молитви не читаються вголос для всіх, священикові або єпископу, по-перше, виявляється ця формальна, неважлива за змістом молитва нецікавою, а по-друге, йому незручно через своє особисте вдумливе читання затягувати службу, провокувати паузи між співом і виголосами, які чомусь виявилися найстрашнішим ворогом православного богослужіння. Зрештою, все це богослов'я і вся ця філософія виявляються геть непотрібними й зайвими, а потрібні практичні, конкретні речі: перетворення, причащання святині, боротьба з пристрастями, добрі й життєві справи (збудувати храм, полагодити дах, виховати дітей, здобути гроші та їжу і т.д.). Важливо те, що "об'єктивно, конкретно, життєво".
І ось так вийшло, що в Православній Церкві, яка так сильно пишається своїм богослужінням і своїм молитовним досвідом, головна, центральна молитва виявилася з нього, по суті, викинута. Богослов'я по суті, як соборний, не кабінетний акт хвали, подяки, пізнання Бога, людини, світу, історії, що найбільше пов'язане з життям духу в людині, виявилося відкинутим, витісненим усім тим, що пов'язане з тілом і душею, з приземленим існуванням людини і Церкви "у світі цьому". Виявилося, що православна прихильність богослов'ю і богослужінню виявилася лише мрією, віддаленим ідеалом, і сувора реальність повсякденності взяла своє.
Тому і відродження читання євхаристійних молитов вголос ясно і чітко, не заглушуваного нічим, має бути пов'язане не просто з відродженням зовнішньої форми, а з відродженням духу в людині та в Церкві, з відродженням богослов'я, з поверненням головного, первинного, основного. Центральна молитва церкви, яка є серцевиною православного богослужіння, втіленням і джерелом усякого живого богослов'я, має стати справді центром для всіх і завжди, не просто в ідеї чи в мрії, а в практичній реальності - центром, яким не нехтують, який не приховують, який не зазадвіряють, який не приглушають ніким, нічим і ніколи.

Цікаво, чому ще ніхто не порушив питання про те, а яким чином може бути дійсною та Євхаристія, на якій немає, власне, Євхаристії, тобто спільної подяки? В силу чого відбувається Євхаристія? Чи в силу думок або, скоріше, читання про себе священиком? Припустимо. Але невже Христос заповів здійснювати таїнство за допомогою читання священнослужителем про себе певного тексту? На Тайній вечері Христос, дійсно, не заповідав дякувати - Він заповідав причащатися, приймати хліб і вино як Його Тіло і Кров. Але навіщо тоді Церква придумала якийсь текст, якийсь євхаристійний канон, якщо було б достатньо вийти й оголосити: "Це є Тіло", "Це є Кров" тощо? Навіщо було обтяжувати священика читанням скоромовкою якогось складного богословського тексту? Почитати можна і вдома, зрештою. Але припустимо, що ще, крім оголошення, було б добре попросити Бога, щоб таїнство відбулося. Чому ж просить один тільки священик? Чи не всім краще разом просити: "сотвори хліб цей", і т.д.? Хіба соборна молитва церкви, зібрання гірша за молитву одного-двох? А якщо можна всім разом попросити Бога про найголовніше, про те, щоб таїнство здійснилося, то чому не можна разом піднести Богові всю цілком євхаристійну молитву, якщо вже вона дісталася нам у спадок у такому вигляді?
Андрій Панов
Євхаристійну молитву (анафору) не тільки перестали читати вголос для всіх, заглушивши її уривчастими вигуками і протяжним співом, а й сам служитель, що служить, предстоятель став читати її винятково формально, скоромовкою, та так, що часто не можна не здивуватися вмінню священика або єпископа неймовірно швидко читати. Особливо це помітно, якщо служиться літургія Василя Великого. Головне тепер - не текст молитов, не глибокі й життєдайні для Церкви смисли, що містяться в них. Євхаристійний канон став нецікавим, неважливим. Це лише зовнішня форма, за уставом необхідна для успішного перетворення дарів. Якщо вже євхаристійні молитви не читаються вголос для всіх, священикові або єпископу, по-перше, виявляється ця формальна, неважлива за змістом молитва нецікавою, а по-друге, йому незручно через своє особисте вдумливе читання затягувати службу, провокувати паузи між співом і виголосами, які чомусь виявилися найстрашнішим ворогом православного богослужіння. Зрештою, все це богослов'я і вся ця філософія виявляються геть непотрібними й зайвими, а потрібні практичні, конкретні речі: перетворення, причащання святині, боротьба з пристрастями, добрі й життєві справи (збудувати храм, полагодити дах, виховати дітей, здобути гроші та їжу і т.д.). Важливо те, що "об'єктивно, конкретно, життєво".
І ось так вийшло, що в Православній Церкві, яка так сильно пишається своїм богослужінням і своїм молитовним досвідом, головна, центральна молитва виявилася з нього, по суті, викинута. Богослов'я по суті, як соборний, не кабінетний акт хвали, подяки, пізнання Бога, людини, світу, історії, що найбільше пов'язане з життям духу в людині, виявилося відкинутим, витісненим усім тим, що пов'язане з тілом і душею, з приземленим існуванням людини і Церкви "у світі цьому". Виявилося, що православна прихильність богослов'ю і богослужінню виявилася лише мрією, віддаленим ідеалом, і сувора реальність повсякденності взяла своє.
Тому і відродження читання євхаристійних молитов вголос ясно і чітко, не заглушуваного нічим, має бути пов'язане не просто з відродженням зовнішньої форми, а з відродженням духу в людині та в Церкві, з відродженням богослов'я, з поверненням головного, первинного, основного. Центральна молитва церкви, яка є серцевиною православного богослужіння, втіленням і джерелом усякого живого богослов'я, має стати справді центром для всіх і завжди, не просто в ідеї чи в мрії, а в практичній реальності - центром, яким не нехтують, який не приховують, який не зазадвіряють, який не приглушають ніким, нічим і ніколи.

Цікаво, чому ще ніхто не порушив питання про те, а яким чином може бути дійсною та Євхаристія, на якій немає, власне, Євхаристії, тобто спільної подяки? В силу чого відбувається Євхаристія? Чи в силу думок або, скоріше, читання про себе священиком? Припустимо. Але невже Христос заповів здійснювати таїнство за допомогою читання священнослужителем про себе певного тексту? На Тайній вечері Христос, дійсно, не заповідав дякувати - Він заповідав причащатися, приймати хліб і вино як Його Тіло і Кров. Але навіщо тоді Церква придумала якийсь текст, якийсь євхаристійний канон, якщо було б достатньо вийти й оголосити: "Це є Тіло", "Це є Кров" тощо? Навіщо було обтяжувати священика читанням скоромовкою якогось складного богословського тексту? Почитати можна і вдома, зрештою. Але припустимо, що ще, крім оголошення, було б добре попросити Бога, щоб таїнство відбулося. Чому ж просить один тільки священик? Чи не всім краще разом просити: "сотвори хліб цей", і т.д.? Хіба соборна молитва церкви, зібрання гірша за молитву одного-двох? А якщо можна всім разом попросити Бога про найголовніше, про те, щоб таїнство здійснилося, то чому не можна разом піднести Богові всю цілком євхаристійну молитву, якщо вже вона дісталася нам у спадок у такому вигляді?
Андрій Панов
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
5159 3351 0939 4102
4149 6293 1322 1459
або
5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА