Поради батькам, дітям і вихователям

Чи є дитинство найкращою порою життя? Як виховувати молоде покоління? Чим вирізняються сучасні діти від їхніх батьків? Як складались шкільні роки настоятеля нашого храму, який вже переживає дев’ятий десяток життя і має великий досвід спілкування з різними людьми? Про ці та інші питання йдеться в книзі «Досвід навернення. Метанойя о.Віктора Маринчака», яку радимо почитати всім парафіянам.



Публікуємо фрагмент розмови. Книгу можна придбати або замовити в храмі.

— Вважається, що дитинство — найкраща пора життя. Наскільки це відповідає дійсності?

— Дитинство — це не найкраща пора життя. Це дуже важливий і, безумовно, визначальний в багатьох моментах етап становлення людини. Недоліки розвитку чи виховання потім позначаються десятки років. У мене є те і те, і я це відчуваю. Дитяче середовище не треба ідеалізовувати. Воно часом є середовищем звірят і навіть бісенят. Ні в якому разі не треба думати, що вони янголи. Я пам’ятаю стосунки в школі, що аж душу роздирають. Буквально з перших класів. Невідомо, чого вони такі. Просто звичайна дитяча агресивність та жорстокість. Ось, наприклад, захотілось якомусь хлопчику мене в другому класі переслідувати. Чому? Я не знаю. Він почав мене лякати, а я все сприймаю серйозно і вірю його страшилкам. Якийсь час я переживав це як внутрішню драму. А оскільки завжди був інтровертом, то всі страждання проходили наодинці. Дуже важкий досвід, який треба було пережити. Так само, скажімо, три хлопчики закохались в одну дівчинку. Ми один в одного через весь клас кидали підручники. Під час уроку кричали, сварились, нас переповнювали емоції — і не можна було зупинитись. А головне — агресивність. Діти незахищені ні вихованням, ні досвідом, у них немає витримки. Тому я не вважаю дитинство найкращим чи найсвітлішим періодом життя. Можливо, найкращий час — до школи. Мені одночасно пощастило і ні — я не ходив до дитячого садка. Не повезло, тому що моя адаптація сталася пізніше, і вона не є досконалою.

Треба призвичаюватися до соціуму, починаючи буквально з одного року. Хоч, як це не жорстоко стосовно дитини, але, коли вона починає адаптуватись ще в яслах, то потім спокійно переходить від одного середовища до іншого. Мені пощастило у тому сенсі, що безхмарне дитинство продовжувалось до того часу, поки я не пішов до школи. Насправді для дитини школа — це катастрофа. Ти потрапляєш у певне середовище, у вир обов’язків, подій, іспитів, де щодня від тебе чогось вимагають і ти мусиш відповідати викликам, що постійно з’являються. Втім, все ж таки щось безхмарне у мене було. І затьмарювало його дещо фундаментальне — досвід, який я сприймав із зовнішнього світу. Не тому, що мене щось вражало, ображало, пригнічувало чи принижувало, а те, що я бачив. Наприклад, такий епізод: кінець 40-х-початок 50-х років. Мені ще далеко до школи. Ходить хлопчик з торбою через плече і вишукує якісь речі: деталі, гвинтики, залізячки. Він збирає їх та кладе собі в торбу. Це у нього так би мовити, іграшки. І бабуся мені говорить: «Ти дивись, який розумний хлопчик». Іграшок тоді не було. Я пригадую, мені років у 5 якось показали маленький, дуже гарно оформлений автомобільчик, — справжня копія. Це на мене справило таке враження, що не можна передати словами. Його потім швидко прибрали, але пам’ять залишилась на все життя. Або модельки літаків, якими я захоплювався. У мене маленький, недолугий літачок з’явився тільки через чотири роки. Мама десь придбала. І мені було не зрозуміло: чому хлопчика, який збирав на вулиці залізячки, ставлять мені за приклад? Такий був час. Інтуїтивно я відчував, що тут щось не так, це неправильно, ненормально, але висловити не міг. Чи дорога на кладовище, біля якої ми жили і де я бачив небіжчика і поряд дітей. Мене це вражало. Починаю думати, що колись помре моя мама, бабуся, і це призводило до якихось фундаментальних осмислень чи переживань. Зовнішній світ являв мені якісь дуже важливі речі, власне драматизм і навіть трагізм буття, але це не принижувало мене. А потім починалось те, що вже принижувало, розмазувало, розтрощувало. Діти відрізняються щирістю. Нещирість — це дуже пізнє явище. Коли хитрує дитина, то це одразу помітно, вона не може цього приховати. Діти здатні на радість. Причому фундаментальну, внутрішню, нічим не закаламутнену.

Апостол Павло сказав: «Завжди радійте!» — і для них це стандарт існування. Дитина заб’ється, обпечеться чи її відшмагають, вона якийсь час переживає цей біль, але щойно трошки відволіклась, то знову повертається до своєї незатьмареної радості існування. Життя — це свято! Таке відчуття жодні трагічні явища чи досвід не можуть скасувати. Тому дитина, яка вміє радіти і яка ставиться до всього так чи інакше щиро, — в якомусь сенсі взірець. Але це не скасовує, що діти також бувають жорстокі, немилосердні одне до одного і до старших, а насправді виявляється, що до самих себе.

— Діти XXI століття зовсім інші. Їм складніше? Чим взагалі вони відрізняються від дітей вашого покоління?

— Вони інші тому, що зовсім різні умови існування. Так само, як ми були іншими по відношенню до дітей кінця 19 століття. У нас з’явилось радіо, кіно, а вони нічого такого не мали. Все, що можна було почути чи побачити тоді, вимагало твоєї присутності. Що б не відбувалось: бродячий фокусник чи балаган, який існував у Харкові на Центральному ринку, цирк чи театр — тобі треба було туди потрапити і побачити наживо. Це жива музика, ефект присутності, а не дистанціювання від того, що відбувається через екран або радіоприймач. Так, ми були зовсім іншими, ніж наші попередники. Де б я ще дізнався про великих композиторів, якби не було радіо? З 1957–58-го року я до когось ходив і дивився по телевізору кінофільми, скажімо, з великою Симоною Синьоре, що виконувала роль піаністки. Це враження, яке залишається на все життя. Сьогодні є всі інформаційні технології, що взагалі дозволяють людині не виходити з дому. Сучасним дітям складніше, бо їх соціальна адаптація відбувається з урахуванням усіх цих інформаційних потоків, які постійно на них впливають. Малюк ще не вміє розмовляти, а вже може користуватись айфоном чи планшетом. Є небезпека, що вони можуть стати відлюдниками. Їм не цікаво спілкуватися. Зараз дітей, які гуляють просто так, набагато менше, ніж раніше. Все наше дитинство проходило на вулиці. Ми грали в різні ігри, катались на ковзанах, на лижах, весь час були в спілкуванні та якихось діях. Зараз відбувається віртуалізація життя — це інший спосіб існування. Вони до нього запросто можуть адаптуватись.



— Тоді виникає питання: як виховувати сучасних дітей?

— Я цього не знаю.

— Але все ж таки цікаво почути Ваші поради?

— Живіть добре. Ось і всі мої поради. Більше нічого не треба. Правильно живіть, відповідно до вашого ставлення до життя, до ваших потреб, намірів. Треба жити щиро й чесно з самим собою. Якщо людина не лукавить сама з собою, то, я думаю, що її діти та вихованці, перш за все, саме це сприймають від батьків та педагогів. Завжди ті, кого ми виховуємо, дивляться на спосіб нашого життя. Я зрозумів, яку велику роль відіграв батько у моєму становленні тільки через кілька років після його смерті. До мене дійшла його тактовність і те, що він не тиснув на мене. Батько за життя не так добре ставився до мене, як би мені хотілось. Він був дуже критичним, не вірив, що я щось зможу зробити, бачив перш за все мої недоліки, а не переваги чи перемоги. Я постійно відчував цю критичність і непевність того, що я можу чогось досягти. Батько був мовчазним, справжнім відлюдником через особливості своєї історії. Тому доволі мало зі мною розмовляв. Відповідно у мене були до нього претензії. А коли він помер, то через певний час відчув, що я його в тому чи іншому наслідую. Звідки я це беру? Та не тому, що він мені щось сказав чи ми з ним обговорили. Просто він так жив. А я несвідомо намагаюсь відтворити подібну модель у своєму існуванні. Це насправді і є спосіб виховання. Тобто він добре знав, що виховувати не варто — треба жити так, як слід. З іншого боку, у нього були недоліки, і я добре про них знаю. Я від них відштовхуюсь ціле життя. Батько мене виховав своїми вадами так само, як і чеснотами. Тобто я не хочу цього наслідувати і не буду повторювати його недоліки. Сказав про це сам собі дуже рано. Щось ти наслідуєш, від чогось можеш відштовхнутися, але виховує те, як людина живе. А все інше: наші розмови, заходи, методики — це все вторинне. Воно лише тільки трішки підправляє. Головне все-таки спосіб існування. Це, мабуть, найкращий урок, який я засвоїв від батьків.

Із книги про настоятеля нашого храму о.Віктора Маринчака «Досвід навернення».
Її можна придбати в церковній крамниці або замовити Новою поштою.

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.