Роздуми про старість

Останнім часом ми багато розмірковуємо про смерть. Вона оточує нас майже щодня, бо на війні гинуть наші близькі та знайомі. У книзі «Досвід навернення» настоятель Іоано-Богословського храму висловлює цікаві думки про відхід людини до Вічності, але наразі ми хотіли би ознайомити вас з фрагментом бесіди з о.Віктором Маринчаком про старість.



Нагадуємо, що саму книгу можна придбати в храмі або замовити «Нової поштою».  

Давайте поговоримо про старість. Коли у людини вона починається. Чи відчуваєте Ви старість?

Я би сказав, що приходить старіння. Якісь речі стають важкими, незначущими, нецікавими. Взагалі рух старої людини стає більш повільним. Вона через це витрачає більше часу, ніж молоді, які все роблять швидко. В одиницю часу літня людина робить менше, тому він для неї скорість срочується. Само собою, приходять хвороби, немочі, болі, якісь хронічні речі. Це і є процес старіння. Послаблення організму, бажань і потягів. Послаблення можливостей, уповільнення ритму життя та таке інше. Що стосується психології, то я себе старим абсолютно не відчуваю. Як не дивно, навпаки. Можливо, це теж старість, але років п’ятнадцять-двадцять тому, коли мені було за п’ятдесят з гаком, я більш безнадійно дивився на життя. Більше бачив у ньому негативу і, коли я вже припинив просити про смерть, то думав, добре, що мені недовго вже лишилось споглядати весь цей безлад. Тепер я на це так не дивлюсь. Можливо, так починається зрілість.

Григорій Померанц казав, що старість — це дуже цікава штука. З одного боку, все вперше. А по-друге, там є різні періоди. Є молодість, юність, дитинство старості, є її зрілість. Поки всієї повноти старості я не відчув, тому перебуваю в її дитинстві. Втім, я ніколи не хотів бути молодшим, ніж є зараз. Не можу сказати, що мені комфортно в моєму становищі, віці чи обставинах існування, але я дуже ціную

те, до чого я дійшов сам, своїм розумом і досвідом. Все- таки я набагато більше знаю, пережив, пам’ятаю, усвідомлюю, розумію, ніж навіть п’ять-шість років тому. Набагато менше ми знали до Євромайдану і війни. У нас дуже тяжкий, гіркий, сумний досвід, починаючи з початку Революції гідності, але він надзвичайно цінний. Без нього ми не були б собою. Людина не може відокремити себе від свого досвіду. І його зростання — це дуже значуща річ, яка нас робить, якщо не зрілими, то у всякому разі досвідченими.

Якщо би Бог дав ще й мудрість! Є такий жарт: мудрий ніколи не потрапить в обставини, з яких розумний блискуче виплутається. Мудра людина — спокійна, урівноважена, впевнена і обережна. Вона береже те, що є і має навколо себе. Зрештою, на різкі й неврівноважені кроки вона так просто не піде, ні в якому разі.

— Як внутрішньо людина змінюється в старості? Можна до неї якось підготуватись?

— Я думаю, що підготуватись неможливо. Нещодавно стосовно цього у мене була цікава розмова. В юності, коли мені було 17 років, я вперше побачив виставу на двох з Плятом і Орловою «Милый лжец, милый обманщик» — п’єсу про Бернарда Шоу. Там цікаво розповідається особливо про другу половину життя письменника, де він доживає до старості. Я був у захваті обидва рази, коли дивився. Тоді думав: як я заздрю його старості. Поділився своїми роздумами з друзями в 17 років. Вони покрутили пальцями біля скроні, бо вважали мене дурисвітом. Тепер я розумію, що ця вистава готувала мене за п’ятдесят з гаком років до теперішнього стану, бо показала, що старість — це здобуток.

Такий вагомий наслідок твоєї особистої історії. Ти можеш у старості озирнутись і побачити всю повноту свого життя. Споглядаєш зовсім інакше, ніж в молодості, й твій погляд дає зрозуміти, де були твої помилки, падіння, недоліки. Там твої поразки та гріхи. І все це готувало до того, щоб ти отримав той стан і те становище, в якому наразі перебуваєш. Треба сказати, що стан і становище Бернарда Шоу в старості — це те, чому можна позаздрити безумовно. Ми маємо вершину життя. Все вже завершено, а ти ще маєш час і можливість радіти. Бути щасливим тому, що таким непростим був твій шлях, але до чогось він все ж таки привів. Радіти наслідкам і користуватися досвідом. Він не є те, чим можна, так би мовити, користуватись у розумінні практичному. Але він для тебе дуже важливий і дуже значущий. Важко ним поділитись, бо він так чи інакше завжди унікальний. Втім, відчути його набування та поступове зростання, зрозуміти, що ти не завершений і принципово не завершуваний, як казав Михайло Бахтін, — це неймовірне відчуття. Ти маєш наслідки попереднього руху, і вони так суттєво впливають на те, що ти робиш зараз і можеш робити далі, це дає тобі небувалі переживання. Все наше життя є підготовкою до старості. Всі наші помилки для чогось були, і з часом ти розумієш, для чого вони стались. Всі наші нещастя — найдорогоцінніший, можливо, досвід, але тільки в старості ти розумієш наскільки це було важливо пережити. Часом буває необхідно втратити людину для того, щоб зрозуміти її. Таке у мене було з моїм батьком, з моїм найкращим другом. Я насправді зрозумів їх тільки втративши. Подібне, безумовно, закид мені, мій недолік, але, таким чином, це наповнює смислом навіть твою втрату. Виявляється, що твої страждання, твої хвороби  чи переживання (як у мене в 16 років, коли я захворів на туберкульоз, начитавшись перед цим Ремарка, Гемінгвейя і Арчибальда Кроніна «Пам’ятник хрестоносцю», де всі помирають від туберкульозу) мають сенс. Слава Богу, я недовго хворів, але тоді продумав про життя і смерть все, що можна було продумати у тому віці. І це найбільш дорогоцінний досвід, який мені знадобився, коли я вже став священиком. Так само і теперішні мої розуміння смерті вони не такі, як в 25 років.



Був у мене епізод з моєї священицької практики. Я ховаю жінку приблизно 60-ти років, а поряд з труною стоять батько та мати цієї померлої. Одному під 90 років, іншій — під 85. І я бачу їхнє ставлення до всього, що відбувається. Що робили діти — для мене було неважливо. Я дивився на цих батьків. Вони випромінювали спокій, тишу та відстороненість від подій. Відчувалось, що вони тримають якусь дистанцію. Начебто не з ними все це відбувається. А з іншого боку — повне розуміння всього, що здійснюється. Але вже пристрасть не захоплює, емоцій немає, повний спокій. Відчуття закономірності, неминучості, передчуття, що й ми скоро там ляжемо. Палання горя тут немає, а є, само собою, приреченість на тлі відсутності пристрасних почуттів. Тиха просвітленість. Дожити до такого стану є великим скарбом. Це вищий пілотаж. Тому старість — не дрібничка, це — величезний здобуток. Необхідно все життя готуватись до того, нарешті бути готовим і здобути справжній клас. До мене якось один екстрасенс прийшов і сказав: хочете — будете жити тисячу років. По-перше, ні. А по-друге, я вам скажу: у мене одна мрія — померти вчасно. Мені для цього не потрібна тисяча років.

Із книги «Досвід навернення. Метанойя о.Віктора Маринчака».

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.