Так виборювалась Незалежність

19 серпня минає 34 роки відтоді, коли під стінами понівеченого безбожниками-комуністами Іоано-Богословсьвого храму в Харкові вперше після руйнування була відслужена служба Божа. Так починалось третє відродження Української Автокефальної Православної Церква на Слобожанщині! П’ять років тому наша, нині вже покійна парафіянка Ніна Немировська, опублікувала свої спогади про ту історичну подію. Вона назвала цей матеріал «Так виборювалася Незалежність».



Тепер це стало вже історією – серпневі події 1991 року в Харкові. Але кілька слів про те, що передувало їм.



…Кінець 80-х. Початок 90-х. Харків – одне із найдемократичніших міст України, а може й колишнього Радянського Союзу. Мітинги. Результати виборів до Верховної Ради СРСР свідчення тому. У місті діяли українські демократичні організації, що об’єднували свідому частину харківської української інтелігенції, науковців, літераторів, художників, які постійно заявляли по себе справами як то: товариство «Спадщина». «Просвіта», Народний Рух за перебудову» та ін. Але особливу роль у Харкові відігравало Обласне відділення Українського фонду культури, заступником якого був поет Віктор Бойко. Останній був співголовою «НРУ» у Харкові. Тридцять років тому організувалося Харківське Православне Братство УАПЦ, яке діяло і мало свою програму при Українському фонді культури. Насичена діяльність Братства дуже швидко завоювала авторитет серед містян. Офіс Фонду культури тоді розташовувався в центрі міста майже напроти міської Ради на другому поверсі.
Українці тоді діяли спільно. Ідей була купа, але найголовнішою метою була незалежність України. Серед крупних загальноукраїнських заходів у 1990 році була участь у святкуванні 500-ліття Запорізької Січі. Український фонд культури організував поїздку на Січ шести автобусів харків’ян різних національно-демократичних організацій. Тоді вперше суттєву допомогу ми отримали від генерала Олександра Бандурки, який надав нам міліційний супровід. Святкування мало величезний розголос по всій Україні.

Наступного року, а саме 14 серпня 1991 року, ми знову вирушили на Запоріжжя. Окрім святкування 500-ліття Запорізької Січі, Всеукраїнське Православне Братство ап. Андрія Первозваного УАПЦ запросило з усієї України священиків УАПЦ для освячення відкриття фестивалю «Червона Рута» в Запоріжжі. На відміну від першої поїздки, ми на собі відчули зміни в політичній ситуації, нам постійно чинили перепони, аби ми не потрапили до місця призначення: видумали карантин на ящур, затримували автобус із козаками. Але попри всю складність ми так тоді співали! Отець Микола Ковчак, висвячений щойно отець Іван зі Львова, священики із Івано-Франківська! Таке не забувається!



Зрештою до ночі ми все ж таки зібралися на місці призначення, розташувалися на Олексіївській затоці… Схід сонця зустрічали спільним загальноукраїнським молебнем за Україну. Весь берег Оексіївської затоки покривали хоругви, національні прапори… Величний, піднесений духовний спів було чути далеко над водами Дніпра.
Напруження було надзвичайне. Жара. Після відкриття фестивалю ми вирушили назад, до Харкова, але сама атмосфера була наповнена неспокоєм. Для мене ця поїздка скінчилася лікарнею та операцією.

На 19 серпня у нас мала відбутися визначна подія для Харкова та, зрештою, і для всієї України. Першу Службу Божу мав відслужити наш, перший за часів третього відродження УАПЦ, отець Віктор Маринчак (на той момент доцент Харківського університету, заступник голови Харківського православного Братства), якого наприкінці липня 1991 у церкві Петра і Павла м. Львів висвятили на священика. Саму службу планували провести під стінами поруйнованого храму Іоанна Богослова, який передали громаді УАПЦ з великими зусиллями. Піднесення було надзвичайне!

…Вранці 19 серпня до моєї палати заглянула медична сестра і сповістила про події в Москві. Ледь дочекавшись лікаря, я слізно попросилася додому, запевнивши, що буду виконувати всі її поради і приписи. Сил бракувало, але свідомість чітко працювала: «Якщо будуть брати, то лише разом». Мова про нас, членів братства. Як пізніше з’ясувалося, що такі думки були небезпідставні – існували списки…



Як зараз пам’ятаю 19 серпня 1991 року. Харків завмер. Тиша аж дзвенить. На Московському проспекті нарешті з’явилося авто. Зупинила. Пояснила, що мені на Іванівку і причину. Доїхали до Центрального ринку. Грошей водій відмовився брати. Наступний вчинив так само… Харків’яни бувають у складні часи неймовірні!
…На подвір’ї Іоано-Богословського храму, незважаючи на події в Москві, зібралася велика кількість людей в українському одязі, святкових, із кошиками фруктів для освячення… Довкола тиша, спокій і якась надія, що ніби бриніла у повітрі: «Все скінчиться добре!». Ми тішилися, що маємо свого священика, що маємо хоч і поруйнований, але свій храм. Службу Божу супроводжував Братський хор. Пам’ятаю, що наступного дня після звістки про загибель людей у Москві наш отець Віктор служив за них панахиду біля Хреста пам’яті у Молодіжному парку.



Тоді особливе місце було у Харкові – площа Дзержинського, нині Площа Свободи. Але, як на мене, то першим публічним місцем народження демократії у Харкові колись була «брехалівка» (вибачте) – так називалося місце зустрічі небайдужих харків’ян, там, де сьогодні пам’ятник футбольному м’ячу в саду Шевченка. А в кінці 80-х, на початку 90-х збиралися люди під вечір там, де нині пам’ятник Незалежності України, вирішували різноманітні болючі питання. Перед очима і по нині картинка: Харківський обком партії, який очолював тоді Євген Кушнарьов, по даху бігають люди, метушаться, іде дим, палять документи… А на площі вирує нарід…
А тепер повернуся до офісу Обласного відділення українського фонду культури. Перший синьо-жовтий прапор в центрі міста з’явився саме там, на балконі другого поверху. Напередодні вихідних його міцно закріпили, а добратися до нього не було змоги – ні під’їхати, ні дверей відчинити… Так довго прапор нагадував про серпневі події 1991 року, коли Україна здобувала Незалежність.
Ніна Немировська, 2020 рік.



Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.