Етапи зростання на шляху до повноти буття
08 липня 2026
Ми продовжуємо публікувати уривки з книги «Досвід навернення» про настоятеля Іоано-Богословського храму ПЦУ. Важливі питання сенсу життя, воцерковлення, прийняття таїнств та власні етапи на шляху здобуття повноти буття розкриваються в унікальному виданні про метанойю о.Віктора Маринчака. Як під впливом Богослужінь, проповідей, читання Священного Писання людина може поступово зростати і що варто робити для внутрішнього преображення - читайте неоцінені поради духовника Харкова.
Нагадаємо, що книгу "Досвід навернення" можна придбати в нашому храмі або в разі потреби ми можемо її переслати поштою.
- Мабуть, кожного християнина хвилює питання, як спастись? І взагалі люди, які не ходять до храму і не беруть участь у таїнствах Церкви, чи спасуться вони?
- Для того, щоб спастись, треба жити так, щоб Царство Боже було всередині нас. Щоб образ Божий виявляв себе в твоїх словах, діях, думках, почуттях, у всьому, чим живеш, чим дихаєш, що зазнаєш. У всьому в тобі виявляє себе образ Божий. Треба дбати, щоб він реалізовувався і нічим не затьмарювався. Якщо ти будеш таке робити - це запорука спасіння. Зрозуміло, якщо ти церковна людина, то з тебе ще більше спитають. Нецерковні люди відповідають тільки за свою поведінку. Якщо в тому способі існування розкривається образ Божий, я не думаю, що вони йдуть до загибелі. Мені здається, що їх чекає спасіння. Бог приймає їх, бо вони втілюють Його образ. Той же, хто навернувся до віри і церкви - несе тепер вже свої церковні обов’язки віруючої людини. З нього спитається більше. Буває так, що людина несвідомо зберігає образ Божий та реалізує його. За радянські часи ми таких людей бачили багато. Вони не ходили до храму і ніколи не читали Євангеліє. Щоб придбати Святе Письмо в Радянському Союзі, треба було бути дуже наближеним до церковного кола. У вільному продажі Біблія стала з’являтись лише наприкінці 80-х років. Ходити до храму категорично заборонялось. Більшість радянських громадян взагалі нічого про церкву не знала, але були люди, які жили так, начебто вони віруючі християни перших часів.
- Але тоді виникає логічне питання: навіщо з прагматичної точки зору брати цей додатковий тягар?
- Річ у тім, що я беру умовну ситуацію, причому доволі ідеалізовану. Чи може людина через ціле життя пронести не затьмареним образ Божий так, щоб нічим його не по шкодити? Це - неможливо! Один Бог без гріха, і ми це добре знаємо. Тому людині треба здобути додаткову умову для спасіння. Оступилась, впала, пошкодила в собі образ Божий, а, можливо, і потоптала його, але тепер вона знає, що таке муки совісті. Її всередині розриває. Виникає внутрішня суперечність. З одного боку, душа тягнеться до добра та світла, з іншого - ти вже наробив такого, що це все йому суперечить. Такій людині надзвичайно потрібна допомога ззовні, бо я, наприклад, у такому стані з собою не впорався. А допомога ззовні - це Писання, Церква, її таїнства. Треба здобути поняття про покаяння, яке здатне врятувати тих, хто є грішником. Праведна людина зберігає образ Божий і вже здобула спасіння, тоді як грішник потребує іншого. Йому необхідно знати, що таке акт покаяння, зазнати, що таке Таїнство сповіді. Усвідомити, що це я роблю свій вибір, я визнаю свою провину, більше того, — зрікаюсь усього, що накоїв і тепер благаю Господа: «Прости мені!» А в Таїнстві покаяння через Церкву Бог передає нам своє прощення і здійснює цю дивну хірургію. Відсікає від мене мої гріхи та провини. Тобто повертає ту чистоту, в якій я перебував на момент хрещення. Тому, власне, покаяння і називають другим хрещенням. Господь повертає людину в стан вільної від гріха. Зрозуміло, що ти можеш потім ще згрішити, то вже інша річ, але ти здобуваєш той рятівний стан людини з незатьмареним образом Божим. Тобто спасіння відбувається через спосіб життя. Дуже важливо, щоб він з самого початку й до кінця, особливо наприкінці земного шляху людини, був відповідним образу Божому. З іншого боку, оскільки неминучими є наші гріхи, падіння і провини, то в такому разі без покаяння спасіння стає неможливим.
- Є парафіяни, які роками ходять до храму, але жодного разу не приймали таїнства, принаймні сповіді чи причастя.
- Люди, що ходять до церкви і не приймають таїнства, поводять себе, як оголошені. Тобто, формально вони такими не є. Їх хрестили, їм дозволяють бути присутніми на всій Літургії (тепер вже ніхто не виганяє оголошених, як в давнину), але вони не є учасниками Господньої трапези. Того Причастя, яке може так надихнути, наповнити сила ми, дати пережити присутність Божу в самому собі — вони до цього не приступають. Їм здається достатнім, що на них впливає молитва чи атмосфера в церкві, бо, як казав той же отець Павло Флоренський, «храмове дійство є синтезом мистецтв». Цей синтез справді має дуже великий вплив. Тут ти бачиш, чуєш, відчуваєш мелодію, слово, перед тобою розгортається ціле дійство, поряд горять свічки, лампади, відбувається кадіння, тебе можуть помазати єлеєм, окропити святою водою. Деяким людям здається, що цього достатньо. Вони, так би мовити, лікують душу через дію молитви, Богослужіння, присутності в церкві. Відчувають, що на них проливається благодать. Вона дійсно в храмі проливається на всіх, але найбільша - через Причастя. Взагалі благодать Духа Святого переживається через таїнства. Часом це може відчувати навіть людина, далека від Божої трапези. Звісно, люди, які вважають, що однієї присутності достатньо — помиляються. На мою думку, йдеться про недоліки церковного розвитку. Людина повинна все одно дорости до участі в Трапезі Господній, бо це найвище, що може бути і що залишив нам Христос. Він не Богослужіння нам заповідав, а саме робити в пам’ять про Нього Євхаристію.
- Як до цього дорости?
- Важко сказати. Під впливом Богослужінь, проповідей, читання Священного Писання, церковної та богословської літератури людина може поступово зрости до цього. Особливо важливо, щоб їй це було проповідано: в недільній школі чи через священика. Проповідування правди про унікальну можливість бути причасником. Все ж Бог не забирає у людини свободи. Вона повинна йти до цього сама, не через примус, а приймаючи таїнства з власної волі.
- Є низка фундаментальних робіт філософів та релігійних мислителів під назвою «Сенс життя». Якщо спробувати стисло сформулювати відповідь на це сакраментальне питання, як би ви відповіли: «У чому полягає сенс життя?»
- Життя дароване нам Богом. У кожного з нас було дуже багато шансів не народитись, не прийти у цей світ, загинути при пологах, від якоїсь хвороби чи нещасного випадку. Натомість, ми маємо унікальний шанс жити у цьому світі. Треба бути вдячним за це Господу. Цінувати треба життя! Кожну його мить. Цінувати цей дар. Світ чудовий, земля прекрасна, і люди можуть виявляти надзвичайну красу. При всій своїй жорстокості цей світ є трагічним, а в трагедії завжди розкривається краса людської душі та особистості. Прекрасне, піднесене та трагічне неодмінно поряд. Нам треба використати ту унікальну можливість бути у всій повноті. Так, щоб реалізувати те, що можеш і маєш. Здобути те, що в працях релігійних філософів називається повнота буття. Абсолютно повнота буття можлива тільки з Богом чи в Ньому. Тому нам треба наближатись до неї: через сприйняття, переживання, діяльність, а головне через любов. Треба любити цей дар, - прекрасне та водночас трагічне життя, - а разом з ним Бога, який нам його дарував. Інакше не будеш діяти, віддавати себе, реалізовувати надані тобі таланти. Тільки той, хто любить, буде віддавати себе в жертву, і це може скласти сенс, у всякому разі, частини твого існування. Віддавати себе дітям, своїй родині, ближнім.
- Коли ви знайшли для себе свій сенс життя?
- На кожному етапі було своє. До загального розуміння того, про що кажу, я прийшов уже у XXI столітті. Бог завжди дарував мені любов до чогось чи когось. Я працював у школі, і Господь дарував мені любов до дітей. Завдяки їй я викладався в повну міру своїх можливостей і знаходив у тому глибокий сенс. Це насправді непроста річ, бо є чимало вчителів, які не люблять дітей. Потім моє життя змінилось. Я працював у вищому учбовому закладі і, в першу чергу, був захоплений філологією. Сама назва науки складається зі слів «філія» — любов і «логос» — слово. Це те, чому можна присвятити своє життя повністю, бо логос такий неосяжний. Якщо його не охопити свідомістю, то, у всякому разі, можна спробувати торкнутись до нього серцем та відчути душею. Бог дарував мені цю любов, і я від давав дуже багато часу та сил, щоб реалізувати щось у собі й своїх наукових працях. Бог дарував мені любов до студентів. З ними було завжди цікаво, і я з радістю віддавав їм те, що мав. На кожному етапі сенс мого існування розкривався через певний аспект, а не у всій своїй повноті. З тими ж студентами ми реалізовувались на зустрічних курсах. Ти їх любиш так, що хочеш передати їм усе, що знаєш, від чуваєш, розумієш. Передаєш те, що любиш, і це наповнює сенсом вашу взаємодію. Завжди згадую одного нашого парафіянина Анатолія Ісааковича Лукаша. Він найбільше вразив мене, коли розповів, як час від часу зупинявся і казав: «Господи! Я так люблю Тебе!» Для мене таке ставлення поки що недосяжне. Я можу тільки повторити це, а він так жив.
У певний момент я полюбив церкву. Суперечливою любов’ю, бо вона не була досконала, коли я увійшов до неї. З перших кроків було зрозуміло, що в церковному житті багато чого не є довершеним, але те, що там відбувається: молитви, Богослужіння, таїнства — дуже полюбив. З’явилась думка, що, ставши на цей шлях, я готовий іти до кінця. Це так захоплює, що треба віддавати все, що маєш. І тут з’явилась ще одна складова мого життя. Потім пам’ятаю, що мене рятувала любов до наших парафіян, яких на початку мого служіння була жалюгідна купка. Йшов 1993–94 рік. Прощена неділя. В храмі - мінус п’ять градусів. Стоїть десь двадцять чоловік, і я розумію, що ці люди приходять тому, що вони, мабуть, так люблять Бога і цю зруйновану церкву. Пригадую, як я їм казав, що їх безмежно люблю. Це така хвилююча і болюча любов, яка здобувається в тяжких умовах, поряд зі стражданням. Втім, ця любов надихала жити, всупереч тому, що в той час умови нашого існування були такі, що я вже просив у Бога смерті. Але все одно треба було жити, бо ти відповідаєш за тих, кого любиш.
- Сенс життя все-таки універсальний чи у кожного він свій?
- Універсальний. Водночас, тим і відрізняється, що кожен раз, відповідно до умов, особистості, характеру чи обставин, він стає індивідуальним. Само собою, що кожен раз відкривається щось нове. І той сенс, який, можливо, я маю зараз, він не той самий, що був, скажімо, двадцять п’ять років тому. Все складалось по-іншому, відповідно до тих обставин та можливостей, які тоді існували. Головні його ознаки - цінувати дар Божий. Здійснювати все те, що ти можеш реалізувати, прагнути повноти життя. У мене це виявлялось по-різному: через любов до дітей у школі, до філології — в університеті, в церкві — до парафіян. Які ми тоді було бідні в 1993 році, але це не заважало нам любити. І так кожен раз по-своєму. Щось важливе наповнює твоє життя, твоє серце і ти знаєш, що треба жити, навіть тоді, коли існування нестерпне.
Із книги "Досвід навернення". Метанойя о.Віктора Маринчака.
Видання можна придбати в нашому храмі або при необхідності отримати поштою.
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
5363 5421 1533 9765
5159 3351 0939 4102
Нагадаємо, що книгу "Досвід навернення" можна придбати в нашому храмі або в разі потреби ми можемо її переслати поштою.
- Мабуть, кожного християнина хвилює питання, як спастись? І взагалі люди, які не ходять до храму і не беруть участь у таїнствах Церкви, чи спасуться вони?
- Для того, щоб спастись, треба жити так, щоб Царство Боже було всередині нас. Щоб образ Божий виявляв себе в твоїх словах, діях, думках, почуттях, у всьому, чим живеш, чим дихаєш, що зазнаєш. У всьому в тобі виявляє себе образ Божий. Треба дбати, щоб він реалізовувався і нічим не затьмарювався. Якщо ти будеш таке робити - це запорука спасіння. Зрозуміло, якщо ти церковна людина, то з тебе ще більше спитають. Нецерковні люди відповідають тільки за свою поведінку. Якщо в тому способі існування розкривається образ Божий, я не думаю, що вони йдуть до загибелі. Мені здається, що їх чекає спасіння. Бог приймає їх, бо вони втілюють Його образ. Той же, хто навернувся до віри і церкви - несе тепер вже свої церковні обов’язки віруючої людини. З нього спитається більше. Буває так, що людина несвідомо зберігає образ Божий та реалізує його. За радянські часи ми таких людей бачили багато. Вони не ходили до храму і ніколи не читали Євангеліє. Щоб придбати Святе Письмо в Радянському Союзі, треба було бути дуже наближеним до церковного кола. У вільному продажі Біблія стала з’являтись лише наприкінці 80-х років. Ходити до храму категорично заборонялось. Більшість радянських громадян взагалі нічого про церкву не знала, але були люди, які жили так, начебто вони віруючі християни перших часів.
- Але тоді виникає логічне питання: навіщо з прагматичної точки зору брати цей додатковий тягар?
- Річ у тім, що я беру умовну ситуацію, причому доволі ідеалізовану. Чи може людина через ціле життя пронести не затьмареним образ Божий так, щоб нічим його не по шкодити? Це - неможливо! Один Бог без гріха, і ми це добре знаємо. Тому людині треба здобути додаткову умову для спасіння. Оступилась, впала, пошкодила в собі образ Божий, а, можливо, і потоптала його, але тепер вона знає, що таке муки совісті. Її всередині розриває. Виникає внутрішня суперечність. З одного боку, душа тягнеться до добра та світла, з іншого - ти вже наробив такого, що це все йому суперечить. Такій людині надзвичайно потрібна допомога ззовні, бо я, наприклад, у такому стані з собою не впорався. А допомога ззовні - це Писання, Церква, її таїнства. Треба здобути поняття про покаяння, яке здатне врятувати тих, хто є грішником. Праведна людина зберігає образ Божий і вже здобула спасіння, тоді як грішник потребує іншого. Йому необхідно знати, що таке акт покаяння, зазнати, що таке Таїнство сповіді. Усвідомити, що це я роблю свій вибір, я визнаю свою провину, більше того, — зрікаюсь усього, що накоїв і тепер благаю Господа: «Прости мені!» А в Таїнстві покаяння через Церкву Бог передає нам своє прощення і здійснює цю дивну хірургію. Відсікає від мене мої гріхи та провини. Тобто повертає ту чистоту, в якій я перебував на момент хрещення. Тому, власне, покаяння і називають другим хрещенням. Господь повертає людину в стан вільної від гріха. Зрозуміло, що ти можеш потім ще згрішити, то вже інша річ, але ти здобуваєш той рятівний стан людини з незатьмареним образом Божим. Тобто спасіння відбувається через спосіб життя. Дуже важливо, щоб він з самого початку й до кінця, особливо наприкінці земного шляху людини, був відповідним образу Божому. З іншого боку, оскільки неминучими є наші гріхи, падіння і провини, то в такому разі без покаяння спасіння стає неможливим.
- Є парафіяни, які роками ходять до храму, але жодного разу не приймали таїнства, принаймні сповіді чи причастя.
- Люди, що ходять до церкви і не приймають таїнства, поводять себе, як оголошені. Тобто, формально вони такими не є. Їх хрестили, їм дозволяють бути присутніми на всій Літургії (тепер вже ніхто не виганяє оголошених, як в давнину), але вони не є учасниками Господньої трапези. Того Причастя, яке може так надихнути, наповнити сила ми, дати пережити присутність Божу в самому собі — вони до цього не приступають. Їм здається достатнім, що на них впливає молитва чи атмосфера в церкві, бо, як казав той же отець Павло Флоренський, «храмове дійство є синтезом мистецтв». Цей синтез справді має дуже великий вплив. Тут ти бачиш, чуєш, відчуваєш мелодію, слово, перед тобою розгортається ціле дійство, поряд горять свічки, лампади, відбувається кадіння, тебе можуть помазати єлеєм, окропити святою водою. Деяким людям здається, що цього достатньо. Вони, так би мовити, лікують душу через дію молитви, Богослужіння, присутності в церкві. Відчувають, що на них проливається благодать. Вона дійсно в храмі проливається на всіх, але найбільша - через Причастя. Взагалі благодать Духа Святого переживається через таїнства. Часом це може відчувати навіть людина, далека від Божої трапези. Звісно, люди, які вважають, що однієї присутності достатньо — помиляються. На мою думку, йдеться про недоліки церковного розвитку. Людина повинна все одно дорости до участі в Трапезі Господній, бо це найвище, що може бути і що залишив нам Христос. Він не Богослужіння нам заповідав, а саме робити в пам’ять про Нього Євхаристію.
- Як до цього дорости?
- Важко сказати. Під впливом Богослужінь, проповідей, читання Священного Писання, церковної та богословської літератури людина може поступово зрости до цього. Особливо важливо, щоб їй це було проповідано: в недільній школі чи через священика. Проповідування правди про унікальну можливість бути причасником. Все ж Бог не забирає у людини свободи. Вона повинна йти до цього сама, не через примус, а приймаючи таїнства з власної волі.
- Є низка фундаментальних робіт філософів та релігійних мислителів під назвою «Сенс життя». Якщо спробувати стисло сформулювати відповідь на це сакраментальне питання, як би ви відповіли: «У чому полягає сенс життя?»
- Життя дароване нам Богом. У кожного з нас було дуже багато шансів не народитись, не прийти у цей світ, загинути при пологах, від якоїсь хвороби чи нещасного випадку. Натомість, ми маємо унікальний шанс жити у цьому світі. Треба бути вдячним за це Господу. Цінувати треба життя! Кожну його мить. Цінувати цей дар. Світ чудовий, земля прекрасна, і люди можуть виявляти надзвичайну красу. При всій своїй жорстокості цей світ є трагічним, а в трагедії завжди розкривається краса людської душі та особистості. Прекрасне, піднесене та трагічне неодмінно поряд. Нам треба використати ту унікальну можливість бути у всій повноті. Так, щоб реалізувати те, що можеш і маєш. Здобути те, що в працях релігійних філософів називається повнота буття. Абсолютно повнота буття можлива тільки з Богом чи в Ньому. Тому нам треба наближатись до неї: через сприйняття, переживання, діяльність, а головне через любов. Треба любити цей дар, - прекрасне та водночас трагічне життя, - а разом з ним Бога, який нам його дарував. Інакше не будеш діяти, віддавати себе, реалізовувати надані тобі таланти. Тільки той, хто любить, буде віддавати себе в жертву, і це може скласти сенс, у всякому разі, частини твого існування. Віддавати себе дітям, своїй родині, ближнім.
- Коли ви знайшли для себе свій сенс життя?
- На кожному етапі було своє. До загального розуміння того, про що кажу, я прийшов уже у XXI столітті. Бог завжди дарував мені любов до чогось чи когось. Я працював у школі, і Господь дарував мені любов до дітей. Завдяки їй я викладався в повну міру своїх можливостей і знаходив у тому глибокий сенс. Це насправді непроста річ, бо є чимало вчителів, які не люблять дітей. Потім моє життя змінилось. Я працював у вищому учбовому закладі і, в першу чергу, був захоплений філологією. Сама назва науки складається зі слів «філія» — любов і «логос» — слово. Це те, чому можна присвятити своє життя повністю, бо логос такий неосяжний. Якщо його не охопити свідомістю, то, у всякому разі, можна спробувати торкнутись до нього серцем та відчути душею. Бог дарував мені цю любов, і я від давав дуже багато часу та сил, щоб реалізувати щось у собі й своїх наукових працях. Бог дарував мені любов до студентів. З ними було завжди цікаво, і я з радістю віддавав їм те, що мав. На кожному етапі сенс мого існування розкривався через певний аспект, а не у всій своїй повноті. З тими ж студентами ми реалізовувались на зустрічних курсах. Ти їх любиш так, що хочеш передати їм усе, що знаєш, від чуваєш, розумієш. Передаєш те, що любиш, і це наповнює сенсом вашу взаємодію. Завжди згадую одного нашого парафіянина Анатолія Ісааковича Лукаша. Він найбільше вразив мене, коли розповів, як час від часу зупинявся і казав: «Господи! Я так люблю Тебе!» Для мене таке ставлення поки що недосяжне. Я можу тільки повторити це, а він так жив.
У певний момент я полюбив церкву. Суперечливою любов’ю, бо вона не була досконала, коли я увійшов до неї. З перших кроків було зрозуміло, що в церковному житті багато чого не є довершеним, але те, що там відбувається: молитви, Богослужіння, таїнства — дуже полюбив. З’явилась думка, що, ставши на цей шлях, я готовий іти до кінця. Це так захоплює, що треба віддавати все, що маєш. І тут з’явилась ще одна складова мого життя. Потім пам’ятаю, що мене рятувала любов до наших парафіян, яких на початку мого служіння була жалюгідна купка. Йшов 1993–94 рік. Прощена неділя. В храмі - мінус п’ять градусів. Стоїть десь двадцять чоловік, і я розумію, що ці люди приходять тому, що вони, мабуть, так люблять Бога і цю зруйновану церкву. Пригадую, як я їм казав, що їх безмежно люблю. Це така хвилююча і болюча любов, яка здобувається в тяжких умовах, поряд зі стражданням. Втім, ця любов надихала жити, всупереч тому, що в той час умови нашого існування були такі, що я вже просив у Бога смерті. Але все одно треба було жити, бо ти відповідаєш за тих, кого любиш.
- Сенс життя все-таки універсальний чи у кожного він свій?
- Універсальний. Водночас, тим і відрізняється, що кожен раз, відповідно до умов, особистості, характеру чи обставин, він стає індивідуальним. Само собою, що кожен раз відкривається щось нове. І той сенс, який, можливо, я маю зараз, він не той самий, що був, скажімо, двадцять п’ять років тому. Все складалось по-іншому, відповідно до тих обставин та можливостей, які тоді існували. Головні його ознаки - цінувати дар Божий. Здійснювати все те, що ти можеш реалізувати, прагнути повноти життя. У мене це виявлялось по-різному: через любов до дітей у школі, до філології — в університеті, в церкві — до парафіян. Які ми тоді було бідні в 1993 році, але це не заважало нам любити. І так кожен раз по-своєму. Щось важливе наповнює твоє життя, твоє серце і ти знаєш, що треба жити, навіть тоді, коли існування нестерпне.
Із книги "Досвід навернення". Метанойя о.Віктора Маринчака.
Видання можна придбати в нашому храмі або при необхідності отримати поштою.
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
5363 5421 1533 9765
5159 3351 0939 4102
Електронна пошта